Чому він міг так добре збагнути мій біль, а тепер
здається таким глухим до мого радісного настрою? Я дивився на нього, чекаючи на відповідь.
Все, що він сказав, було:
— Завтра о п'ятій.
Я зірвався з місця і швидко вибіг.
***
Ми виїхали з Вермонта о сьомій сорок п'ять, двічі зупинялися, щоб випити кави, заправити машину й цілуватися. До її будинку-фортеці у стилі бароко ми приїхали об одинадцятій тридцять. Швейцар сів за кермо, щоб відігнати машину. Я пригорнув до себе Марсі.
— Люди дивляться,— не надто рішуче запротестувала вона.
— Це ж Нью-Йорк. Ніхто тут на такі речі не звертає уваги.
Ми цілувалися. Як я й передбачав, ніхто уваги на нас не звертав. Крім нас самих.
— Давай зустрінемося в обід,— запропонував я.
— Зараз саме час обіду.
— Чудово. Ми якраз вчасно.
— На мене чекає робота,— сказала Марсі.
— Ніякої роботи. Я домовлюся з твоїм босом.
— Але ж ти теж маєш обов'язки. Хто боронив громадянські свободи, поки тебе_ не було в місті?
Ха! їй не спіймати мене в мою власну пастку.
— Марсі, я тут, щоб скористатися своїм найпершим правом — прагнути щастя.
— Не на вулиці ж.
— Ходімо нагору й випиймо ... чогось неміцного.
— Містере Баррете, чешіть просто до своєї бісової контори, займіться законами або чимось іншим і повертайтеся вечеряти.
— Коли? — нетерпляче запитав я.
— Увечері,— сказала вона й спробувала піти. Але я утримав її за руку.
— Я голодний зараз.
— Доведеться почекати до дев'ятої.
— До шостої тридцяти,— сказав я.
— До восьмої тридцяти,— поступилася Марсі.
— До сьомої,— наполягав я.
— До восьмої, й не раніше.
— Ти ведеш безжальну торгівлю,— відповів я, погоджуючись.
— Я безжальна відьма,— пояснила вона. Відтак усміхнулася й побігла в залізні ворота своєї величезної фортеці.
***
Піднімаючись конторським ліфтом, я почав позіхати. Ми майже не спали, й лише тепер це починало даватися взнаки. І вигляд у мене теж був пожмаканий. Під час однієї нашої кавової зупинки я купив дешеву бритву і спробував поголитися. Жоден автомат не видавав сорочок. Тож я мав такий вигляд, ніби робив був те, що робив.
— О містере Ромео! — вигукнула Аніта. Хто, в біса, їй розповів?
— На вашому светрі написано: "Альфа Ромео". Я подумала, це ваше ім'я. Ви, певно, не містер Баррет. Він завжди приходить до контори на світанку.
— Проспав,— кинув я і рушив до свого кабінету.
— Олівере, приготуйтеся до несподіванки. Я затримався.
— Що сталося?
— Атакували квітникарі.
— Що?
— Ви не чуєте запаху квітів?
Я вступив до кімнати, що колись була моїм кабінетом, а тепер нагадувала велику оранжерею. Флора куди не кинь. Навіть стіл мій був схожий на ... грядку троянд.
— Хтось у вас закохався,— зауважила Аніта, яка стояла у дверях і нюхала повітря.
— Лист є? — запитав я, молячи Бога, щоб вона і його не розліпила.
— На ваших трояндах, я хотіла сказати, на вашому столі,— відказала Аніта.
Я знайшов конверт. Дяка небові, він був заклеєний, з позначкою "Особисто".
— Дуже цупкий папір,— озвалася Аніта. — Нічого не можна прочитати проти світла.
— Ви можете йти обідати,— порадив я їй, не дуже тепло всміхнувшись.
— Що скоїлось, Олівере? — запитала вона, уважно мене розглядаючи. (Моя сорочка була ледь пожмакана, але більше нічого такого. Я перевірив.)
— Що ви маєте на увазі, Аніто?
— Ви не запитуєте мене про дзвінки.
Я ще раз порадив їй іти обідати й там жартувати. І повісив на ручку дверей табличку: "Не турбувати".
