В символах потаємних, у звуках голосних, в борознах землі, в мовчанні одвічнім, в одвічній плодючості, царице моря темного, узбереж блакитних, вільгості світової владарко, славлю тебе!
Вона двічі-тричі хитнулася всім тілом і, простигши руки, впала чолом у порох.
Невільниця квапливо, як годилося, підвела її; коли людина, упавши додолу, молиться, за обрядом потрібно, щоб хтось підвів її, відірвавши від молитви; це мало означати, що боги зглянулись над нею, і годівниця Саламбо ніколи не зневажала того благочестивого обов'язку.
Купці з Гетулії Дарітійської привезли її ще маленьку до Карфагена; згодом, коли її відпустили на волю, вона не схотіла покинути своїх господарів, як про те свідчила велика дірка, пробита в правому вусі. Яскрава смугаста спідниця, облягаючи їй стегна, сягала кісточок, де билися одна об одну олов'яні обручки. її плескувате лице було жовте, як і туніка. Довжелезні срібні шпильки, виглядаючи з волосся, утворювали позад голови ореол. У ніздрі красувалася коралова кулька. Опустивши вії, вона стояла біля ложа, рівніша за герму.
Саламбо підійшла до краю тераси. Вона окинула оком обрій, потім перевела погляд на заснуле місто, і від зітхання її груди високо піднялися, схвилювавши довгу білу симару без застібок і пояса, що вільно спливала додолу. Сандалі з загнутими носками губилися під рясними смарагдами, розпущені коси охоплювала пурпурова сітка.
Та вона знову підвела голову, щоб дивитися на місяць, і, вплітаючи в свою мову слова з гімнів, почала пошепки:
— Як легко ти котишся, опираючись на незримий ефір! Він плине круг тебе і від твого руху хвилюється,— тоді постають вітри та плодючі роси. Виповнюєшся ти чи на ущерб ідеш — розширюються або звужуються очі в котів та плями на пантерах. До тебе волають жінки, страждаючи в пологах! Ти виповнюєш мушлі! То з твоєї ласки грає вино! Ти насилаєш гниття на трупи! Ти твориш перли на дні морському!
І всяке зачаття, о богине, проростає в темних глибинах з твоєї вільгості!
Коли ти з'являєшся, спокій сходить на землю, стуляються пелюстки квітів, хвилі втихають, стомлені люди лягають горілиць, підставляючи груди під твоє проміння, і весь світ із своїми морями й горами вдивляється в тебе, немов у свічадо. Ти чиста, ніжна, осяйна, непорочна, милосердна, очисна, промениста!
Серп місяця стояв над горою Теплих Вод, у западині між двох її шпилів, по той бік затоки. Під місяцем, обведеним блідим колом, мерехтіла маленька зірочка. Саламбо промовляла далі:
— Але ти й страшна, владарко!.. Це через тебе постають страхіття, жахливі примари та облудні сни! Ти зором своїм кришиш каміння будов, і мавпи слабують щоразу, як ти молодієш.
Куди ж бо ти линеш? Чому безнастанно міняєш свій вигляд? То, тонка й загнута, пливеш ти в просторах, неначе галера без вітрил, то серед зір ти, мов чабан, який пасе отару. Блискуча й кругла, ти котишся по верховинах гір, ніби колесо колісниці.
О Таніто! Ти ж бо любиш мене, хіба ні? Я раз у раз на тебе дивлюся! Та марно! Ти линеш собі у блакиті, а я, я зостаюся на нерухомій землі.
Таанах, візьми свій небал та стиха заграй на срібній струні, бо серце моє сумує!
Невільниця взяла схожий на арфу інструмент із чорного дерева, що був вищий за неї і мав форму трикутника; зіперши кінець його на кришталеву кулю, вона вдарила обома руками по струнах.
І розітнулися звуки, глухі й стрімливі, як бджолине гудіння; вони дедалі гучнішали й линули в нічну темряву разом із квилінням хвиль та шепотінням високих дерев на вершині Акрополя.
