Подробиці життя Микити Воронцова

Брати (Аркадій і Борис) Стругацькі

Сторінка 6 з 7

Голову він застудив, чи що… чи вдарився… Не пам'ятаю вже зараз. І всі ці, як ми їх з вами називаємо, дивацтва почалися у нього незабаром після цієї хвороби.

— І коли це сталося?

— Пам'ятаю абсолютно точно. У сьомому класі, в зимові канікули. Я це пам'ятаю тому, що під час цих канікул ми з ним почали захоплюватися хімією. Я-то у восьмому класі до неї поохолов і захопився електротехнікою, а Микита так хіміком і залишився…

— Хто така Галина Родіонівна?

— Галина Родіонівна? Галина Родіонівна… Гм… Не пам'ятаю щось…

— Це теж може бути з ваших шкільних років.

— А! Галина Родіонівна! Так-так, як же! Вчителька була у нас така, англійка, прийшла до нас прямо з інституту. Між іншим, Микита англійську знав просто досконало…"

. . . .

Олексій Т. кинув на стіл щоденник і сказав стомлено:

— Хто там у тебе ще залишився?

— Залишилася у нас остання фігура, — відгукнувся Варахасій Щ. — Світлана Федорівна Панікеєва, в дівоцтві Кривоносова, племінниця нашого Воронцова та його єдина спадкоємиця.

— І було там що отримувати у спадщину?

— А як же! Бібліотека після нього залишилася непогана, меблі… з одягу дещо… Якщо ти пам'ятаєш, свого часу вона вийшла заміж і поїхала з чоловіком на Північ, а на початку шістдесятих вони повернулися, обтяжені величезними грошима і цілим виводком діточок. Ну, жінкою вона виявилася невитіюватою, простакуватою, хоча, доповім я тобі, у свої сорок сім рочків ще дуже й дуже… Гаразд, це, звичайно, вбік, а зачитаю я тобі зараз всього лише один маленький витяг, найцікавіший, як мені уявляється.

— Давай. Слухаю.

"— А що йому дано було майбутнє знати, так я це ще дівчинкою зрозуміла. Він мене любив, Микита, жалів дуже і грався, бувало, зі мною, і книжки читав мені, і співав, коли я хворіла… Я часто в дитинстві хворіла. І ось пісні він мені співав інший раз такі, яких тоді ні від кого почути не можна було, а почула я їх знову вже дорослою і багато пізніше після війни. "Ех, дороги, — він співав, — пил та туман", "Чорного кота", "Ви чуєте, гуркотять чоботи"… І про війну він досконально знав, що вона буде, і коли, і якою буде. Ось, пам'ятаю, співає він мені свою кохану, я її теж дуже любила, хоча й мало розуміла, звичайно… Співає це він: "Ах, війна, що ж ти наробила, підла…" І тут тато входить до нас. А Микита ні при кому не любив співати, тільки мені, але не зупинився, до кінця заспівав. Папа дослухав і каже: "Про що це ти співаєш, Микитка"? Він відповідає: "Про війну, Федю, про війну співаю". — "Про яку таку війну"? — "А про ту, що наступного року почнеться, і багато на ній головою накладуть". — "Ех, бодай тобі заціпило", — папа каже. А я дивлюся, Микита на нього дивиться, і в очах сльози…"

. . . .

Олексій Т. додивився, як складаються в теку скріплені скріпкою листки і загальний зошит у цвілій цератовій обкладинці, і перевів погляд на вікно. За вікном панував яскравий сонячний ранок.

— Ну, як це тобі? — запитав Варахасій Щ., зав'язуючи білі тасьомки.

— А тобі? — запитав Олексій. — Розмотав задачку?

— Маю я, маю деякі думки, приховувати не стану…

Олексій Т. скривився глузливо:

— Ясновидець? Мандрівник у часі?

— Ні-і, ясновидець — це, брате, що… Це банальщина. От мандрівник — це вже ближче до справи.

— Нема з чого, так з бубни.

— А давай подискутуємо, — запропонував Варахасій Щ. — Якщо ти не втомився, звичайно.

