Про всі прибутки він повідомляв у декларації, яку складав разом із своїм адвокатом…
— Ви гадаєте, що, коли б месьє Буле надумав скласти заповіт, він звернувся б до нього?
— Еміль завжди з ним радився… Адже спочатку він нічого не тямив у таких справах… Коли було відкрито "Блакитний поїзд", сусіди подали на нього до суду. Здасться, вони скаржилися, що музика не дає їм спати…
— А де він живе?
— Месьє Гайяр?.. На вулиці Ля-Брюйєр, в невеличкому особняку…
Ля-Брюйєр! До неї від "Лотоса" не більше як півкілометра. Щоб дістатися туди, досить спуститися вулицею Пігаль, перейти Нотр-Дам-де-Лоретт і повернути ліворуч.
— Ваш свояк часто з ним зустрічався?
— Щомісяця. Інколи двічі на місяць…
— І завжди пізно ввечері?
— Ні, десь біля шостої, коли месьє Гайяр повертався з Палацу правосуддя…
— Ви інколи ходили з ним?
Вона похитала головою.
Комісар раптом відчув, що його поганий настрій як рукою зняло.
— Звідси можна подзвонити?
— Будь ласка… Ви зайдете до кабінету чи з вестибюля?
— З вестибюля.
Так само, як це зробив Еміль Буле — з тією хіба що різницею, що Еміль дзвонив на півгодини пізніше.
Крізь скло кабіни Мегре бачив гардеробницю Жермен, яка розглядала фотографії кіноакторів, дістаючи їх із великої коробки з-під сигар.
— Алло! Це квартира адвоката Гайяра?
— Ні, месьє… Це аптека Леко.
— Пробачте.
Очевидно, набрав не той номер.
Він знову, на цей раз уважніше, почав набирати номер, потім почув довгий гудок. Минула хвилина, друга — ніхто не підходив. Мегре тричі повторив цю процедуру, але телефон мовчав.
Вийшовши з кабіни, він повернувся до залу, знайшов очима Аду і попрямував до неї. Поряд у ложі перевдягалися дві жінки. Вони не звернули на комісара ніякої уваги і навіть не намагалися затулити оголені груди.
— Цей месьє Гайяр одружений?
— Напевно не знаю. Про його жінку я нічого не чула. Можливо, й одружений. Я ніколи не була у нього вдома.
За хвилину він уже був на вулиці і, підійшовши до Мікі, запитав:
— Ви знаєте месьє Жан-Шарля Гайяра?
— Адвоката? Знаю лише на ім'я. Здається, він обороняв Здоровила Люсьєна років три тому. Старого виправдали…
— Він був також адвокатом вашого хазяїна.
— Нічого дивного… Він на цих справах собаку з'їв.
— Він жонатий?
— Даруйте, пане комісар, але це вже не моя парафія… Про нього я нічого певного сказати не можу…
Повернувшись до вестибюля, Мегре ще раз набрав той самий номер, але знову безрезультатно. І тут йому спало на думку подзвонити своєму старому знайомому, метру Шаванону, теж членові колегії адвокатів.
Йому пощастило — той був удома.
— Це Мегре… Ні, ні, я не пропоную жодних клієнтів. До речі, я зовсім не в Сюрте… Мені потрібна довідка… Ви знайомі з месьє Жаи-Шарлем Гайяром?
— Не так щоб дуже, але я його знаю… Ми часто зустрічаємося в Палаці правосуддя і якось навіть разом обідали… Він там справжній бог… Не те що я, скромний поденник…
— Він жонатий?
— Здається, що так… Стривайте… Зараз я пригадав. Невдовзі після війни він одружився з якоюсь співачкою чи танцюристкою із "Казино де Парі". В усякому разі, так мені казали…
— Ви її ніколи не бачили? Ви не були у них вдома?
— Мене ніколи не запрошували.
— А вони часом не розлучені? Живуть разом?
— Наскільки мені відомо, так…
— А якщо, скажімо, він поїхав, щоб виступити в провінціальному суді? Як вам здається, вона може його супроводжувати?