Годі! — гукнула Саламбо.
Що з тобою, пані? Чи вітерець дихне, чи хмара пропливе по небу — усе тепер і збурює тебе, і тривожить.
Сама не знаю,— відповіла Саламбо.
Ти стомлюєшся, молячись так ревно.
О Таанах, я хотіла б розтанути в молитвах, мов квітка у вині.
А чи не вчаділа ти від своїх парфумів?
Ні,— мовила Саламбо.— В тонких пахощах витає дух божий.
Тоді невільниця почала мову про її батька. Ходили чутки, ніби він подався в Країну бурштину, аж за Мелькартові стовпи.
Отож, якщо він не вернеться,— казала вона,— тобі треба буде — така його воля — вибрати собі з-поміж синів старійшин чоловіка, і тоді туга твоя минеться в його обіймах.
Чому? — спитала дівчина.
Всі чоловіки, яких вона бачила, лякали її своїм тваринним сміхом та незугарним тілом.
— Буває, Таанах, із глибини мого єства здіймаються ніби гарячі спалахи, бурхливіші за клекотіння вулкана. Мене кличуть чиїсь голоси, вогненна куля клубочиться в мене у грудях, підступає до горла, душить мене, і я мало не гину, а тоді щось болісно-солодке пробігає від чола до ніг, проймає все тіло... огортає пестощами, і я никну в знемозі, так ніби якийсь бог простерся наді мною. О, як би хотіла я розтанути в нічному тумані, у хвилях струмкових, у соках дерев, звільнитися з плоті, стати тільки леготом, променем, линути, піднестись аж до тебе, о мати моя!
Вигинаючи стан, вона здійняла руки, як могла, вище, немов той місяць, бліда й легка в довгому вбранні. Тоді, задихаючись, упала на ложе із слонової кості. Таанах начепила їй на шию бурштинове намисто з дельфіновими зубами, щоб прогнати страх, і Саламбо мовила майже згаслим голосом:
— Піди поклич Шагабаріма.
Батько її не хотів, щоб вона вступила в колегію жриць чи бодай знала щось про ту Таніту, яку створила собі людська уява. Він беріг її, покладаючи надію видати дочку за того, хто сприяв би його політичним домаганням. Отож Саламбо й жила самотньо в палаці; мати її вмерла давно.
Вона зростала в помірності, додержуючи постів та молячись богам, оточена суворою пишнотою; тіло її було налите пахощами, а душа повна молитов. Зроду вона не куштувала вина і не вживала м'яса, не торкалася нечистої тварини і не ступала ногою в дім, де був мрець.
Вона не знала сороміцьких зображень, бо кожен бог проявлявся в одмінних видах, його суперечливо витлумачували різні культи, і Саламбо поклонялася богині в образі планети. Місяць впливав на непорочну діву. Коли небесне світило йшло на ущерб, Саламбо знесилювалась. Нудьгуючи цілий день, тільки ввечері вона оживала. Якось під час затемнення місяця вона трохи не вмерла.
Та ревнива Раббетна мстилася непорочній діві за те, що її безгрішності не віддали їй у жертву, вона мучила Саламбо спокусами, тим важчими, що вони були невиразні, виростали з віри й живилися нею.
Гамількарова дочка тільки й думала про Таніту. Вона довідалась про всі її пригоди, мандри, взнала всі її імена і повторювала їх, навіть не знаючи гаразд, що вони означають. Щоб дійти до глибинних основ її віри, вона хотіла побачити в найпотаємнішому місці храму стародавню статую богині та її пишне покривало, від якого залежала доля Карфагена: уявлення про божество та його кам'яна подоба не були виразно відокремлені, і торкнутися рукою до того зображення чи хоч би глянути на нього означало здобути якусь частку могутності божества і певною мірою підкорити його собі.
Саламбо обернулась. Вона впізнала звук золотих дзвоників, що знизу оздоблювали Шагабарімове вбрання.
