За ним стояв у мідяному тюрбані нубієць, оголений до пояса, з важкими сережками у вухах. Поруч із ложем на столі лежав великий сталевий ятаган.
Побачивши мене, Імператор спохмурнів і сказав: "Як звати тебе? Не знаєш хіба, що я Імператор у цьому місті?" Але я не відповів йому нічого.
Вказав він пальцем на ятаган, нубієць вхопив його, підскочив до мене й щосили вдарив. Лезо просвистіло крізь мене, але не завдало найменшої шкоди. Нубієць упав долілиць, а коли підвівся, то зуби його клацали від жаху, і він сховався за ложем.
Імператор скочив на рівні ноги, рвонув спис із підставки для зброї й метнув у мене. Я упіймав його на льоту й розламав надвоє. Імператор пустив у мене стрілу, але я підняв руки й зупинив її на півдорозі. Тоді він витяг з-за паска з білої шкіри кинджал і встромив його нубійцеві в горло, аби той раб не розповів нікому про його безчестя. Невільник корчився, як затоптана змія, і криваво-червона піна лопалася на його губах.
Коли нубієць випустив дух, Імператор витер із чола блискучий піт серветкою з пурпурового шовку та звернувся до мене:
"Чи ти пророк, бо не можу я зашкодити тобі, чи ти син пророка, що я не здатен поранити тебе? Благаю, залиш моє місто сьогодні ввечері, бо доки ти тут, я не можу бути володарем".
І відповів я йому:
"Я згоден — за половину твоєї скарбниці. Віддай мені половину твоєї скарбниці, і я піду".
Узяв він мене за руку і вивів до саду. Начальник варти, побачивши мене, здивувався. Євнухи, уздрівши мене, затремтіли і впали на землю від страху.
А була в тім палаці зала, що має вісім стін із червоного порфіру, а зі стелі, викладеної мідяною лускою, звисають світильники. Торкнувся Імператор однієї стіни — і вона розчинилися, й увійшли ми до коридору, освітленого смолоскипами. У нішах обабіч стояли величезні винні глеки, по вінця натоптані срібними монетами. Коли ми дійшли до середини коридору, мовив Імператор слово, якого не можна вимовляти, і гранітні двері повернулися на секретній пружині, і затулив він обличчя долонями, щоб очі його не засліпли від блиску.
Ти не повіриш, яке то було розкішне, нечуване місце! Стояли там панцири гігантських морських черепах, наповнені перлинами, цілі гори рубінів червоніли в порожнистих брилах місячного каменю. Золото зберігалось у скринях, оббитих слоновою шкірою, а золотий пісок — у шкіряних пляшках. Були там опали у кришталевих кубках, були сапфіри у чашах із нефриту. Круглі зелені смарагди розкладені були за величиною на тонких підставках зі слонової кості, в одному кутку стояли повні шовкові торбини — одні з бірюзою, інші з берилами. Видовбані слонячі бивні заповнювали пурпурові аметисти, а у ріжках мідяних насипані були різнобарвні халцедони і яхонти. Кедрові колони опліталися намистами з жовтого тигрового ока. На пласких довгастих щитах громадилися карбункули винного кольору і кольору трави. Й усе, про що я тобі розповідаю, — лише мала крихта того, що там зберігається.
Тоді Імператор відвів долоні від очей своїх і озвався до мене:
"Оце моя скарбниця, і половина цих скарбів — твоя, як я й обіцяв. Дам тобі трьох верблюдів із погоничами, і виконуватимуть вони всі твої забаганки, і відвезуть твою частку скарбів у будь-який куточок землі, лише назви його. Тільки слід це зробити сьогодні до ночі, бо не хочу я, аби мій батько Сонце бачив, що є в моєму місті людина, яку я не в змозі вбити".
Але я відповів йому:
"Золото, що лежить тут, — твоє, і срібло також твоє, як і твої коштовні самоцвіти й дорогоцінності. Мені ж не потрібне це все. Не візьму я в тебе нічого, окрім малої каблучки, що ти її носиш на мізинці".
Насупився Імператор.