— Давай, — погодився Олексій Т. — Тільки спочатку докінчимо цю благодать.

І він потягнувся за пляшкою, в якій залишалося ще стопки на дві, а то й на всі три.

ДИСКУСІЯ

Якщо ретельно зіставити всі дані (міркував Варахасій Щ.), то вимальовується парадоксальна картина, а саме: Микита Сергійович Воронцов прожив невизначену безліч життів. У романтичній літературі відомі персонажі, що прожили декілька життів, — досить згадати хоча б джек-лондонівского Блукача, який у своїй гамівній сорочці носився з епохи в епоху, як страждаючий проносом з сортиру в сортир. Гарно, безперечно. Випадок же з Микитою Воронцовим зовсім іншого роду. Про нього точніше буде сказати, що не безліч життів він прожив, а прожив він одне й те ж життя безліч разів. І судячи з усього, було це досить тяжко, тоскно та утомлююче. Недаремно, недаремно співається в старовинній пісеньці (слова народні): "Краще сорок раз по раз, ніж за раз всі сорок раз"…

Так, Микита Воронцов дійсно був мандрівником у часі, тільки не по своїй волі та в дуже обмежених межах. І виглядало це таким чином. Воронцов благополучно доживає до вечора 8 червня сімдесят сьомого року. О 23 годині 15 хвилин за московським часом якась сила зупиняє його серце, а свідомість миттєво переносить на сорок років назад, у ніч на 7 січня тридцять сьомого року, де вона вселяється в мозок Воронцова-підлітка, причому вселяється з усім досвідом, з усією інформацією, накопиченими за прожиті сорок років, зовсім витісняючи, між іншим, усе, що знав і пам'ятав Воронцов-підліток до цієї ночі. Далі, Воронцов знову благополучно доживає до вечора 8 червня сімдесят сьомого року, і знову та ж сама невідома сила вбиває його тіло й переносить його свідомість, збагачену, до речі, досвідом та інформацією нових сорока років… і так далі, і так далі.

І так повторювалося з ним невизначена, можливо, й незліченна безліч разів. Може, тисячу й одне життя прожив Микита Воронцов. Може, в останніх своїх життях він уже давно забув, коли це сталося з ним уперше. А може, вперше це ніколи й не відбувалося… (Тільки не варто здивовано розводити руки й закочувати очі: наука як форма людської уяви вміє, безумовно, багато гитик, але натура уміє цих гитик в незліченну безліч разів більше.)

Слід узяти до уваги, що в подробицях усі ці його життя співпадати, звісно, не могли. Надто багато випадковостей виникає в кожному житті, надто багато ситуацій вибору й варіантів ситуацій у мікросоціумах. Скажімо, в одному житті Воронцов міг одружуватися на Вірі, в іншій — на Клеопатрі, в третій — на Розі, а в четвертій він міг взагалі від цієї справи утриматися й дати собі відпочинок від сімейних тягот. Допускається навіть, що колись його здолала туга і він повісився ще до війни, а колись його розірвало на шматки ворожим снарядом, а колись він загинув в авіаційній катастрофі задовго до свого терміну. Але коли б і при яких би обставинах не уривалося його життя, він незмінно повертався в ніч на 7-і січня тридцять сьомого року й наново починав чергове сорокаріччя.

Немає сенсу ставити собі питання (продовжував Варахасій Щ., піднявши товстий вказівний палець), як і чому усе це з Воронцовим відбувалося й чому саме з Воронцовим. Наука ці висоти ще не перевершила і перевершить, слід вважати, не найближчими днями. Бо тут ідеться про природу часу, а час — це така матерія, в якій будь-хто з нас не менш компетентний, ніж найбільший академік. Можливо, гіпотеза, запропонована ним, Варахасіем Щ., і не відповідає дійсному стану справ у всесвіті, але нехай хто-небудь спробує її спростувати! Зокрема, абсолютно не має сенсу закочувати порожні очі, ворушити губами і загинати пальці. Порожня ця справа — намагатися уявити собі, як співвідносилися незліченні реальності Микити Воронцова з нашою єдиною реальністю. Ми маємо тут справу, поза всяким сумнівом, з вищими, нам іще невідомими проявами діалектики природи, людський мозок до них поки не пристосований, особливо мозок досить рядового літератора, так що нічого тут напружуватися, а то, не дай бог, пупок розв'яжеться. Належить просто прийняти як даність: Микиті Воронцову випало багато разів проходити мостами, "по яким нам більше не ступати…"

Тут Олексій Т. перервав приятеля. Він поцікавився, чи випадково саме сьогодні його почастували цією прекрасною піснею.

