Всівшись, він сито і байдуже подивився на мене жовтими очима.
"Киць-киць-киць", — сказав я машинально.
Кіт ввічливо і холодно роззявив зубасту пащеку, вивергнув сиплий горловий звук, а потім відвернувся і почав дивитися всередину двору. Звідтіля, із-за паркана, голос горбоносого промовив:
— Василю, друже мій, дозвольте вас потурбувати.
Завищала засувка. Кіт підвівся й безшумно зник у дворі. Ворота важко загойдалися, долинуло жахливе скрипіння і тріщання, і ліва половина дверей повільно відчинилася. З'явилося червоне від напруги обличчя горбоносого.
— Добродію! — погукав він. — Заїжджайте!
Я повернувся в машину і повільно заїхав у двір.
Подвір'я було чимале, у глибині стояла хата з товстих колод, а перед хатою величався приземкуватий неохопний дуб, широкий, кремезний, з густою кроною, яка затуляла дах. Від воріт до хати, огинаючи дуб, ішла доріжка, викладена кам'яними плитами. Праворуч від доріжки був город, а ліворуч, посеред галяви, височів колодязний зруб із корбою, чорний від давності та вкритий мохом.
Я поставив машину обіч, вимкнув двигун і виліз. Бородань Володя теж виліз і, притуливши рушницю до борту, взявся припасовувати рюкзак.
— Ось ви і вдома, — сказав він.
Горбоносий зі скрипом і тріскотом зачиняв
ворота, я ж, почуваючись доволі ніяково, озирався, не знаючи, де себе притулити.
— А от і господиня! — вигукнув бородань. — Як здоров'ячко ваше, безцінна Наїно серденько Київпо!?
Господині було, мабуть, поза сто. Вона йшла до нас повільно, спираючись на сучкувату палицю, волочучи ноги у валянках із калошами. Обличчя в неї було темно-коричневе; із суцільної маси зморщок випинався наперед і донизу ніс, кривий і гострий, наче ятаган, а очі були бліді, тьмяні, немовби закриті більмами.
— Здрастуй, здрастуй, онучку, — промовила вона несподівано гучним басом. — Отже, це й буде новий програміст? Здрастуй, голубе, ласкаво просимо!..
Я вклонився, розуміючи, що слід помовчувати. Бабцина голова поверх чорної пухової хустки, зав'язаної попід підборіддям, була вкрита веселенькою капроновою хустинкою з барвистими зображеннями Атоміуму і з написами на різних мовах: "Міжнародна виставка у Брюсселі". На підборідді та під носом стирчала ріденька сива щетина. Одягнута була бабка у ватяну камізельку і чорне сукняне плаття.
— Таким от чином, Наїно Київно! — сказав горбоносий, підходячи і витираючи з долонь іржу. — Треба нашого нового співробітника прилаштувати на дві ночі. Дозвольте вам відрекомендувати… м-м-м…
— А не треба, — відказала стара, пильно мене роздивляючись. — Сама бачу. Привалов Олександр Іванович, одна тисяча тридцять восьмий, чоловічий, росіянин, член ВЛКСМ, нема, нема, участі не брав, не був, не має, а буде тобі, алмазний, далека дорога та інтерес у казенному домі, а боятися тобі, діамантовий, потрібно чоловіка рудого, лихого, а позолоти ручку, яхонтовий…
— Гхм! — гучно перебив горбоносий, і бабка затнулася. Запала ніякова мовчанка.
— Можете кликати просто Сашком… — вичавив я із себе заздалегідь готову фразу.
— І де ж я його покладу? — поцікавилася бабка.
— У запаснику, звичайно, — дещо роздратовано сказав горбоносий.
— А відповідатиме хто?
— Наїно Київно!.. — розкотисто, як провінційний трагік, ревонув горбоносий, схопив стару під руку та поволік до хати. Було чути, як вони сперечаються: "Та ж ми домовились!.." — "…A якщо він щось свисне?.." — "Та тихіше ви! Це ж програміст, розумієте? Комсомолець! Вчений!.." — "А якщо він цикати буде?.."