— Навіщо? Так у нас не заведено…
— Дякую вам.
Він ще кілька разів марно набирав телефонний номер, дедалі більше інтригуючи молоденьку гардеробницю.
Нарешті вийшов на вулицю і, кивнувши на прощання Мікі, попрямував униз вулицею Пігаль. Опинившись на Ля-Брюйєр, він легко знайшов особняк адвоката — один із тих невеличких будинків, яких ще багато в провінції, але стає дедалі менше у Парижі.
В усіх кімнатах було темно. На дверях тьмяно вилискувала мідяна пластинка з вирізьбленим ім'ям адвоката. Мегре натиснув кнопку під нею, і всередині пролунав довгий дзвінок.
За дверима ніякого руху. Він подзвонив ще раз і ще — але з тим самим успіхом, що й по телефону.
Майже півсвідомо комісар перейшов вулицю і, обернувшись, ще раз оглянув будинок.
Всередині було темно. Але раптом в одному з вікон другого поверху ворухнулася завіска, і в ту ж мить він виразно побачив чиєсь бліде обличчя.
5
Могло здатися, що комісар раптом став власником нічних кабаре і, незважаючи на різницю у статурі, намагається якнайретельніше наслідувати Еміля Буле. Спроквола, не проминаючи жодної деталі, він знову і знову обходив вузькими горбатими вуличками той шматок території, в якому замикався світ колишнього корабельного метрдотеля. А навколо, щохвилини мінячись, вирувало неспокійне монмартрське життя.
Ось дружно спалахнули і затанцювали перед очима сотні неонових вогнів, вигулькнули на пороги кабаре швейцари в обшитих галуном лівреях. Повітря збудоражила лихоманка джазу.
Немов розбуджені багатоголосим виттям саксофонів, на вулицях з'явилися одягнуті по-вечірньому парочки. Дедалі частіше замиготіли червоні вогники таксі, що привозили на Монмартр усе нових любителів нічних розваг. Вулиці сповнилися людьми нічних професій.
Раз у раз з ним намагалися заговорити жінки. Він звернув на Нотр-Дам-де-Лоретт і почав повільно спускатися до "Святого апостола". Щовечора Еміль Буле проробляв цей маршрут, можливо, так само, як комісар, неквапливо, заклавши руки за спину. Тільки замість люльки він смоктав м'ятну цукерку.
Дійшовши до кабаре, Мегре зупинився. Колись у "Святого апостола" був інший хазяїн і інша назва, а відвідували його здебільшого шикарні дами в смокінгах.
Так, Монмартр справді змінився. Зараз тут лунала інша музика і в іншому ритмі, танок неонових вогнів став жвавіший, несамовитіший, та й самих вогнів побільшало. Але і грали в оркестрах, і запалювали вогні ті ж самі люди, що й двадцять років тому. Деякі з них просто змінили роботу, як, наприклад, оцей теперішній швейцар із "Святого апостола", котрий, як старого знайомого, привітав комісара.
Це був колишній російський генерал, білобородий велетень, який у іншому кабаре співав колись свої сумні старовинні пісні, награючи на балалайці.
— Ви добре пам'ятаєте вівторковий вечір?
— Я добре пам'ятаю усі вечори, що їх подарував мені Всевишній, — з пафосом відповів старий.
— Ваш хазяїн був тут того вечора?
— Так, приблизно о пів на десяту, з гарненькою панночкою.
— Ви, певно, маєте на увазі Аду?.. І більше не приходив?
— Клянусь святим Георгієм, що ні!
Чому саме святим Георгієм?
Він зайшов усередину, окинув залитий оранжевим світлом бар, у якому перші клієнти, примостившись на високих стільцях, цідили свої віскі, коктейлі, коньяки.
Певно, хтось повідомив про його появу, бо весь персонал кабаре зустрів його гострими поглядами, в яких цікавість змішувалася з занепокоєнням.
Він не хотів нікого турбувати і повернувся до "Лотоса", переморгнувся з Мікі, взяв жетон у гардеробниці і зайшов до кабіни.
Там, в особняку на Ля-Брюйєр, як і досі, ніхто не брав трубки.