Варахасій Щ. завірив, що це вийшло абсолютно випадково.

Тоді Олексій Т. запнув халат, встав і заговорив. Він сказав, що не стане прикидатися, нібито дивні подробиці життя Микити Воронцова не справили на нього враження. Не збирається він заперечувати й тієї обставини, що гіпотеза Варахасія Щ. вражає сміливістю й незвичністю. Будучи всього лише досить рядовим літератором, він, Олексій Т., готовий проте дати гарантію, що ця гіпотеза вознесе слідчого міської прокуратури Варахасія Щ. на саму вершину наукового Олімпу й усадить його там в якраз між Ем Ломоносовим і А Ейнштейном.

З іншого боку (продовжував Олексій Т.), ретельне порівняння всіх даних дозволяє висунути й гіпотезу абсолютно іншого тлумачення. Варахасій Щ. не стане прикидатися, ніби дивні подробиці життя Микити Воронцова не можна вигадати для враження приятелів і особливо студенточок-юристочок. Не буде Варахасій заперечувати й тієї обставини, що сучасним криміналістам нічого не варто виготовити цвілий зошит і написати в ньому кілька сторіночок вицвілим чорнилом. І як доволі рядовий, але все ж таки літератор, він, Олексій Т., готовий дати гарантію, що ця затія вознесе слідчого міської прокуратури Варахасія Щ. на який-небудь відріг літературного Олімпу й усадить його там якраз між Бе Мюнхгаузеном і Ке Прутковим.

Сказавши це, Олексій Т. сів, закинувши ногу на ногу, і подивився на приятеля з щонайможливішою поблажливістю.

Варахасій Щ. кілька разів задумливо кивнув. Потім він зморщився і почухав за вухом. І потім він заговорив.

— Викладено непогано й переконливо, — промовив він. — Наявна здорова іронія. Непоганий і стиль. Особливо мені сподобалося містечко між Мюнхгаузеном і Прутковим. Га?

— Ну, це я, звісно, перебільшив, — поспішно сказав Олексій. — В запалі полеміки, так би мовити. Вони, звичайно, до такого мудрагельства не опускалися.

— Мудрагельства? — здивувався Варахасій. — Либонь, не знаєш ти, що таке справжнє мудрагельство. Але вам би все простіше. Як це ваш брат розписує: "Васятка сунув ногу у батьківський чобіт і загримотів надвір. Оришка випурхнула з відхожого місця з виском: "Го-го-го! Трактори коли ще гранулювати ґрунт під озимину стартували, а ви усе чикаєтеся!"

— Ломоносов! — огризнувся Олексій Т.

— Від такого чую, — холоднокровно парирував Варахасій Щ. — Фе Абрамов.

Приятелі помовчали. Потім Олексій Т. сердито буркнув:

— Дай-но сюди щоденник.

Він перекинув дві-три сторінки й заглибився в читання. Варахасій прибрав зі столу й почав мити посуд.

— Чайник поставити? — запитав він.

Олексій не відповів.

— Чайник, кажу, поставити? — гаркнув Варахасій.

Тоді Олексій закрив щоденник, кинув його на стіл і міцно потер долонями обличчя.

— Сядь і послухай, — сказав він коротко.

Варахасій повернувся до столу, і Олексій, дивлячись поверх його голови очима, що припухли від безсонної ночі, почав:

"ІНТЕРВ'Ю, ДАНЕ БЛУКАЧЕМ У ЧАСІ М.

1 2 3 4 5 6 7