зашелестить просяниця.
Як гарно в нашій хаті,
під дахом,
коли, бува, вітер осінній подме.
271 "Сьогодні у юрбі,
поміж чужих плечей,
її побачив".
Навіть таке
в щоденник записав.
272 Світський естет
і тепер, як за давніх часів,
старіє, либонь, уночі,
стискаючи руки
кольору перлів...
273 Хоча б на кілька днів
забути!
Отак забути,
як каміння тоне
у весняній траві.
274 Немов колись давно
я бачив цього чоловіка
у колискових снах —
такий він
моєму серцю любий.
275 "Місяць без богів" настав.
Пригадався той ранок,
коли на горі Івате
перший сніг
аж на брови мені навис.
276 Шелестить, шелестить
сліпий дощик.
Розкуйовдились трошки
у присадку
квіти хагі.
277 На суворому
небі осінньому
жодної тіні нема.
О, самоти забагато!
Хоч би крук який пролетів!
278 Після дощу
визирнув місяць.
Де-не-де заблищали
мокрі дахи череп'яні —
279 Коли голодував я,
до мене підійшов,
виляючи тонким хвостом,
якийсь худий дворняга.
Такий ласкавий писок був у нього!
280 Я й не помітив,
як розучився плакати.
Де та людина,
яка б мене
плачу навчила?
281 Ніяк не зупинити
сліз —
вино з собою
привело печаль
Ет, зараз як станцюю^/
282 Сюрчить цвіркун.
Усівся біля нього
на узбічнім камені —
і плачучи, і сміючись,
з собою розмовляю.
283 Забракло сил,
і я заслаб.
Відтоді
стало мене звичкою
з напіврозкритим ротом спати.
284 Одну-єдину людину
підкорити собі —
оце й усе,
чого я бажав у житті.
Ах, нерозумна молодість!
285 Який-бо ніжний погляд у неї,
коли вона мене картає!
Чи ж буду їй назло
відповідати
холодним тоном?
286 Такі ж гарячі сльози
були у мене й тоді,
коли покохав уперше.
Дні, коли плачеш,
з іншими не зрівняти.
287 Начебто я зустрівся
з давним-давно
позабутим другом —
гак радісно слухати
плескіт хвиль.
288 Якби
на сталевому небі
осінньої ночі
з'явилася гора,
що вогонь вивергає!
289 Гора Івате.
Восени ка рівнині Самбо
біля її підніжжя —
стільки цикад!
Як же мені їх почути?
290 Як батько,
осінь сувора,
як мати,
осінь ласкава
для безпритульного сина.
Туга кохання й на хвильку
серця не відпускає.
І сон не бере — серед ночі
слухаю крики диких гусей.
292 Вже середина "довгого місяця".
Доки ж бо житиму так,
не в змозі вирватись —
наче школяр! —
з полону туги цієї?
293 Вона своїх думок
не розкриває.
А прислала мені
незабудки —
і все стало ясно!
294 Як луком,
що намок на дощі
і став надміру тугий,
заволодіти твоїм серцем
ніяк не можу!
295 Над гірською каплицею,
людьми позабутою,
вітер між сосон
шумить день і ніч,
кам'яному коню щось нашіптує.
296 Ледь чутний
запах трухлявих дерев
упереміш з грибним...
Значить, осінь
вже гМь-то пізня.
297 Наче дощ
зашумів у лісі —
пронеслись по деревах
мавпи,
такі до людей подібні.
298 Глибокі хащі. Далекий постук...
В країну карликів,
які товчуть зерно,
у дуплах сидячи,
потрапив я, чи що?
299 Коли почався всесвіт —
був тільки ліс.
У нім людина-напівбог,
мабуть, вогонь свій
пильнувала.
300 Піски, піски —
і краю Гм не видно...
Бог, що живе
в пустелі Гобі,—
це осені бог!
301 На небі й на землі
моя печаль
із сяйвом місяця
осінню ніч
усеосяжну сотворили.
302 Блукаю самотою,
наче підбираю
печальні
звуки ночі,
які сочаться в тишу.
303 Як засинає мандрівець*
повернувшись у рідне село,—
саме так,
непомітно, спокійно*
настала зима.
ТІ, ЯКИХ ВАЖКО ЗАБУТИ
304 О шипшино із запахом моря!
На піщаному
березі півночі
цього року також
ти розквітла?
305 Полічив молоді свої роки,
на які покладав надії,
подивився уважно
на пальці —
1 спротивіли мандри мені.
306 Аж тричі
поглянув я з вагона
на назву цього містечка —
близьким другом
вона мені стала.
307 Згадався
учень перукаря з Хакодате.
Я попросив його
вухо мені поголити —
бо в чудовому настрої був!
308 Приїхавши услід за мною,
жили у глушині,
де ні душі
знайомої нема,
мої дружина й мати!
309 Як тільки згадаю море Цугару —
бачу сестрички очі:
на пароплаві,
змучена хитавицею,
такою смирненькою вона стала...
310 Мій друг, пам'ятаю, любив,
заплющивши очі,
читати вголос рядки
про тугу в серці.