Я розгублено повернувся до Володі. Володя хихотів.
— Незручно якось, — сказав я.
— Не хвилюйтеся — все буде добре…
Він хотів сказати ще щось, аж раптом бабка дико заволала: "А диван-то, диван!.." Я здригнувся і сказав:
— Знаєте, я, напевне, поїду, га?
— Не може бути й мови! — рішуче сказав Володя. — Усе влаштується. Просто бабці потрібна мзда, а у нас з Романом немає готівки.
— Я заплачу, — сказав я. Тепер мені дуже хотілося поїхати: ненавиджу оцих так званих житейських колізій.
Володя завертів головою.
— Та що ви. Ось він уже йде. Все гаразд.
Горбоносий Роман підійшов до нас, узяв мене за руку і сказав:
— Ну, все владналося. Ходімо.
— Чуєте, незручно якось, — сказав я. — Вона зрештою не зобов'язана…
Але ми вже йшли до хати.
— Зобов'язана, зобов'язана, — прибалакував Роман.
Оминувши дуб, ми підійшли до заднього ґанку. Роман штовхнув оббиті дермантином двері, і ми опинились у передпокої, просторому і чистому, але погано освітленому. Стара чекала нас, склавши руки на животі та зціпивши губи. Побачивши нас, вона мстиво пробасила:
— А розписочку щоб зараз же!.. Так, мовляв, і так: прийняв, мовляв, те-то й те-то від такої-от, котра здала вищевказане нижчепідписаному…
Роман тихенько заскиглив, і ми увійшли до відведеної мені кімнати. Це було прохолодне
приміщення з одним вікном, завішеним ситцевою фіранкою. Роман сказав напруженим голосом:
— Влаштовуйтесь і будьте як удома.
Стара з передпокою негайно ж ревниво поцікавилась:
— А зубом вони не цикають?
Роман, не озираючись, рявкнув:
— Не цикають! Кажуть вам — зубів немає.
— Тоді ходімо, розписочку напишемо…
Роман звів брови, закотив очі, вишкірив зуби і струсив головою, але все ж вийшов. Я роззирнувся. Меблів у кімнаті було небагато. Біля вікна стояв масивний стіл, накритий ветхою сірою скатертиною з китицями, перед столом — хиткий табурет. Біля голої дерев'яної стіни притулився широчезний диван, на другій стіні, заклеєній різнокаліберними шпалерами, була вішалка з якимось дрантям (ватники, облізлі шуби, обідрані кепки та вушанки). У кімнату, сяючи свіжою побілкою, заходила велика російська піч, а навпроти в кутку висіло велике туманне дзеркало в облізлій рамі. Підлога була вишкрябана і вкрита смугастими постілками.
За стіною бубоніли у два голоси: стара басила на одній ноті, Романів голос підвищувався і знижувався. "Скатертина, інвентарний номер двісті сорок п'ять…" — "Ви ще кожну мостину запишіть!.." — "Стіл обідній…" — "Піч ви також запишете?.." — "Порядок потрібен… Диван…"
Я підійшов до вікна і відсмикнув фіранку. За вікном був дуб, більше нічого не було видно. Я почав дивитися на дуб. Це було, вочевидь, дуже
давнє дерево. Кора на ньому була сіра і якась мертва, а страхітливе коріння, що повилазило із землі, було вкрите червоним і білим лишайником. "Ще дуб запишіть!" — сказав за стіною Роман. На підвіконні лежала пухка засмальцьована книга, я бездумно погортав її, відійшов від вікна і сів на диван. І мені одразу ж захотілося спати. Я подумав, що вів сьогодні машину чотирнадцять годин, що не вартувало, мабуть, так поспішати, що спина в мене болить, а в голові все плутається, що плювати мені врешті-решт на цю занудну стару, і швидше б усе закінчилось і можна було би лягти й заснути…
— Ну от, — сказав Роман, з'являючись на порозі. — Формальності закінчено. — Він помахав рукою з розчепіреними пальцями, вимащеними чорнилом. — Наші пальчики стомились: ми писали, ми трудились… Лягайте спати. Ми йдемо, а ви спокійно лягаєте спати. Що ви завтра робите?
