Він завжди визначав місця, оскільки мав вигляд кращий за мій.
— Хто його вбив?
— Не знаю. Може, його жінка?
— А чому жінка?
— Бо вона... Якщо вона пронюхала, що він дурить її майже два роки і має приятельку...
— Вона знала таємницю?
— Мабуть, ні.
— Ти ходив на вулицю Ангулем?
— Ніколи.
.— Знаєш, де той будинок?
— Він його мені показував.
— Чому ти не заходив туди?
— Бо не хотів завдавати йому прикрощів. Господиня мала його за поважного франта.
— А як я тобі скажу, що в його кімнаті знайдено відбитки твоїх пальців?
— Я відповім, що це жарт.
— Хочеш, щоб тебе обвинуватили?
■— Це було б несправедливо.
— Хто ще знав?
— Доччин залицяльник. Він почав стежити за Луї, ходив до нього двічі вимагати гроші. Луї панічно боявся, що шмаркач розповість про все його жінці або пошле анонімного листа.
— Ти знаєш його?
— Ні. Знаю, що він дуже молодий і працює до обіду в книгарні. Луї сподівався біди. Торочив, що це не може так тривати і жінка зрештою взнає правду... Мене це приголомшило.
— Що?
— Звістка в газеті про його загибель.
Мєгре відчинив двері до сусіднього кабінету і мовив Люка* сові:
— Відведи його до в'язниці.
Мегре одягнув пальто і взяв капелюха, щоб податися до пив* нички "Дофін" перекусити. Спускаючись сірими сходами, він почув галас унизу. Комісар перехилився через поруччя.
Молодик з розпатланим волоссям борсався в обіймах росло* го поліцая.
— Утихомиришся, ти, недолуго?
Так привели до комісара Альбера Жоріса.
Розділ восьмий
Таємниця Моніки
— Сідай, лобуре.
— Я не лобур,— запротестував Жоріс.— Не гадав, що комі* cap ображає людей, перш ніж вислухає. Я йшов до вас, а той бурмило...
— Чому?
— Засвідчити, що не я вбив пана Туре.
— Думаєш, ми збиралися арештувати тебе. А проте маємо на це підставу.
— Ви були на вулиці Ангулем?
7— Звідки тобі відомо?
— Поліція мусила вислідити, що він мав кімнату в місті, хоча б з огляду на жовті черевики.
Комісар посміхнувся.
— А далі?
— Господиня, напевно, пояснила, що я приходив до нього.
— Хіба це підстава до арешту?
— Ви допитували Моніку.
— І уявив собі, що вона засипала тебе?
— Я здивувався б, коли б пан не примусив її заговорити.
— У такому разі чому ти спочатку ховався під ліжком свого приятеля?
— І про це ви також знаєте?
— Відповідай.
— Я не думав. Мені було страшно. Я боявся, що мене би^ тимуть.
— Чому ти залишив свою схованку на вулиці Гей-Люссака?
— Бо вже не міг сидіти під ліжком. Це було жахливо.
— Це все?
— Я був голодний. .
— Ти часто до нього ходив?
— Тільки двічі.
— Моніка знала про це?
— Знала.
— Що ти казав йому?
— Кому?
— Луї Туре.
— Що ми потребуємо грошей.
— Хто це такі "ми"?
— Моніка і я.
— Навіщо?
— На виїзд до Південної Америки.
— Де ці гроші?
— У Моніки. Вона ховає їх у своєму бюрку,
— А решту?
— Він обіцяв дати мені у вівторок. Сподівався великих внесків.
— Від кого?
— Не знаю.
— Він казав тобі, чим займається?
— Мабуть, не міг.
— Чому?
— Бо не працював. Мені не пощастило викрити, як він добував гроші. їх було двоє,
— Ти бачив другого?
— Раз, на бульварі.
■— Високий, худий?
— Так.
— Я хочу знати, що відомо тобі.
— Я нічого не знаю. Припускаю, що вони теж когось шан* тажували.
— І подумав, чому б і тобі не скористатися?
— Нам потрібні були гроші... Бо,Моніка жде дитини.
Мегре зняв .телефонну трубку.
— Люкас? Ходи сюди зараз.