Листи йог^— з жартами і печаллю!
311 В дитинстві якось
поруччя моста
мій друг вимазав гноєгл—
тепер про витівку свою
розповідає не сміючись.
312 "Навряд чи
коли-небудь в житті
одружуся!" —
Похвалявся мій друг.
І досі ще не жонатий.
313 Ах, вчителька та
молода!
Як сумно в неї
поблискувала
окулярів оправа!
314 Мій приятель
їсти мені давав,
а я його зрадив —
ну що за натура?!
Згадав — і так гидко—
315 Вулице Зелених верб
у Хакодате,
найприємніші згадки — про тебе!
Вірші приятеля про кохання.
Квіти волошок.
316 Як тужила вона
за пахощами жита
в рідних краях!
Через брови її
я спокій згубив.
317 Свіжий
запах паперу
іноземної книжки...
Так захотілося
мати гроші!..
318 Пінливі хвилі
з шумом набігали
на узбережжя Оомбрі
в Хакодате...
О, скільки там думок було!
319 Щоранку, щоранку
модну китайську пісеньку
награвав мені
той будильник —
ах, як я любив його!
320 Усю журбу
своїх поневірянь
поклав списати,
але нічого путнього не вийшло.
Чернетки навіть не вчитаю!
321 Вже скільки разів
наважувавсь я померти —
і не помер.
Яка смішна й печальна
життя мого дорога!
323 А ще пам'ятаю старця —
якісь священні слова
він бубонів
собі під ніс,
вештаючись по вулицях.
324 Так, ніби сказав:
"Вважайте мене
зовсім не вартим уваги",—
у гори жити пішов
мій приятель богорівний!
325 Затягуючись сигаретою,
на березі моря,
що бурхало хвилями,
в нічному тумані
стояла жінка.
327 Щоразу,
коли дивлюсь
на плесо великої річки,
думки мої, Ікуу,—
про твої страждання!
328 Не знав мій приятель,
до чого прикласти
і розум свій,
і жалісливу вдачу,—
марнував життя своє в гульні.
329 Тут збираються люди
безвольні
і п'ють вино.
Став притулком для них
мій дім!
330 "Коли журба мене пойме —
я голосно сміюсь,
питання всі свої болючі
розв'язую вином",—
казав мій старший друг.
331 Мій приятель
ще замолоду став
батьком великої сім'ї.
А випивши, співав собі,
ніби й нема дітей у нього.
.333 Притлумлюючи позіх,
у вікно нічного поїзда
рукою помахав.
Тепер би так
не став прощатись!
336 Глупої ночі
на станції Куттян
з вагона вийшла жінка.
Під локоном на скроні
був давній шрам у неї.
337 Та осінь в Саппоро
дала мені
печаль-журбу,
яку несу я
і донині.
340 У пересварках
старшої та меншої сестер
минула наша перша
ніч у Саппоро.
Періщив дощ надворі.
342 Нудьга й печаль
на вулицях Отару.
Ніколи не співали
люди ці
з хрипкими голосами!
343 Ще пам'ятаю:
"Покажіть долоню свою",—
підійшов ворожбит.
Голова трусилась йому,
неначе він плакав.
344 Позичив у мене
кілька дрібняків
мій приятель — і пішов.
Ах, не забути мені
снігу на його плечах!
345 А чи я сам
не пишався колись
у глибині душі
тим, що не вмію жити
і злидарюю?
346 "Змарніле тіло твоє
стало суцільним клубком
бунтівного духу",—
так одного разу
сказали мені.
348 П'яний мій друг, пам'ятаю,
схопив за ніжку стілець
і замахнувся на мене.
Тепер його злість,
мабуть, вже минула.
349 І той, хто зазнав поразки,—
насправді був я,
і хто до спірки призвів —
також був я.
Тепер-тф це розумію.
350 "Вдарю!" —
. Мені говорили,
а я підступав:
"Ану, вдар!"
Ах, як я тужу за тим часом!
351 "Ти тричі
до горла мого
меч приставляв",—
такі слова прощання
почув я від нього.
352 Посварившись з другом,
страшенно його зненавидівши,
я мусив розстатися з ним.
І от прийшов такий день,
коли і про нього згадки — любі.
353 Ах, той юнак
з прегарними бровами!
Коли назвав його
молодшим братом —
він тільки усміхнувся.
355 Мій приятель,
що витирає обличчя,
заліплене снігом,—
став палким
прихильником комунізму.
357 Був друг у мене,
який говорив:
"Переїду на Сахалін
і там почну
зовсім інше, нове життя!"
358 3 солодкою тугою
згадую час,
коли я сказав:
"Ненавиджу світ цей —
у ньому немає ладу!"
359 "Знайшов напарника,
відкриємо аптеку
і так розбагатієм!"
І, щоб здійснити мрію цю,
я чув, мій друг шахрує.
360 На лицях його,
мертвотно-блідих,
сльози блищали —
про смерть говорив
молодий торговець.
361 3 дитиною за плечима,
на пероні, куди задувало сніг,
очима мене проводжала...
Ах, дружинонько, брів твоїх
ніколи мені не забути!
