Зараз я один, а щоб зробилося два.
— Ну, брате, — сказав я, — тут і хотіти нема чого. Це ж неможливо.
— А коли б можливо? Добре чи погано?
— Погано, звичайно, — сказав я. — Я не зовсім розумію, що ти хочеш сказати… Можна розірватися наполовину. Це зовсім погано. Можна захворіти: називається — роздвоєння особистості. Це теж погано, але це можна виправити.
— Боляче? — запитав Малюк.
Ми ступили на рубчатку. Том уже котив назустріч, пхаючи попереду себе м'яч і радісно моргаючи сигнальними вогниками.
— Годі про це, — сказав я. — Ти й у цілому вигляді гарний.
— Ні, не гарний, — заперечив Малюк, але тут набіг Том і почалася веремія.
З Малюка градом посипались питання. Я не встигав відповідати. Том не встигав виконувати команди. М'яч не встигав торкатися землі. І лише Малюк усе встигав.
З боку це виглядало, напевно, дуже весело. Та нам і справді було дуже весело, навіть Майка нарешті розходилася. Напевно, ми були схожі на підлітків, які розпустувались, втікши з уроків на берег океану. Спочатку ще залишалася якась незручність, розуміння того, що ми не розважаємось, а працюємо, що за кожним нашим рухом стежать, що між нами і Малюком залишилося щось важке, недомовлене, а потім усе це якось забулося. Залишився тільки м'яч, що летить тобі прямісінько в обличчя, і захоплення від вдалого удару, і злість на незграбного Тома, і дзвін у вухах від хвацького гукання, і різкий уривчастий регіт Малюка — ми вперше почули тоді його сміх, самозабутній, зовсім дитячий…
Це була дивна гра. Малюк вигадував правила на ходу. Він виявився неймовірно витривалим і азартним, він не пропускав жодної можливості продемонструвати перед нами свої фізичні переваги, він нав'язав нам змагання, і якось само собою вийшло, що він почав грати один проти нас трьох, і ми йому весь час програвали. Спочатку він вигравав, бо ми піддавалися. Потім він вигравав, бо ми не розуміли його правил. Потім ми зрозуміли його правила, але нам з Майкою заважали дохи. Потім ми вирішили, що Том надто незграбний, і прогнали його. Майка ввійшла в азарт і заграла на повну силу, я теж робив усе, що міг, але ми програвали очко за очком. Ми нічого не могли вдіяти з оцим блискавичним бісеням, що перехоплювало будь-які м'ячі, само било дуже влучно і сильно, обурено верещало, якщо м'яч затримувався в наших руках довше секунди, цілковито спантеличувало нас своїми фантомами або, ще гірше, манерою миттєво щезати з очей і з'являтися так само миттєво у зовсім іншому місці. Ми не здавалися, звичайно, — від нас стовпом валила пара, ми задихалися, ми пріли, ми кричали одне на другого, але ми боролися до останнього. І раптом усе закінчилося.
Малюк зупинився, провів поглядом м'яч і сів на пісок.
— Це було добре, — сказав він. — Я ніколи не знав, що буває так добре.
— Що? — гукнув я, задихаючись. — Втомився, Малюче?
— Ні. Згадав. Не можу забути. Не допомагає. Ніяке задоволення не допомагає. Більше не клич мене грати. Мені погано, а зараз ще гірше. Скажи йому, щоб він думав швидше. Я розірвуся навпіл, якщо він швидко не придумає. У мене всередині все болить. Я хочу розірватися, але боюся. Тому й не можу. Якщо буде дуже боліти, перестану боятися. Нехай думає швидко.
— Ну що ти, справді, Малюче! — сказав я засмучено. Я не зовсім розумів, що з ним діється, але я бачив, що йому справді погано. — Викинь ти все це з голови! Просто ти не звик до людей. Треба частіше зустрічатися, більше грати…
— Ні, — сказав Малюк і підхопився на ноги. — Більше не прийду.