Коли з'явився інспектор, Мегре мовив:
— Моніка вже в конторі, бо вранці її не було. Підеш до неї і відведеш її до лікаря, якого вона забажає. Якщо не назве жодного, відведи до лікаря префектури. Я хотів би знати, чи давно вона вагітна.
Ви переконалися, що я не вбивця?
— Я завжди був у цьому переконаний. Бачиш, це не так #егко, як уявляють собі люди, штрикнути когось ножем у спину. А ще важче вбити так, щоб чоловік не мав часу крикнути.
-— Я на це не здатний.
— Тобі відомо, де пан Луї переховував гроші?
— На шафі з дзеркалом.
Знову задеренчав телефон.
— Це ви, шеф?
Почувши інспектора Неве, Мегре зморщив чоло. Він не давав йому жодного завдання.
— Я знайшов схований скарб.
— Що ти кажеш?
Він зиркнув на Жоріса і перебив інспектора:
— Хвилинку. Я перейду до іншого апарата.
Комісар зайшов до кімнати обіч, а до своєї, про всяк випа-? док, послав інспектора пильнувати Жоріса.
— Добре! Я слухаю. Де ти?
— У шинку на набережній Вальмі.
— Що ти там робиш?
— Гадаю, я вчинив добре. Вже десять років, як клоун живе з такою собі Франсуазою. Як мені розказували, він до неї біль-? ше прив'язаний, аніж здається. Мені заманулося зайти до неї.
— Навіщо?
— Мене дивувало, що він залишає її без грошей. Я мав щастя: застав її вдома. У неї лише дві кімнатки з нішею, що править за кухню. У кімнаті стоїть залізне ліжко з мідними кульками...
— Розповідай далі.
— Я одразу переконався, що вона знала, чим займався її чоловік. Подумала, що його злапано на крадіжці в метро або автобусі, йому, певне, таке траплялося. Незважаючи на її ле* мент, я перетрусив помешкання. В кінці спало мені на думку відкрутити мідяні кульки, що оздоблювали ліжко. В одній' я знайшов зібгані банкноти. Добрі гроші! Ви тепер розумієте, шеф? Минулої суботи вони, мабуть, поділили шмат. ■
Комісар повернувся до Альбера Жоріса і відпустив чергового інспектора.
Він почув ходу в коридорі, чоловічу й жіночу, і догадався, що це повертається Люкас у товаристві Моніки. Обоє були змоклі. Моніка втратила певність у собі, а побачивши Альбера, за-" стигла з руками на торбинці, кидаючи на комісара гнівні по-? гляди.
— Ти водив її до лікаря?
— Спершу вона не хотіла. Я...
— Наслідки?
— Ніколи не була вагітна.
Жоріс не йняв віри власним вухам і не знав, до кого звер-* татися.
Комісар зачинив двері й показав дівчині на стілець.
— Маєте щось сказати?
— Хіба ви про це щось знаєте? Ви не жінка.
І, звернувшись до Жоріса, сказала:
— Присягаюсь тобі, Альбер, я справді думала, що матиму дитину.
Метре підморгнув Люкасові, і обидва вийшли до сусідньої кімнати. Вони зачинили за собою двері, залишивши коханців віч-на-віч.
Розділ дев'ятий
Судді Комельо нетерпеливиться
— Це ви, Мегре?
— Так, пане суддя.
Це був щоденний дзвінок.
— Як із справою Туре?
— А посувається вперед, посувається.
— Ви спробуйте прискорити справу.
— Обіцяю, пане суддя.
Одного ранку Мегре, зрештою, повідомили, що дзвонять з Марселя. Комісар довго розмовляв, потім пішов нагору до реєстратури і близько години переглядав картотеку. Не менше він сидів і в архіві.
Була майже одинадцята, коли Мегре сів у машину.
— Вулиця Ангулем! — кинув він водієві.
Малий Лапуент ніс свою службу перед будинком,
— Усі вдома?
— Тільки одна вийшла. Робити щоденні покупки.
— Котра?
— Ольга. Чорнява.
Комісар подзвонив. Фіранка ворухнулась. Хазяйка, човгаю* чи, вийшла йому відчинити.
— Арлетта нагорі?
— Покликати?