— Хто так робить? Це ж не мотель! — вона вийшла й зачинила за собою двері.
Згораючи від нетерпіння, я, розліплюючи конверт, мало не подер його на шматочки. У листі було:
"Я не знаю твоїх улюблених квітів І не хочу тебе розчарувати.
Кохаю. М."
***
Я всміхнувся і схопив телефонну слухавку.
— Вона на нараді. Можу я доповісти, хто телефонує?
— Це її дядько Ебнер,— відповів я якомога по-дядьківському. Пауза, клацання, і раптом її голос:
— Слухаю?
Марсі на лінії, тон її голосу надзвичайно бадьорий.
— Як у тебе може бути такий збіса бадьорий голос?
— У мене зустріч із директорами з Західного узбережжя.
Ага, верхній ешелон. її команда. І вона демонструє їм свою холодність.
— Я зателефоную тобі,— сказала Марсі, безнадійно втрачаючи свій холодний образ.
— Я коротко,— сказав я. — Квіти — чудова домішка...
— Гаразд,— перебила вона. — Потім побалакаємо...
— І ще одне. У тебе фантастично чудовий... Раптом, клац. Відьма поклала трубку.
Серце мені боліло, дрімотне заціпеніння виповнило душу.
***
— Він що, помер?
Помалу до мене почав доходити зміст слів. Голос належав, здавалося, Баррі Полакові, молодому випускникові-правнику, який недавно почав працювати в нашій конторі.
— Він виглядав таким дужим ще сьогодні вранці,— це вже Аніта, намагаючись здобути Оскара за роль осиротілої родички.
— Що з ним могло скоїтися? — запитав Баррі. Я звів голову. Боже, я спав на своїх трояндах.
— Привіт,— мовив я, позіхаючи, але вдаючи, ніби завжди відпочиваю вдень на своєму столі. — Постарайтеся наступного разу постукати, добре?
— Ми стукали,— нервово сказав Баррі,— багато разів. А потім відчинили двері, щоб побачити, чи з вами... Хм... знаєте... все гаразд?
— Зі мною все гаразд,— кинув я, недбало змахуючи пелюстки зі своєї сорочки.
— Я приготую вам кави,— сказала Аніта, виходячи.
— Що сталося, Баррі? — запитав я.
— Хм... знаєте... справа шкільної ради. Ми... бачте... готуємо її з вами разом.
— Так,— сказав я, до мене почало доходити, що насамперед я законник. — Ми домовлялися зустрітися?
— Так, сьогодні о третій,— відповів Баррі, тасуючи папери й переступаючи з ноги на ногу.
— Гаразд, давайте зустрінемося.
— Е... уже пів на четверту,— сказав Баррі, щиро сподіваючись, що уточнення не викличе заперечення.
— Чотири тридцять? Бий його лиха година! — схопився я на ноги.
— Я багато чого перевірив... — почав Баррі, вважаючи, що наша нарада почалася.
— Послухай, Баррі, знаєш, давай зустрінемося й обговоримо все завтра, згода? — і я рушив до дверей.
— О котрій годині?
— Назви час, прямо зранку.
— О пів на дев'яту.
Я помовчав. Гай-гай, шкільна рада була не першою справою, яку я планував на ранок.
— Ні. У мене зустріч із... керівництвом. Краще зустріньмося о десятій.
— Гаразд.
— А ще краще — о десятій тридцять, Баре.
— Гаразд.
Уже в дверях я почув, як він промимрив: "Я й справді багато чого перевірив..."
***
До лікаря мені було ще рано, але я був радий ушитися з контори. Лондон не був наладнаний на мою хвилю, і, крім того, мені треба було зробити такі важливі справи, як підстригтися й перевдягтися. Чи варто одягати краватку? Чи прихопити з собою зубну щітку?
Кат його мамі, ще кілька годин чекати. І тоді я пішов до Центрального парку, щоб там перебути час.
І щоб дорогою пройти попри її будинок.
21
Принцесину фортецю охороняє полк. Спершу вас зустрічає охоронець біля брами, який енергійно з'ясовує законність вашої з'яви на терені королівства. Далі він, якщо буде задоволений, скерує вас до приймальні, де ліврейний лакей через комутатор перевірить, чи на вас, просту людину, справді чекає монарх.