"Це всього лише свинцева каблучка, — вигукнув він, — не має вона жодної цінності. Тож забирай свою половину скарбниці й залиш моє місто".
"О ні, — відповів я, — нічого я не візьму, крім тієї свинцевої каблучки, бо відаю я, що написано на ній зсередини і для чого".
Затремтів Імператор і змолився до мене:
"Забирай усю скарбницю й залиш місто. Половина моя буде також твоєю".
І зробив я дивну річ, але що саме — байдуже, бо в печері, що знаходиться в одному дні путі звідси, сховав я Каблучку Скарбів. Це лише один день переходу звідси, і Каблучка Скарбів чекає на тебе. Той, хто володіє нею, багатший за всіх царів на світі. Іди туди, бери її, і всі багатства світу стануть твоїми.
Але молодий Рибалка розсміявся.
— Кохання краще за Багатство, — вигукнув він, — а Русалонька мене кохає.
— О ні, немає кращого за Багатство, — заперечила Душа.
— Кохання краще, — відказав молодий Рибалка і пірнув у морські глибини, а Душа заплакала й пішла собі через болото.
І коли третій рік пролетів, прийшла Душа на берег Моря, покликала молодого Рибалку, виплив він із глибини й запитав:
— Чого ти кличеш мене?
А Душа відповіла:
— Наблизься, я хочу поговорити з тобою про дивовижні речі.
І наблизився він, і влігся на мілині, і підклав руку під голову, і почав слухати.
І розказала йому Душа:
— Знаю я одне місто, і є в ньому таверна, що стоїть над річкою. Ми сиділи там із моряками, а що маю я твою подобу — образ юнака, то бачили вони в мені юнака. Моряки пили два види вин, різні за кольором, і їли ми ячмінний хліб і дрібну солону рибку, що подається з лавровим листом і з оцтом. Ми сиділи й веселилися, і тут увійшов якийсь старигань зі шкіряною підстилкою й лютнею, яка мала два ріжки бурштинові. Він розстелив свій килимок на підлозі, вдарив по струнах своєї лютні — і вбігла дівчинка, личко якої було затулене легким серпанком, і затанцювала перед ним. Хоч личко її було прикрите, але ніжки — оголені. Оголені були ніжки, й літали вони над килимком, як малі білі горлиці. Ніколи не бачив я такого дива, а місто, де вона танцює, усього в одному дні дороги звідси.
Як почув молодий Рибалка слова своєї Душі, згадав він, що його Русалонька не має ніжок і не може танцювати. І палка жага охопила його, і мовив він до себе: "Це лише один день путі, і зможу я повернутися до коханої моєї", — і він засміявся, підвівся на мілині й попрямував до берега.
І як вийшов він на сухий берег, засміявся знову і простяг руки до своєї Душі. У Душі вихопився несамовитий крик радості, і побігла вона йому назустріч, і увійшла в нього, і побачив молодий Рибалка, що лягла на піску тінь від його тіла, яка є тілом душі.
І мовила до нього Душа:
— Годі зволікати, рушаймо туди негайно, бо морські божки заздрісні й мають за слуг чудовиськ, що виконують їхні накази.
І поспішили вони, й усю ніч мандрували у місячному сяйві, а весь наступний день мандрували у сяйві сонячному, і надвечір дісталися міста.
І спитав молодий Рибалка в Душі своєї:
— Це і є місто, де танцює та, про яку йшла мова?
І відповіла йому Душа його:
— Це не те місто, а інше. Проте увійдімо до нього.
І увійшли вони до міста, і пішли вулицями, і на вулиці Золотарів побачив молодий Рибалка виставлений на ятці чудовий срібний келих. І сказала йому Душа його:
— Забери той срібний келих і сховай.
Він забрав келих, сховав його в складках свого плаща, і квапливо залишили вони місто оте.
І коли відійшли вони на три милі від міста, насупився молодий Рибалка, жбурнув келих подалі від себе та сказав своїй Душі:
— Навіщо було мені забирати келих і ховати, адже то лихий учинок?
І відповіла йому Душа його:
— Втихомирся, втихомирся.
