— Мою родину, моїх приятелів — і буду задоволений".
Та зараз, коли я вже старий і мої дні вже добігають кінця, починаю розуміти, який з мене дурень. Тепер моєю єдиною молитвою є прохання: "Господи, даруй мені благодать змінити себе самого". Якби я так молився від початку, то не змарнував би свого життя".
Якби кожен думав про те, щоб змінити самого себе, то цілий світ став би ліпшим.
ЯК УПІЙМАТИ МАВПУ
Мисливці на мавп вигадали геніальний і безвідмовний спосіб як їх упіймати. Знайшовши місце, де найчастіше збираються ці тварини, вони закопують у землю горщики з вузькою і довгою шийкою, але так, щоб видно було лише цей вузький отвір. А потім до начиння всипають жменю рису і ягід, якими полюбляють ласувати мавпи.
Мисливці ховаються, і мавпи підходять ближче. Цікаві від природи, вони з усіх боків розглядають горщики; коли ж помічають у них ще й залишені смаколики, то негайно запихають досередини руку і жадібно горнуть їжу у жменю. Проте шийка начиння дуже вузька. Вільна долоня може прослизнути, а кулак, повний ласощів, видістати годі. I мавпа щосили смикає руку, намагаючись витягнути її з горщика.
Цього моменту якраз і чекають мисливці, що зачаїлися десь поблизу. Вони кидаються на мавп і ті стають легкою здобиччю. Хоча мавпи й запекло бороняться, та їм навіть на гадку не спадає розкрити долоню і висипати їжу, аби звільнитися.
Як то люди марнують життя, боячись розтулити долоню, у якій стискають те, що вважають за необхідне, а воно насправді ні до чого не придатне.
Мисливці, вишукані й усміхнені, дуже діяльні та винахідливі. Вони ховають свої пастки у яскравих часописах, на телевізійних екранах і на вулицях. I так виховуються люди зі стиснутими долонями та з вгаслими серцями.
Не забувай, що сказав Ісус:
"Не бійсь, маленьке стадо, бо вашому Отцеві вподобалося дати вам Царство. Продайте ваше майно й дайте милостиню. Зробіть собі гамани, що не старіються, невичерпаний скарб на небі, де злодій приступу не має, ні міль не точить. Бо де скарб ваш, там буде й ваше серце" (Євангеліє від Луки, 12, 32-34).
ЧЕРВОНА ЛАМПАДКА
Один протестант, під час прогулянки, зайшов зі своєю донечкою до католицького храму. Проте замість того, щоб милуватися творами церковного мистецтва, дівчинка зацікавилася червоною лампадкою, що палала біля табернакулюма.
— Татку, для чого тут ця лампадка? — спитала вона.
— Католики вважають, що всередині цієї скриньки перебуває Ісус у вигляді освяченого хліба. Лампадка нагадує всім про Його присутність, — щиро відповів батько.
За якийсь час батько з донькою пішли до своєї церкви на недільне богослуження. Дівчинка розглядалася довкола, потім потягла батька за рукав.
— Татку, а чому тут немає червоної лампадки?
— Бо для нас, протестантів, тут немає Ісуса, дитинко.
Дівчинка замружила очі, а потім, беручи тата за руку, вимовила:
— Татусю, ходімо до церковці, де є Ісус.
* У римо-католицькому храмі скринька, в якій зберігається Пресвята Євхаристія.
Чеснотливий парох з Арсу часто стрічав у церкві простого селянина, свого парафіянина. Той чоловік годинами нерухомо простоював навколішки перед табернакулюмом. Здавалося, що він навіть не ворушив губами.
Якось парох спитав його:
— Що ти робиш тут так довго?
— Просто... Він дивиться на мене, а я на Нього.
Пам'ятай: ти також можеш прийти до табернакулюма такий, який ти е. Обтяжений страхом, непевністю, неспокоєм, безладом, надіями і зрадами. Ти знайдеш дивовижну відповідь:
"Я тут!"
— Що буде зі мною, коли ніде немає жодної певності?
— Я тут!
— Не знаю, як відповідати, як реагувати, яке рішення прийняти у складній ситуації, що чекає на мене.
— Я тут!
— Шлях такий довгий, а я малий, змучений і самотній...
— Я тут!
ЗУСТРІЧ
Давня арабська легенда оповідає сумну історію про зброєносця багдадського халіфа.
Одного дня молодий зброєносець, геть засмучений, припав до ніг свого улюбленого володаря і попросив дозволу узяти бистрого мов орел скакуна.
— Для чого він тобі? — поспитав халіф.
— У саду я бачив Смерть. Вона робила мені знаки. На Вашому скакуні я втечу до Басори і там сховаюся серед торговиці. Смерть не знайде мене там.
Халіф дав хлопцеві свого скакуна. Зброєносець помчав галопом.
Халіф спустився до саду і побачив Смерть, що там чигала.
— Ти чого погрожувала моєму зброєносцеві? — поспитав він.
— Не погрожувала я йому, — відповіла Смерть, — а тільки підняла догори руки від здивування. Я спитала сама себе: чи ж це можливо, аби він був іще тут, коли маю з ним зустрітися за п'ять годин на торговиці у Басорі...