— Будь ласка, містере Баррете,— сказав "цербер" в еполетах,— ви можете пройти.
У підтексті відчувалося, що він вважає це не зовсім доцільним.
— Чудово,— ґречно відповів я. — Чи можете ви сказати, як пройти до Біннендейлових апартаментів?
— Пройдете двором праворуч до останнього парадного входу й підніметеся на останній поверх.
— Який номер? — запитав я.
— Там лише одні апартаменти, містере Баррете.
— Дякую. Дуже вам вдячний (пихатий віслюк).
На єдиних дверях останнього поверху не було ані номера, ані взагалі чогось такого, що свідчило б, хто тут мешкає. Тримаючи в руці букетик квітів, куплений на розі, я коротко подзвонив.
Марсі відчинила двері за секунду. На ній був шовковий одяг, який жінки носять удома... якщо вони королеви Шеби. У всякому разі, мені подобалися ті місця, що не були прикриті одягом.
— Гей, ти зовсім нецеремонний,— сказала Марсі.
— Я маю намір бути ним ще більше, коли попаду всередину,— заявив я.
— Чого ж гаятися?
Я не гаявся. І пробіг своїми руками по прикритому шовком тілу Марсі. А тоді запропонував їй квіти.
— Це все, що я міг дістати,— зауважив я. — Решту, в усьому місті, скупив якийсь псих.
Марсі взяла мене за руку й повела всередину. Далі й далі.
Було так багато простору, аж дух займало. Хоча меблі й свідчили про чудовий смак і було їх достобіса, переважав усе-таки простір.
На стінах висіло багато творів мистецтва, репродукції яких прикрашали стіни моєї кімнати в гуртожитку Гарварду. Тут, звичайно, були не репродукції.
— Мені до вподоби твій цікавий музей,— зауважив я.
— А мені до вподоби твій чарівний телефонний дзвінок,— відказала вона, вправно уникаючи хвастощів.
Нараз ми опинилися в колізеї.
Гадаю, вважалося, що це житлова кімната, але була вона справді велетенська. Висота до стелі не менш як двадцять футів. Великі вікна виходили на Центральний парк. Краєвид із вікон відвернув мене від оцінювання картин. Хоча я помітив, що деякі з них були сюрреалістичні, як і їхній вплив на мене.
Марсі розважало те, що я був уражений.
— Тісно, зате вдома,— сказала вона глузливо.
— Господи, Марсі, ти можеш розмістити тут тенісний корт.
— Я це зробила б,— відказала вона,— якби ти зі мною грав.
Ми йшли вже довгенько. Наші кроки стереоскопічно цокали по паркетній підлозі.
— Куди ми йдемо? — запитав я. — До Пенсільванії?
— Туди, де затишніше,— відповіла вона й стиснула мою руку.
За хвилину ми були в бібліотеці. Палав коминок. На нас чекали трунки.
— Тост? — попросила вона мене.
— За сідниці Марсі,— сказав я, підносячи склянку.
— Ні,— не схвалила Марсі.
— За перса Марсі,— запропонував я інший.
— Ні,— заперечила Марсі.
— Гаразд, за кебету Марсі...
— Це краще.
— ... таку саму чарівну, як її груди й сідниці.
— Тй грубіян.
— Мені дуже прикро,— проникливо вибачився я. — Більше не буду.
— Будь ласка, Олівере,— мовила вона,— не зважай. Мені це подобається. І ми за це випили.
Випивши кілька склянок, я відчув себе досить вільно, щоб коментувати її помешкання.
— Послухай-но, Марсі, як ти можеш витримати життя у мавзолеї? Я хочу сказати, що будинок моєї сім'ї теж величенький, але я мав лучку, щоб там бавитися. У тебе ж лише античні покої.
Вона стенула плечима.
— А де жили ви з Майклом? — запитав я.
— У двоквартирному будинку на Парк-авеню.
— Який зараз належить йому?
Вона ствердно кивнула головою, потім додала:
— Я забрала лише своє спортивне взуття.
— Дуже благородно,— сказав я.