Надвечір другого дня підійшли вони до міста, і спитав молодий Рибалка у Душі своєї:
— Це і є місто, де танцює та, про яку йшла мова?
І відповіла йому Душа його:
— Це не те місто, а інше. Проте увійдімо до нього.
І увійшли вони до міста, і пішли вулицями, і на вулиці Продавців Сандалій побачив молодий Рибалка хлопчика, що стояв біля жбана з водою. І сказала йому Душа його:
— Відлупцюй це хлоп'я.
І він лупцював хлопця, доки той не залився сльозами, а потому вони квапливо залишили місто.
І коли відійшли вони на три милі від міста, гнів охопив молодого Рибалку, і спитав він у Душі своєї:
— Навіщо було мені лупцювати хлопчика? Адже то лихий вчинок!
І відповіла йому Душа його:
— Втихомирся.
Надвечір другого дня підійшли вони до міста, і спитав молодий Рибалка у Душі своєї:
— Це і є місто, де танцює та, про яку йшла мова?
І відповіла йому Душа його:
— Можливо, це і є те місто, отже увійдімо до нього.
І увійшли вони до міста, і пішли вулицями, але ніде не бачив молодий Рибалка ані річки, ані таверни над нею. А мешканці міста якось дивно на нього позирали, і злякався він, і сказав Душі своїй:
— Ходімо мерщій звідси, бо тієї танцівниці з білими ніжками немає тут.
Але Душа відповіла:
— О ні, зачекаймо, бо ніч темна, а на дорозі розбійники.
От він умостився на базарній площі й задрімав, та невдовзі підійшов до нього Купець у каптурі та плащі з татарського полотна; на кінці очеретини тримав він роговий ліхтар. І звернувся до Рибалки Купець:
— Чого ти сидиш на базарній площі, коли всі крамниці зачинені, а тюки з крамом спаковані?
Відповів йому молодий Рибалка:
— Не можу я знайти в цьому місті таверни, не маю я в цьому місті родича, який міг би дати мені прихисток.
— Хіба всі ми не родичі? — запитав Купець. — Хіба не один і той самий Бог створив нас? Тож ходімо зі мною, маю я спочивальню для гостей.
І підвівся молодий Рибалка, і пішов услід за Купцем до його домівки. Пройшли вони через гранатовий садок, увійшли до будинку, приніс Купець йому трояндової води у мідниці, щоб помити руки, подав стиглі дині, щоб угамувати спрагу, і поставив перед ним тарілку рису зі шматком печеної козлятини.
Коли молодий Рибалка попоїв, купець відвів його до спочивальні і побажав доброї ночі. Молодий Рибалка подякував йому, поцілував перстень у нього на руці й розкинувся на килимах з фарбованої козячої вовни. Тоді він накрився покривалом із чорного каракуля і заснув.
За три години до світанку, коли ніч була ще темна, розбудила його Душа і сказала:
— Вставай та йди до кімнати Купця, де він спочиває, і вбий його, і забери його золото, бо воно нам потрібне.
Підвівся молодий Рибалка, прослизнув до кімнати Купця, а там у ногах його лежала крива шабля, а на таці збоку — дев'ять гаманців із золотом. Простягнув він руку до шаблі, та коли він її торкнувся, купець здригнувся й прокинувся, скочив на рівні ноги, сам ухопив шаблю і гукнув до молодого Рибалки:
— Отак ти платиш злом за добро, віддячуєш пролиттям крові за ласку, яку я виявив до тебе?
Але Душа звеліла молодому Рибалці:
— Бий його!
І той ударив так, що Купець знепритомнів, а сам ухопив дев'ять гаманців із золотом і швидко пронісся через гранатовий садок, і побіг назустріч зірці, і була то ранкова зоря.
І коли відійшли вони на три милі, молодий Рибалка ударив себе в груди і спитав у Душі своєї:
— Навіщо було мені вбивати купця і забирати його золото? Ти просто уособлення зла!
А Душа його відповіла йому:
— Втихомирся, втихомирся.
— О ні! — закричав молодий Рибалка. — Бо все, що ти мене примушуєш робити, ненависне мені.