Повість про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем

Микола Гоголь

Сторінка 4 з 9

Вона плескала язиком про сусідів та їла варені буряки ранками, і напрочуд добре лаялась — і при всій цій різноманітній роботі обличчя в неї ніколи не змінювало свого виразу, що звичайно можуть виявляти самі тільки жінки. Як тільки вона приїхала, все пішло шкереберть: "Ти, Іване Никифоровнчу, не мирися з ним і не перепрошуй: він тебе занапастити хоче; то такий уже чоловік! Ти ще його не знаєш". Шепотіла, шепотіла проклята баба й зробила те, що Іван Никифорович і чути не хотів про Івана Івановича. Усе набрало іншого вигляду: якщо сусідський собака забігав коли на подвір'я, то його лупцювали всім, що під руку трапиться; дитинчата, що перелазили через тин, верталися з вереском, з задертими сорочинами та слідами від різок на спині. Навіть сама баба, коли Іван Іванович хотів був її спитати про щось, вчинила таку непристойність, що Іван Іванович, як людина надзвичайно делікатна, плюнув і промовив тільки: "Ото погана баба! гірша за свого пана!" Нарешті, щоб довершити всі образи, осоружний сусід збудував просто нього, де звичайно був перелаз через тин, гусячий хлів, нібито з особливим наміром посилити образу. Цей огидний для Івана Івановича хлів збудований був диявольськи хутко: за один день. Це розбуркало в Івані Івановичу злість та бажання помститися. Він не подав, проте, і знаку, що йому це прикро, дарма що хлів навіть захопив частину його землі; та серце в нього так билося, що йому було надзвичайно трудно зберігати цей зовнішній спокій. Так перебув він день. Настала ніч... О, якби я був живописцем, я чудесно змалював би всі чари ночі! Я б змалював, як спить весь Миргород; як нерухомо дивляться на нього незчисленні зорі; як серед тієї видимої тиші лунає то близьке, то далеке гавкання собак; як повз них мчить закоханий паламар і перелазить через тин з лицарською безстрашністю; як білі стіни домів, оповиті місячним сяйвом, стають біліші, а дерева, що їх обступають, темніші, тінь від дерев лягає чорніша, квіти та замовкла трава стають запашніші, і цвіркуни, невгамовні лицарі ночі, дружно з усіх кутків зводять свої тріскотливі пісні. Я б змалював, як в одному з цих низеньких глиняних дімків чорнобривій городянці з тремтячими молодими персами, що розкинулась на самотній постелі, сниться гусарський вус та шпори, а місячне сяйво сміється в неї на щоках Я б змалював, як на білій дорозі мигтить чорна тінь кажана, що сідає на білі комини хат... Та навряд чи міг би я змалювати Івана Івановича, що вийшов тієї ночі з пилкою в руці. Скільки на обличчі в нього позначилося різноманітних почуттів! Тихо, тихо підкрався він і підліз під гусячий хлів. Собаки Івана Никифоровича ще нічого не знали про сварку між ними і тому дозволили йому, як давньому приятелеві, підійти до хліва, що весь тримався на чотирьох дубових стовпах; підлізши до найближчого стовпа, приклав він до нього пилку й почав пиляти. Шум, що зчинився від пилки, примушував його щохвилини оглядатись; але думка про образу повертала бадьорість. Перший стовп було підрізано; Іван Іванович узявся до другого. Очі його палали й нічого не бачили від страху Раптом Іван Іванович скрикнув і зімлів: йому привидився мрець; та скоро він отямився, побачивши, що то був гусак, який виставив до нього свою шию. Іван Іванович плюнув обурено і взявся знову до роботи. І другий стовп підрізано, будівля похитнулася. Серце в Івана Івановича почало так страшно битись, коли він узявся до третього, що він кілька разів кидав роботу; уже більш як до половини його було підрізано, коли раптом хитка будівля дуже похитнулась... Іван Іванович ледве встиг одскочити, як вона, затріщавши, повалилася. Схопивши пилку, страшенно переляканий, прибіг він додому й кинувся на ліжко, не маючи навіть духу поглянути у вікно на наслідки свого страшного вчинку, йому здавалося, що весь двір Івана Никифоровича зібрався: стара баба, Іван Никифорович, хлопчина в безконечному сюргуці, усі з кілками, очолювані Агафією Федосіівною, йшли руйнувати та ламати його дім. Другого дня Іван Іванович весь час був як у пропасниці. Все йому привиджувалося, що осоружний сусід, помщаючись за те, принаймні підпалить його дім. І через те він звелів Гапці щохвилини оглядати всюди, чи не покладено де-небудь сухої соломи. Нарешті, щоб випередити Івана Никифоровича, він вирішив проскочити, мов заєць, наперед і подати на нього скаргу до миргородського повітового суду. Що то була за скарга, про те можна довідатись із наступного розділу.