— Це ж чому? — закричав я. — Було ж добре! Буде ще краще! Є інші ігри, не тільки з м'ячем… З обручем, з крилами!
Він повільно пішов геть.
— Є шахи! — квапливо говорив я йому у спину. — Ти знаєш, що таке шахи? Це видатна гра, їй тисяча років!..
Він призупинився. Я почав швидко і натхненно пояснювати йому, що таке шахи — прості шахи, тримірні шахи, ен-мірні шахи… Він стояв і слухав, дивлячись убік. Я закінчив про шахи і почав про покарі. Я гарячково згадував усі ігри, які знав.
— Так, — промовив Малюк. — Я прийду.
І, вже більше не зупиняючись, він пошкандибав, нога за ногою, до болота. Якийсь час ми мовчки дивилися йому вслід, потім Майка крикнула: "Малюче!" — схопилася з місця, наздогнала його та пішла поруч. Я підібрав свою доху, вдягнувся, відшукав доху Майки та нерішуче рушив за ними. В мене на душі був якийсь неприємний осад, і я не розумів, у чому справа. Ніби все закінчилося добре: Малюк обіцяв повернутися, отже, все ж таки прив'язався до нас, отже, без нас йому тепер набагато гірше, ніж з нами… "Звикне, — повторював я подумки. — Нічого, звикне…" Я побачив, що Майка зупинилася, а Малюк побрів далі. Майка повернулась і, обхопивши себе за плечі, побігла мені назустріч. Я подав їй доху і запитав:
— Ну що?
— Все гаразд, — сказала вона. Очі в неї були прозорі і якісь відчайдушні.
— Я думаю, що зрештою… — почав я і запнувся. — Майко, — сказав я, — ти ж "третє око" загубила!
— Я його не загубила, — сказала Майка.
Розділ VIII
Сумніви і рішення
Малюк ішов від корабля на захід уздовж берегової лінії, просто через дюни і хащі. Спочатку "третє око" цікавило його. Він зупинявся, знімав обруч, крутив його в руках, і тоді в нас на прийомному екрані миготіло то бліде небо, то блакитно-зелене обличчя-маска, то вкритий памороззю пісок. Потім він дав обручеві спокій. Не знаю, чи то він не так рухався, як завжди, чи обруч одяг не зовсім правильно, але враження було таким, ніби об'єктив дивиться не прямо по ходу, а дешо праворуч. По екрану, тремтячи, пропливали одноманітні дюни, замерзлі кущі, іноді виникали сизі гірські вершини або з'являвся раптом чорний океан із сяючими айсбергами на обрії.
Здається, Малюк пересувався без певної мети — просто брів світ за очі, подалі від нас. Кілька разів він піднімався на гребені дюн і дивився у нашу сторону. На прийомному екрані з'являлися сліпучо білий конус нашого ЕР-2, срібляста стрічка посадочної смуги, помаранчевий Том, що самотньо притулився до стіни недобудованої метеостанції. Але на оглядовому екрані ми так і не виявили Малюка.
Десь за годину Малюк раптом різко повернув до гір. Тепер сонце світило прямісінько в об'єктив — і видимість погіршилася. Дюни незабаром закінчилися, Малюк брів рідколіссям, переступаючи через гниле суччя, поміж кострубатих стовбурів з відсталою плямистою корою, по бурій, просякнутій крижаною вологою землі. Одного разу він видерся на одинокий гранітний валун, постояв, озираючись, потім зістрибнув, підібрав із землі два чорних ослизлих сучки й подався далі, постукуючи ними. Спочатку стукіт був безладний, потім у ньому з'явився ритм, а до ритму додалося чи то дзижчання, чи то гудіння. Цей звук, безперервний і неприємний, чимраз гучнішав. Скоріш за все, це гудів і дзижчав сам Малюк — може, то була пісня, а може, й розмова з самим собою.