— Чекаю, — мляво відповів я.
— Де?
— Тут. І біля поштамту.
— Завтра ви, мабуть, ще не поїдете?
— Завтра навряд… Скоріш за все — післязавтра.
— Тоді ми ще побачимось. Наша любов попереду. — Він усміхнувся, махнув рукою і вийшов. Я ліниво подумав, що треба було б його провести й попрощатися з Володею, і ліг. До кімнати відразу зайшла стара. Я встав. Стара якийсь час пильно дивилася на мене.
— Боюсь я, любий, що ти зубом цикати будеш, — тривожно сказала вона.
— Не буду я цикати, — мовив я стомлено. — Я спати буду.
— І лягай, і спи… Грошики тільки от заплати і спи…
Я поліз до задньої кишені по гаманець.
— Скільки з мене?
Стара підвела очі до стелі.
— Карбованець покладемо за приміщення… П'ятдесят копієчок за постільну білизну — моя вона, не казенна. За дві ночі виходить три карбованці… А скільки від щедрот накинеш — за клопоти, значить, — я вже й не знаю…
Я простягнув їй п'ятірку.
— Від щедрот поки карбованець, — сказав я. — А там видно буде.
Стара жваво схопила гроші і вийшла, бормочучи щось про здачу. Не було її досить довго, і я вже хотів махнути рукою і на здачу, і на білизну, але вона повернулась і виклала на стіл жменю брудних мідяків.
— Ось тобі й здача, соколику, — сказала вона. — Рівно карбованчик, можеш і не перелічувати.
— Не буду перелічувати, — сказав я. — Як з білизною?
— Зараз постелю. Ти вийди на двір, прогуляйся, а я постелю.
Я вийшов, на ходу витягуючи цигарки. Сонце, нарешті, сіло, і настала біла ніч. Десь гавкали собаки. Я присів під дубом на врослу в землю
лавку, закурив і почав дивитися на бліде беззоряне небо. Звідкись нечутно з'явився кіт, зиркнув на мене флуоресціюючими очима, потім швиденько викарабкався на дуб і щез у темному листі. Я відразу забув про нього і здригнувся, коли він завовтузився десь нагорі. На голову мені посипалось сміття. "Щоб тебе…" — сказав я вголос і став обтрушуватися. Спати хотілося страшенно. З дому вийшла стара і, не помічаючи мене, посунула до колодязя. Я зрозумів це так, що ліжко готове, і повернувся до кімнати.
Прикра бабка постелила мені на підлозі. А дзуськи, подумав я, замкнув двері на клямку, перетягнув постіль на диван і взявся роздягатися. Сутінкове світло падало з вікна, на дубі шумно вовтузився кіт. Я повертів головою, витріпуючи з волосся сміття. Дивне це було сміття, несподіване: здоровенна суха риб'яча луска. Колоти уві сні буде, подумав я, упав на подушку і відразу заснув.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
…Спорожнілий дім перетворився на лігвище лисиць і борсуків, і тому тут можуть з'являтися дивні перевертні й привиди.
А. Уеда
Я прокинувся посеред ночі від того, що в кімнаті розмовляли. Розмовляли двоє, ледве чутним шепотом. Голоси були дуже схожі, але один був трохи притишений і хрипкуватий, а другий видавав надзвичайне роздратування.
— Не хрипи, — шепотів роздратований. — Ти можеш не хрипіти?
— Можу, — відгукнувся здавлений і запирхав.
— Та тихше ти… — просичав роздратований.
— Хрипунець, — пояснив здавлений. — Ранковий кашель курця… — І знову запирхав.
— Вийди звідси, — сказав роздратований.
— Та все одно він спить…
— Хто він такий? Відкіля звалився?
— А я звідки знаю?
— От прикрість… Ну просто феноменально не щастить.
Знов сусідам не спиться, подумав я спросоння.