Яґин Таяма, старий славетний і надзвичайно шанований учитель володаря, не хотів прийняти до грона своїх учнів, що вправлялися у володінні мечем та стрілянні з лука, одного самурая. Як свідчить передання, той уже з дитинства вправлявся у боротьбі з думкою про власну смерть і цілком опанував мистецтво володіти собою.
— Чого ще я міг би тебе навчити? — мовив учитель, відхиляючи прохання кандидата. — Ти ж бо вже дійшов до самого серця мудрості: у мистецтві, яким володієш, криється будь-яке інше, в тому числі й мистецтво володіння мечем і стріляння з лука.
Звертаючись до своїх учнів, учитель додав:
— Хто знає смерть, знає життя. А хто легковажить смерть, легковажить життя.
МОНАХ БІДНИЙ I МОНАХ БАГАТИЙ
В одному місті було два монастирі: один дуже багатий, а другий страшенно бідний. Якось бідний монах прийшов до багатого монастиря, аби відвідати свого приятеля.
— Мій друже, певний час ми не зможемо бачитись, — сказав бідний монах. — Я-бо постановив відбути тривалу прощу, аби відвідати сто великих святинь. Будь зі мною у молитві, бо мені належить здолати стільки гір і стрімких рік.
— Що ти візьмеш зі собою у таку довгу й небезпечну подорож? — поспитав багатий монах.
— Хіба горня на воду і мисочку для рису, — з усміхом відповів бідний монах.
Другий монах дуже здивувався і суворо глянув на нього:
— Ти такий недалекоглядний, мій друже! Не можна бути аж таким нерозважним. Я також вибираюся на прощу до ста святинь, але не рушу з місця, аж доки не упевнюся, що маю при собі все необхідне для подорожі.
Минув рік. Бідний монах повернувся додому і поспішив відвідати свого заможного приятеля, щоб поділитися з ним великим і багатим духовним досвідом, який здобув під час прощі. А багатий монах признався:
— На жаль, я ще так і не зібрався в дорогу.
Один чоловік сидів у купе потяга. На кожній станції він уставав і заклопотано виглядав у вікно, потім знову сідав і зітхав, повторюючи назву станції.
Коли потяг минув уже чотири чи п'ять станцій, супутник занепокоєно спитав його:
— Щось не так? Мені здається, що Ви чимсь дуже схвильовані.
Чоловік глянув на нього і сказав у відповідь:
— Я вже давно мав би пересісти, бо їду не в тому напрямі. Але ж тут так зручно й тепло!
БИБІР ХУДОЖНИКА
Великий Леонардо да Вінчі погодився виконати фреску у трапезній монастиря Санта Марія делле Ґраціє у Мілані. Це мала бути сцена Тайної вечері Ісуса з апостолами.
Майстер хотів, аби ця фреска стала його найкращим твором, отож працював довго і старанно. Братія монастиря уже втрачала терпіння, проте праця просувалася дуже повільно.
Щоб зобразити лик Христа, Леонардо місяцями шукав натурника, чиє обличчя виражало б силу і чар, духовність і міць. Нарешті знайшов: художник надав ликові Ісуса рис Агнелла, щирого і чистого хлопчини, якого випадково стрів на вулиці.
Минув рік, і Леонардо знову міряв міланські вулиці у районі, що тішився недоброю славою, заглядаючи до сумнівних і підозрілих кнайп. Тепер-бо майстер шукав натурника для образу Юди-зрадника. Йому потрібне було обличчя, позначене неспокоєм і розчаруванням, обличчя людини, що здатна була зрадити найближчого друга. Провівши багато ночей серед різношерстих волоцюг, Леонардо знайшов-таки чоловіка, що був досконалим взірцем для Юди.
Він привів його до монастиря і взявся до малювання. Та ось майстер зауважив в очах натурника сльози.
— Чого ти плачеш? — спитав Леонардо, вдивляючись у його похмуре обличчя.
— Я — АҐНЄЛЛО, — прошепотів чоловік. — Той самий, з якого Ви малювали Ісуса.
• Нова революція у сфері косметики: гарна душа робить гарним і обличчя.
ЯКІ СЛОВА?
Один чоловік, стурбований критичним станом свого подружжя, звернувся за порадою до відомого психолога.
Психолог вислухав його і сказав:
— Тобі треба навчитися вислуховувати свою дружину.
Чоловікові та порада запала у серце. Він повернувся через місяць і повідомив, що вислухав кожне слово, яке говорила дружина.
Тоді психолог мовив, усміхаючись:
— А тепер повернися додому і вислухай те, чого вона не вимовила.
Які слова треба вповісти, аби викликати радість?
Які слова треба вповісти, аби подарувати щастя?
Чи треба вповісти дружбу і згоду?
Чи треба вповісти свободу?
А може, взяти тебе за руку?
Які слова вповісти, аби дарувати Любов?
Які слова вповісти, аби виявити співчуття?
Чи треба казати: "Кохаю тебе"?
Чи треба завжди говорити?
Чи треба казати так само: "Діти"?
А може, взяти тебе за руку?
Які слова треба вповісти? Які слова?
Коли ж нічого не кажу, коли ж мовчу?
Коли ж бо просто дивлюся на тебе,
Коли ж бо просто сміюся до тебе,
Тоді моя рука сама бере твою.
I ти почуєш ці слова в моїм мовчанні.
Блондайн
(19 років, померла від раку кістки)