РОЗДІЛ IV ПРО ТЕ, ЩО СТАЛОСЯ В МИРГОРОДСЬКОМУ ПОВІТОВОМУ СУДІ

Чудове місто Миргород! Яких тільки нема в ньому будинків! І під стріхою, і під очеретом, і навіть під дощаним дахом; праворуч вулиця, ліворуч вулиця, скрізь прегарний тин; по ньому в'ється хміль, на ньому висять горшки, з-поза нього соняшник показує свою сонцеподібну голову, червоніє мак,.мигтять товсті гарбузи... Розкіш! Тин завжди приоздоблений такими речами, які роблять його ще мальовничішим: чи почепленою плахтою, чи сорочкою чи шароварами. В Миргороді немає ні злодійства, ні шахрайства, і через те кожен вивішує, що йому спаде на думку. Як будете підходити до майдану, то, певне, спинитесь на якийсь час полюбуватися краєвидом: на майдані стоїть калюжа, дивовижна калюжа! єдина, яку тільки вам щастило коли-небудь бачити! Вона займає мало не весь майдан. Чудова калюжа! Будинки й будиночки, що здалека можуть здатися за копиці сіна, обступивши навкруги, дивуються з її краси. Але я тієї думки, що нема кращого будинку за повітовий суд. Чи дубовий він, чи березовий, мені нема діла; але в ньому, шановні добродії, восьмеро вікон! восьмеро вікон уряд, просто на майдан і на ту водяну просторінь, про яку я вже казав і яку городничий називає озером! Один тільки він помальований в гранітний колір; інші всі доми в Миргороді просто побілені. Дах на ньому весь із драниці, і був би навіть пофарбований червоним, коли б приготовану для того олію канцеляристи, приправивши цибулею, не з'їли, що було, як навмисне, саме в піст, і дах залишився непофарбованим. На майдан виходить ґанок, де часто бігають кури, бо на ґанку майже завжди розсипано крупи, чи що-небудь їстивне, що, проте, робиться не навмисно, а єдино через необережність позивачів. Дім поділений на дві половини: в одній установа, в другій арештантська. На тій половині, де установа, є дві кімнати, чисті, побілені, одна, передня, для позивачів; у другій стіл, прикрашений чорнильними плямами; на ньому зерцало . Чотири стільці дубові з високими спинками; попід стінами скрині, оковані залізом, де зберігалися цілі паки повітової ябеди. На одній з цих скринь стояв тоді наваксований чобіт.

Засідання почалося ще зранку. Суддя, досить огрядна людина, хоч трохи тонший за Івана Никифоровича, з доброю міною, в заяложеному халаті, з люлькою й чашкою чаю, розмовляв із підсудком. У судді губи були під самим носом, і через те ніс його міг нюхати верхню губу, скільки душі хотілося. Ця губа правила йому замість табакерки, бо табака, яку він адресував у ніс, майже завжди сіялася на неї. Отож суддя розмовляв із підсудком. Боса дівка тримала осторонь тацю з чашками. Кінець столу секретар читав вирок у справі, але таким одноманітним сумним тоном, що сам підсудний заснув би, слухаюючи. Суддя, безперечно, зробив би це перш за всіх, коли б не зайшов на той час у цікаву розмову. "Я навмисне намагався дізнатись", говорив суддя, посьорбуючи чай із простиглої вже чашки: "якам способом це робиться, що вони співають гарно. У мене був славний дрізд років зо два тому. Та що ж? раптом зіпсувався зовсім. Почав співати бозна-що. Що далі, то гірше та гірше, почав гаркавити, хрипіти, хоч викинь! А воно ж то дурниця! це ось чого робиться: під шийкою робиться бульбашка, менша за горошинку. Цю бульбашку треба тільки проколоти голкою. Мене навчив цього Захар Прокопович, і саме, коли хочете, я вам розкажу докладно, яким це було способом: приїжджаю я до нього..." "Накажете, Дем'яне Дем'яновичу, читати другий?" перебив секретар, що вже кілька хвилин як скінчив читати. "А ви вже прочитали? Уявіть, як швидко! Я й не чув нічого! Та де ж він? Дайте його сюди, я підпишу. Що там іще у вас?" "Справа козака Бокитька про крадену корову".

"Гаразд, читайте! Еге, то приїжджаю я до нього... Я можу навіть розказати вам докладно, чим він почастував мене. До горілки дали балика, та якого. Егеж, не нашого балика, що ннм" (на цьому суддя клацнув язиком і усміхнувся, а ніс його понюхав свою незмінну табакерку), "що ним частує наша бакалійна миргородська крамниця. Оселедця я не їв, бо, як ви самі знаєте, у мене від нього пече згага під грудьми. Але ікри покуштував: чудова ікра! нема чого казати, знаменита! Потім випив я горілки персикової, настояної на золототисячнику. Була й шафранівка; та шафранівки, як ви самі знаєте, я не вживаю. Воно, бачите, дуже добре: попереду, як то кажуть, роздражнити апетит, а потім уже й завершити... А! довго не чули, а ще більше не бачили..." скрикнув раптом суддя, побачивши Івана Івановича, що входив "Бог на поміч! здорові будьте!" промовив Іван Іванович, уклонившись на всі боки з властивою тільки йому приємністю. Боже мій, як він умів зачарувати всіх своїм поводженням! Делікатності такої я ніде й не бачив. Він знав дуже добре сам свою гідність і через те на загальну пошану дивився, як на належне. Суддя сам подав стільця Іванові Івановичу, ніс його потяг із верхньої губи всю табаку, що завжди було в нього ознакою великої втіхи. "Чим скажете частувати вас, Іване Івановичу" запитав він: "чи не бажаєте чашечку чаю?" "Ні, дуже дякую", відказав Іван Іванович, уклонився й сів. "Зробіть ласку, одну чашечку!" знову сказав суддя. "Ні, дякую. Дуже вдоволений з вашої гостинності!" відказав Іван Іванович, уклонився і сів. "Одну чашку!" знову сказав суддя. "Ні, не турбуйтесь, Дем'яне Дем'яновичу!" На цім слові Іван Іванович уклонився і сів. "Чашечку?" "Ну, нехай так, хіба що чашечку!" промовив Іван Іванович і простягнув руку до таці. Господи боже! Скільки ж то делікатності буває в людини! Не можна й сказати, яке приємне враження справляють такі вчинки! "Чи не звелите ще чашечку?" "Красно дякую", відказав Іван Іванович, ставлячи на тацю догори дном чашку і кланяючись.

1 2 3 4 5 6 7