362 Як ворога, ненавидів його,
але так довго
тиснув йому руку!
Бо він сказав:
"Настав розлуки час".
363 Поїзд рушив —
і миттю я
од вікна
одвернувся:
"Не розпхикаюсь!"
364 Коли крізь мокрий сніг
наш поїзд мчав
по рівнині Ісікарі —
я був заглиблений
у повісті Тургенева!
365 Усе міркую над тим,
які згадки про себе
лишаю після від'їзду.
Сумний початок мандрів!
Наче на смерть ідеш.
366 Коли, уже під'їхавши,
я ненароком заморгав —
то зараз же відчув,
як по моїх щоках
скотилося щось холодне.
369 Поїзд далекого прямування.
Довго мені ще їхати!
Аби забути
про кольки у животі,
покурюю тютюнець.
370 Від раптового брязку
шабельних піхов
у попутника-офіцера —
нитка моїх думок
розірвалась!
371 Нічого про це містечко
не знаю, крім назви.
А готельчик у ньому
такий затишний,
мовби я в рідному домі.
372 Один з моїх попутників
був член парламенту.
Він спав з відкритим ротом —
я глянув на його обличчя
і подумав: "Теж сумне!"
373 В готелі зупинився:
"Сьогодні вже
наплачусь досхочу!"
Чай принесли увечері,
холодиий-холоднючий!
376 Річка Сораті
сховалося під снігом —
хоч би птах пролетів.
І тільки в прибережнім лісі
стоїть якийсь чоловік.
377 Є в світі люди,
що все своє життя
серед снігів живуть.
То ворогують, то дружать
із самотністю.
378 Чим більше
втомлююся в поїзді,
тим більше
думаю про всяке.
Моя нещасна вдача!
379 Неначе пісню співав —
так оголошував назву станції
молодий вокзальний службовець.
Ах, ласкаві очі його!
Досі я бачу їх.
382 Не думав ні про що
і ні про що не згадував —
на цілий день
своє довірив серце
стуку поїзда.
383 Остання станція.
В містечко я ввійшов...
Таким печальним блиском
світився сніг
на вуличках його!
384 Сліпучі крижини
і гомін птахів...
І місяць,
холодний, як крига,
над Кусіро-морем!
385 Пляшечку
із замерзлим чорнилом
наблизив я до вогню —
сльоза побігла
під світлом.
386 Тільки обличчя і голос
лишилися в нього
такі, як і перше.
З колишнім приятелем зустрівся
в цьому далекому краї.
387 Ах, тут,
на краю батьківщини,
пив я вино.
Неначе сьорбав
(?сад печалі.
390 Захвилювалася вона,
коли побачила,
що я сп'янів,
співати навіть перестала.
Як їй тепер ведеться?
391 Звали цю жінку Коякко —
"маленький служка".
Такі вже ніжненькі
були в неї мочки вух!
Забути їх не можу.
392 Опівночі серед снігу,
притулившись до мене,
стояла жінка.
Яка тепла була
її рука!
393 Коли я спитав:
"Ти хочеш померти?" —
Вона сказала: "Дивись!"
І я побачив рубець
у неї на горлі.
395 Коли говорили їй: "Танцюй!" —
вона підводилась і танцювала,
аж поки знесилено
падала на підлогу,
одурманена дешевим вином.
396 Звичайно дожидалась,
поки я
захмелію —
а тоді вже й починала
шептати про свої печалі.
397 Коли я питав:
"Що трапилося з тобою?" —
Вона силкувалась
на блідому обличчі
щиру усмішку зобразити.
398 Як тяжко мені було
бачити
на білих, як перлини,
її руках
сліди брудних поцілунків!
399 1 коли, сп'янівши,
я голову опускав,
і коли, захотівши води,
розмикав повіки —
чув щораз, я гукали її.
400 Неначе комашка,
що летить на вогонь,
приходити звик я
тільки до тих будинків,
де ясно світяться вікна.
401 Уже зібрався
іти додому —
стояв у холодному коридорі.
Нараз зарипіли мостини,
і я відчув поцілунок.
402 І навіть тоді,
коли голову клав
їй на коліна,—
всі думки у моїй душі
були думками про себе.
403 Шурхотіли на хвилях
шматочки криги,
місячна ніч була,
а я все ходив і ходив,
туди-сюди узбережжям.
404 Почув я недавно,
нібито він помер...
Був моїм
суперником у коханні,
стільки талантів мав!
405 Сп'янівши, він починав
читати китайські вірші,
говорив, що їх написав
років десять тому.
МЦі друг, постарілий у мандрах,
406 Захотілось подихати
свіжим холодним повітрям *-
таким,
щоб, як тільки вдихнеш,
зараз же ніс примерзне.
408 Про те, що лопнула
струна на сямісені,
дівча репетувало так,
неначе про пожежу.
В ту хуртовинну ніч.
409 Мов Бога побачив —
удалині постала
сніжна вершина
гори Акан
у світанковому сяйві.
410 "Якось у ріднім краї
хотіла втопитись",—
розповідала ця жінка...
Пам'ятаю співи її
вечорами під сямісен.
13, 3.