Мегре попрямував до "Блакитного поїзда", невеличка зала якого справді нагадувала вагон-ресторан. Заглушливий брязкіт оркестру примусив його мерщій вийти геть.
Невдовзі тиха і майже зовсім темна вуличка Віктора Массе вивела комісара на Антверпенський майдан. Лише в двох кафе ще світилося…
Найближче, під вивіскою "Кухоль пива", нічим не відрізнялося від звичайної провінціальної пивнички. За столиком біля вікна кілька чоловік грали в карти, в глибині видно було великий більярд, навколо якого врочисто походжали двоє гравців з киями в руках. В одному з них він одразу впізнав пана Резона.
Обидва були без піджаків, бухгалтерів партнер палив сигару. Це був неймовірно гладкий чолов'яга, з величезним черевом, перетягнутим зеленими шлейками.
Мегре на мить зупинився перед вікном, розглядаючи кумедних більярдистів, хоча думав у цей час зовсім про інше.
Він аж скинувся, почувши над самим вухом:
— Добрий вечір, патроне…
Це був Ляпуент, якому він ще вдень звелів зібрати відомості щодо бухгалтера.
— Ну?
— Я перевірив, що робив цей пан Резон у вівторок… До чверть на дванадцяту — був у кафе… Він ніколи не засиджується там довше, ніж до пів на дванадцяту… А за десять хвилин вже дістався додому. Консьєржка певна цього. Того вечора вона чекала свого чоловіка та доньку з кіно… Вона сама бачила, як пан Резон повернувся додому, і певна, що того вечора він більше не виходив.
Ляпуент раптом замовк, помітивши, що комісар навіть не слухає його.
— У вас є щось нове? — нарешті наважився він. — Може, я залишуся з вами?
— Ні. Іди спати…
Мегре хотів бути сам, щоб іще раз обійти кабаре. Він навіть не зайшов усередину "Блакитного поїзда", а лише трохи розсунув портьєру і заглянув до залу, так як роблять деякі клієнти, аби впевнитися, що знайдуть саме те, чого чекали.
Потім знову опинився біля "Лотоса", на порозі якого Мікі про щось таємниче розмовляв з двома американцями, — певно, пропонуючи їм краще пізнати Париж.
На цей раз дівчина, не чекаючи прохання, сама подала йому телефонний жетон.
Він уявляв, як лунко тріщить телефон у темряві будинку, який він досі вважав порожнім, і навіть здригнувся, почувши у трубці чоловічий голос:
— Я слухаю…
Це було зовсім несподівано.
— Метр Жан-Шарль Гайяр?
— Так, це я… З ким маю честь?..
— Комісар Мегре із карного розшуку…
Мовчання, потім трохи нетерпляче:
— Гаразд… Я слухаю…
— Пробачте, що я потурбував вас так пізно…
— Це чудо, що ви на мене натрапили… Я допіру повернувся з Пуатьє і зайшов до кабінету, щоб проглянути пошту…
— Ви могли б прийняти мене на кілька хвилин?
— Ви дзвоните із Сюрте?
— Ні. Я майже поруч…
— Гаразд, я чекаю…
Він знову проминув Мікі і швидко пішов униз гомінкою вулицею, намагаючись не наштовхнутися на когось із перехожих. На розі Мегре зупинився, щоб запалити люльку, і раптом відчув на своєму плечі дотик чиєїсь руки. Він не знав цієї жінки, але вона, мабуть, раптом упізнала його, бо відразу відсахнулася, промовивши:
— Пробачте, я не думала, що це ви…
Він з полегшенням зітхнув, опинившись на тихій напівсонній вуличці Ля-Брюйєр. Над входом до будинку адвоката світилася лампочка. На тротуарі стояв довгий світлий лімузин.
Переступивши три сходинки, комісар уже торкнувся був кнопки електричного дзвінка, але двері в ту ж мить відчинилися, впускаючи його до невеличкого вестибюля з білою кахляною підлогою.
Жан-Шарль Гайяр був на зріст не менший за швейцара із "Святого апостола", але плечистіший і м'язистий, як регбіст.