Гранатова світлиця (збірка)

Оскар Уайльд

Сторінка 4 з 16

Навіть коли скінчилися три роки офіційної жалоби, яку Король своїм указом оголосив по всій країні та домініонах, він не дозволяв своїм міністрам і словом прохопитися про новий шлюб, і навіть коли сам Імператор прислав до нього свою чарівну племінницю, Велику Герцогиню Богемську, і запропонував її руку для шлюбу, Король звелів послам переказати їхньому володарю, що Король Іспанський уже одружений зі Скорботою, й хоч вона безплідна жона, він любить її більше за Красу; ця відповідь коштувала іспанській короні багатих провінцій у Нідерландах, які невдовзі, підбурені Імператором, повстали проти Іспанії під проводом якихось фанатиків реформістської церкви.

Усе його подружнє життя з шаленими, вогняними радощами і невимовним болем раптової утрати нібито повернулося до нього сьогодні, коли він дивився, як бавиться на терасі його Інфанта. Вона відзначалася такою ж химерністю манер, як і Королева, так само гонористо відкидала голову, мала такий самий гарний, гордий, різьблений ротик, таку саму принадну "vrai sourire de France" — істинно французьку усмішку, коли час від часу поглядала на його вікно або простягала маленьку ручку статечним іспанським сеньйорам для поцілунку. Але голосний сміх дітлахів різав йому вуха, а яскраве безжальне сонце висміювало його смуток, і нудотний запах чужоземного зілля, яким бальзамують мертвих, труїв — чи це йому тільки здавалося? — чисте вранішнє повітря. Король затулив обличчя руками, і коли Інфанта знову поглянула вгору, фіранки були запнуті й Король зник.

Вона незадоволено скривилась і знизала плечима. Міг би і побути з нею в день народження. Дурнуваті державні справи почекали б. Чи він пішов до тієї гнітючої кап лиці, де завжди горять свічки і куди їй заборонено вступати? Як немудро з його боку, коли сонце сяє так яскраво, коли всім так весело! А ще він проґавить жартливий бій биків, на який уже кличе сурма, поминаючи вже ляльковий театр та інші принади. Її дядечко та Великий Інквізитор мають більше здорового глузду. Вони вийшли на терасу й осипали її чудовими компліментами. Інфанта відкинула гарну голівку й, узявши Дона Педро за руку, неквапно пішла униз сходами до довгого павільйону з червоного шовку, зведеного у віддаленому куточку саду, а інші діти слідували за ними у жорсткому порядку знатності — хто мав довше ім'я, ступав попереду.

Процесія високородних хлопчиків, фантастично вбраних у костюми тореадорів, вийшла їй назустріч, і юний граф Тьєрра-Нуова, напрочуд гарний парубок років чотирнадцяти, зняв перед нею капелюха з усією грацією природженого гідальго та іспанського гранда і церемоніально підвів її до невеличкого крісла з визолоченої слонової кості, яке стояло на високому помості над ареною. Діти групками розташувалися навколо, обмахувалися віялами, перешіптувалися, а Дон Педро і Великий Інквізитор стояли сміючись біля входу. Навіть Герцогиня, яку називали Camera Mayor — Старша Придворна Дама, худорлява жінка з жорстким лицем і жовтим жабо, мала не такий злостивий вигляд, як зазвичай, і щось віддалено схоже на крижану усмішку проскакувало на її поморщеному обличчі й викривляло тонкі безкровні губи.

То був просто захопливий бій биків, значно кращий, на думку Інфанти, за справжній, на який її возили до Севільї з нагоди візиту Герцога Пармського до її батька. Одні хлопчики стрибали по арені на дерев'яних конячках у розцяцькованих попонах, розмахували довгими списами з різнобарвними стрічками на кінцях; інші бігали самі перед биком, дражнили його пурпуровими камзоликами, легко перестрибували через бар'єр, коли бик бив рогами; а сам бик був зовсім як справжній, хоч і змайстрували його з лозового каркасу, на який натягнули шкіру, — інколи він оббігав арену на задніх ногах, про що справжній бик і мріяти не міг. Бик влаштував чудовий бій, і діти так розпалилися, що повилазили на лавки, витирали спітнілі обличчя носовичками й гукали: "Bravo toro! Bravo toro! Хай живе бик!" — зовсім як дорослі. Нарешті після довгого змагання, коли бик підняв на роги лише декількох дерев'яних конячок, а їхні вершники спішилися, юний Граф Тьєрра-Нуова поставив бика на коліна й, отримавши дозвіл Інфанти завдати йому coup-de-grace, тобто останнього удару, який звільнить його від зайвих страждань, устромив свій дерев'яний меч у шию тварини з такою несамовитістю, що голова бика відскочила, й усі побачили веселе личко маленького Шевальє де Лоррена, сина французького посланця у Мадриді.

Потім під супровід оплесків арену розчистили, і двоє пажів-маврів у жовто-чорних лівреях урочисто відтягли мертвих дерев'яних конячок, і після недовгої інтермедії, коли акробат-француз ходив по канату, на сцені театрика, спорудженого з цієї нагоди, з'явилися італійські маріонетки у псевдокласичній трагедії "Софонізба".[4]

Вони грали так досконало, їхні рухи були такими принадними, що під кінець вистави очі Інфанти затуманилися слізьми. А деякі діти просто плакали вголос, і їх довелося вгамовувати солодощами, і навіть сам Великий Інквізитор так розчулився, що не міг не зауважити Донові Педро, як це для нього нестерпно, що якісь опудала з деревини й воску, яких смикають за мотузки, можуть бути такими нещасними і потерпати від страхітливих страждань.