Так він і брів, стукаючи, дзижчачи і гудячи, а поміж деревами чимраз частіше траплялися кам'яні розсипи, вкриті мохом валуни, велетенські уламки скель. Потім на екрані раптом з'явилось озеро. Малюк, не зупиняючись, ввійшов у нього, на мить ми побачили скаламучену воду, потім зображення потьмяніло і зникло — Малюк пірнув.
Під водою він був дуже довго. Я вже думав, що він утопив передавач, і що ми більше нічого не побачимо, проте хвилин через десять зображення з'явилося знову, каламутне, розмите, струменисте. Спочатку ми майже нічого не розрізняли, та незабаром у правій частині екрана з'явилося зображення долоні, на якій вистрибувала і звивалася химерна пантіанська рибка.
Коли об'єктив "ока" очистився остаточно, Малюк біг. Стовбури дерев мчали на нас і в останню мить ухилялися ліворуч або праворуч. Він біг дуже швидко, але ми не чули ні тупотіння, ні дихання — тільки шумів вітер і миготіло сонце за плетивом голих дерев. І раптом сталося незрозуміле: Малюк як укопаний зупинився перед сірим валуном і занурив у нього руки по лікоть. Не знаю, можливо, там був добре замаскований отвір. Але мені здається, що не було. Коли за кілька секунд Малюк витяг руки, вони були чорні і блискучі, і це чорне та блискуче стікало з кінчиків пальців і важко, з чітким мокрим стукотом крапало на землю. Потім руки зникли з поля зору і Малюк побіг далі.
Він зупинився перед чудернацькою спорудою, схожою на похилу башту, і я не відразу зрозумів, що це — розбитий корабель "Пелікан". Тепер я на власні очі побачив, як страшно йому перепало під час падіння і що з ним зробили довгі роки на цій планеті. Видовище було не з приємних. Між тим Малюк повільно наблизився, зазирнув у відкриту діру люка — на мить екран занурився в непроглядну темряву, — після цього так само повільно обійшов нещасний корабель довкола. Він знову зупинився перед люком, підняв руку і приклав чорну долоню з розчепіреними пальцями до поїденого ерозією борту. Він стояв так близько хвилини, і ми знову почули його дзижчання та гудіння, і мені здалося, що з-під розчепірених пальців піднімаються цівки синюватого диму. Нарешті він забрав руку і зробив крок назад. На мертвій почорнілій обшивці виразно виднівся чіткий рельєфний відбиток — долоня з розчепіреними пальцями.
— Ух ти ж мій цвіркун у запічку, — промовив соковитий баритон.
— Дзвіночок!.. — відгукнувся ніжний жіночий голос.
— Зіка! — майже пошепки промовив баритон. — Зіканько!..
Заплакало немовля.
Відбиток долоні різко метнувся вбік і зник. Тепер на екрані виднівся гірський схил — поборознений тріщинами граніт, старі осипи, кришиво гострого каміння, що виблискувало ламаними гранями, порости хирлявої жорсткої трави, глибочезні, непроникливо чорні розколини. Малюк підіймався схилом. Ми бачили його руки, що чіплялися за виступи, зернистий камінь поштовхами посувався униз по екрану. Почулося рівне і шумне дихання, а потім рух став плавним і швидким, мені заряботіло в очах, схил раптом віддалився, провалюючись кудись униз і вбік, і ми почули різкий, хрипкий Малюків сміх, що відразу обірвався. Малюк летів — це було безсумнівно.
На екрані сяяло сіро-бузкове небо, а збоку пульсувало якесь мутне напівпрозоре клоччя, ніби клапті запорошеного серпанку. Повільно промайнуло поперек екрану сліпуче бузкове сонце, запорошений серпанок закрив усе й відразу ж зник. Ми бачили далеко внизу плоскогір'я, затягнуте бузковою імлою, жахливі шрами бездонних ущелин, неймовірно гострі піки, вкриті вічними снігами, — безрадісний крижаний світ, що йшов за обрій, мертвий, потрісканий, наїжачений.