Зійшовши по східцях на терасу, він зупинився й схрестив руки.
Запалі очі його блищали, як світильники в гробниці; на довгому худому тілі звисала лляна одежа, обтяжена біля п'ят бубонцями впереміш із смарагдовими кульками; був він немічний, із спадистим лобом та гострим підборіддям; шкіра здавалась холодною, а жовте лице, пооране глибокими зморшками, ніби зціпилось від жаги та вічної печалі.
То був верховний жрець Таніти, вихователь Саламбо.
Кажи! — мовив він. —Чого ти хочеш?
Я сподівалась... Ти мені майже пообіцяв...— Вона затиналась, ніяковіла і раптом запитала: — Чого ти мене зневажаєш? Чи я забула щось із обрядів? Ти мій учитель, і ти мені казав, що ніхто не знає про богиню стільки, як я; та є таке, чого ти не хочеш мені сказати. Чи не правда, отче?
Шагабарім згадав Гамількарів наказ, він відповів:
— Ні, я не маю більше чого тебе вчити.
Якийсь дух,— почала вона знову, —навіває мені любов до Таніти. Я сходила східцями до Ешмуна, бога планет і духів, я спала під золотою маслиною Мелькарта, заступника тірських колоній, я відчиняла браму Ваала-Хамона, світлодавця й запліднювача, я складала жертви підземним кабірам, богам гаїв, вітрів, рік і гір. Та всі вони дуже далеко, дуже високо, занадто неприступні, розумієш ти? А Таніта, я почуваю це, ввійшла в моє життя, сповнила мою душу, я здригаюсь, коли вона поривається з мого лона, ніби хоче вирватись. Все мені здається, що ось-ось почую її голос, побачу її обличчя, і тоді мене засліплює блискавиця, а потім знову поглинає темрява.
Шагабарім мовчав. Вона дивилася на нього з німим благанням.
Нарешті він махнув рукою, щоб вийшла невільниця, бо вона була ханаанського племені. Таанах зникла, і Шагабарім, піднявши руку, почав:
— Коли ще не було богів, темрява панувала повсюди і витав дух, важкий та невиразний, як свідомість людини вві сні. І згуснув морок, і сотворив Бажання та Хмару, і від Бажання та Хмари постала первісна Матерія. То була вода, каламутна, темна, холодна, глибока. І клубочились у ній почвари, нечутливі до всього, розрізнені частини майбутніх форм, що намальовані на стінах храмів.
І тоді Матерія затужавіла. І стало з неї яйце. І воно тріснуло. І з однієї половини стала земля, а з другої небо. І виникло сонце, місяць, вітри та хмари. І вдарив грім, і розумні створіння прокинулись. Тоді Ешмун розпростерся по зоряному небу; Хамон засіяв у сонці; Мелькарт руками своїми штовхнув його , а Гадескабіри спустилися під вулкани, а Раббетна, як та годувальниця, схилилась над світом і, ніби молоком, напувала його своїм сяйвом і, ніби плащем, укривала його ніччю.
— А потім? — запитала Саламбо.
Він розповів їй таємницю народження світу, щоб заполонити її розум вищими уявленнями; та бажання дівчини загорілося від його останніх слів, і Шагабарім, трохи поступившись, промовив:
Вона навіває людське кохання і панує над ним.
Людське кохання! — мрійно повторила Саламбо.
Вона — душа Карфагена,— вів далі жрець,— і хоч вона витає повсюди, та мешкає тут, під священним покривалом.
Отче! — скрикнула Саламбо.— Я побачу її, правда ж? Ти поведеш мене до неї! Я довго вагалась; мене пече цікавість подивитися на її образ. Зглянься! Допоможи мені! Ходімо!
Він відштовхнув її рвучко й погордливо.
— Ніколи! Хіба не знаєш, що від того вмирають? Ваали подвійної статі показуються тільки нам єдиним, котрі розумом своїм — мужі, а кволістю — жінки.