Потім виступав африканець-трюкач, який приніс і поставив на середину арени величезний низький кошик, вкритий червоною тканиною, витяг зі свого тюрбана дивовижну очеретяну сопілку й заграв на ній. За якусь мить тканина заворушилася, а коли сопілка заграла голосніше й пронизливіше, показалися дві гострокутні голівки зелено-золотавих змійок: змії випростовувалися повільно й погойдувались у такт музиці, як водорості. Дітей, однак, налякали плямисті каптури змій і тонкі жала, які ті різко вистромлювали з рота, — значно більше сподобалося їм, коли маг виростив на піску маленьке помаранчеве деревце, вкрите білим квітом і справжніми плодами. А коли він узяв віяло маленької дочки Маркіза де Лас Торрес і перетворив його на синю пташку, яка літала під шатром павільйону та співала, дитячому захвату й подиву не було меж. Урочистий менует у виконанні танцюристів із церкви Богоматері Ель-Пілар був також досконалим. Інфанта досі ніколи не бачила тої захопливої церемонії, яка відбувається щороку в травні перед високим вівтарем Святої Діви на її честь; власне, жоден член королівської родини Іспанії не переступав порога великого собору у Сарагосі відтоді, як божевільний священик, про якого багато хто думав, що він підкуплений королевою Англії Єлизаветою, мало не напоїв отруєною водою Принца Астурійського. Тож Інфанта тільки чувала про "Танок Богоматері", як він називався, і ніде правди діти, то було неперевершене видовище. Хлопчики були вбрані у старосвітські придворні костюми з білого оксамиту, їхні чудернацькі трикутні капелюхи були оторочені срібним галуном і прикрашені плюмажем зі страусового пір'я; сліпуча білина костюмів у сонячному сяйві підкреслювалася під час танцю смаглявими личками і чорними кучерями танцюристів. Усіх зачарувала сувора гідність, з якою вони виконували вигадливі фігури танцю, вишукана грація їхніх повільних рухів, їхні статечні поклони; а коли вони завершили виступ і зняли капелюхи на честь Інфанти, вона прийняла це вшанування з великою поблажливістю і заприсяглася, що відішле чималеньку воскову свічку до святилища Богоматері Ель-Пілар на подяку за втіху, яку та їй подарувала.

Потім на арену вискочив гурт красивих "єгиптян", як тоді називали циган; вони сіли в коло зі схрещеними ногами й заграли ніжно на цитрах, розгойдуючись у такт мелодії, наспівуючи тихенько якусь мрійливу арію. Помітивши Дона Педро, вони спохмурніли, а деякі злякалися, бо лише кілька тижнів тому за його наказом двох із їхнього роду повісили за чаклунство на ринку в Севільї, але маленька Інфанта зачарувала їх, коли відкинулася на кріслі й дивилася на них з-понад віяла своїми величезними синіми очима, і вони були певні, що таке чарівне створіння нікому й ніколи не заподіє зла. І вони грали далі дуже лагідно, ледь торкаючи струни своїх цитр довгими загостреними нігтями, і голови їхні схилилися, ніби потягло їх на сон.

Раптом із пронизливим криком, від якого всі дітлахи здригнулися, а рука Дона Педро стиснула агатове держално кинджала, цигани скочили на ноги й шалено закрутилися по колу, б'ючи в тамбурини та скандуючи якусь несамовиту пісню кохання незрозумілою гортанною мовою. Потім після другого сигналу вони кинулися знову на землю й завмерли, і тільки монотонний звук цитри пронизував тишу. Вони повторили це декілька разів, потім зникли на мить — і повернулися з бурим кошлатим ведмедем на ланцюгу та з берберійськими мавпочками на плечах. Ведмідь робив стійку на голові з неймовірною серйозністю, а зморшкуваті мавпочки виробляли різноманітні трюки з двома циганятами, які були, мабуть, їхніми хазяями, — билися на маленьких шпагах, стріляли з мушкетів, видаючи з себе маленьких королівських гвардійців. Загалом цигани мали величезний успіх.

Проте найкумеднішою частиною усіх ранкових забавок, поза сумнівом, був танок Карлика. Коли він прошкутильгав на арену, загрібаючи своїми кривими ніжками і хитаючи з боку в бік непомірно великою потворною головою, діти зареготали, і сама Інфанта сміялася так, що Камерера — Старша Придворна Дама — була змушена їй нагадати, що хоча в Іспанії бували випадки, коли донька короля плакала перед своєю рівнею, ще жодного разу принцеса королівської крові не виявляла веселості у присутності нижчих за станом. Карлик, між тим, був просто неперевершений, і навіть при іспанському дворі, здавна відомому своєю пристрастю до жахливого й моторошного, ще ніколи не бачили такого химерного чудовиська.

Сьогодні був його перший вихід на публіку. Знайшли його лише напередодні двійко придворних кавалерів, які саме полювали у віддаленій частині субтропічного лісу, що оточував місто. Карлик ганяв по лісу; його схопили і привезли до палацу як сюрприз для Інфанти. Батько Карлика, бідний вугляр, був тільки радий позбутися такої потворної та нікчемної дитини. Вочевидь, найкумеднішим було те, що він сам не усвідомлював, який гротескний має вигляд. Здавалося, він по-справжньому радів і був у чудовому гуморі. Коли діти реготали, він сміявся так само щиро й весело, як і вони, а по закінченні кожного танцю відвішував кожному чудернацькі поклони, усміхався та кивав, ніби був таким самим, як і всі, а не покарлюченим витвором Природи, який та не без гумору утнула на потіху людям.

1 2 3 4 5 6 7