— Дякую. Я піду сам.
Стурбована Марієтта залишилася в коридорі; Мегре побрався сходами і постукав у двері на другому поверсі,
— Прошу.
Дівчина лежала на незастеленому ліжку, читаючи бульвар* ний роман.
Вона була здивована і потішена.
— Це ще не кінець цій пригоді?
— Буде кінець, як накриємо вбивцю.
— Чого, власне, від мене хочете?
— Ваші батьки все ще переконані, що ви працюєте на алеї Матіньйон?
— Чого пан хоче?
— Уже півроку ви тут мешкаєте.
— Що далі?
— Ви провадите вдома більшу частину дня і знаєте, що тут діється.
— Говоріть далі.
— Є один чоловік, що приходив постійно, а після смерті пана Луї не з'являвся.
Зіниці у неї звузилися.
— У всякому разі він приходив не до мене.
— А до кого?
— Ви повинні це знати. Гадаю, буде краще, якщо я одягнуся.
— Чому?
— Після цієї розмови мені краще сюди не потикатися.
Вона скинула халат, наділа сорочку і відчинила шафу.
— Я знала, що це так і скінчиться. Ви його арештували?
Комісар витягнув з кишені гаман і вийняв з нього фотографію тридцятилітнього чоловіка з шрамом на лівій стороні. Вона скинула туди оком, але не сказала нічого.
— Це він?
— Здається, ви в цьому переконані.
— Я не помилився?
— Де мені чекати, поки ви його арештуєте?
— Що пані відомо про Марка?
— Це коханець господині. Пан вважає за конечне, щоб я призналася тут?
— Де він?
Не відповідаючи, вона жужмом поскидала свої сукні та осо" бисті речі до великої валізи.
Марієтта Жібон стояла на порозі, в очах її світився неспокій.
— Куди ти?
— Туди, куди мене одведе комісар.
Мегре всунув валізу в машину і сказав Лапуентові:
— Пришли когось, щоб змінив тебе. Потім відшукаєш нас у пивничці "Республіканській".
— Гаразд, шеф.
Пивничка була поблизу. Вони сіли коло столика в глибині.
— Мені треба подзвонити,— мовив Мегре.— У ваших інтересах не тікати.
— Розумію.
Комісар зв'язався з набережною дез'Орфевр і передав вка" зівку Торенсові. Повернувшись до столика, він запитав:
— Де Марко?
— Не знаю. Коли пан прийшов уперше, господиня звеліла мені подзвонити до нього, щоб не дзвонив і не приходив, поки вона його повідомить.
— Коли пані виконала це доручення?
— За півгодини, як ви поїхали. На бульварі Вольтер.
— Ви розмовляли з ним особисто?
— Ні. Я дзвонила до гарсона в барі на вулиці Дує.
— Як він зветься?
— Фелікс.
— А бар?
— "Тузовий покер".
— Відтоді господиня не мала звістки від нього?
— Ні. Вона замучилася. Добре розуміє, що майже на двадцять років старша від нього, і все уявляє його в товаристві мо^ лодих дівчат.
— Де він узяв гроші?
— Не знаю. Він був тоді там.
— Коли?
— У понеділок, коли загинув пан Луї.
— О котрій годині прийшов він на вулицю Ангулем?
— Під п'яту. Вони зачинилися з хазяйкою в її кімнаті.
Справа тяглася ще два дні. Хтось — ніколи так і не довідалися хто — попередив Фелікса, гарсона з вулиці Дує, і він сховався у приятеля. Його там знайдено лише наступного дня ввечері.
Допит тривав до пізньої ночі, поки Фелікс признався, що він знайомий з Марко, і назвав його адресу.
Марко виїхав з Парижа і спинився в одному заїзді для рибалок. У ту пору року він був єдиним пожильцем.
Коли його брали, він устиг двічі вистрілити, але не влучив ні в кого. Банкноти, забрані в пана Луї, він ховав у поясі, який напевне пошила для нього Марієтта Жібон.
— Це ви, Мегре?
— Так, пане суддя.
— Як там справа Туре?
— Закінчена. Зараз я пришлю вбивцю та його спільницю.
— Хто ж це такий?
— Хазяйка підозрілого закладу та її коханець.