На споді мішка було таке ж четверте віконце, відповідно припасоване до невеличкого отвору в днищі самої гондоли. Це давало змогу дивитися по вертикалі вниз; але що вгорі помістити подібне віконце можливості не було,— з огляду на специфічний спосіб герметизації мішка, при якому тканина наморщувалась,— то предмети, розміщені по висхідній вертикалі, випадали з поля мого зору. Що, звісно, істотної ваги не мало, бо навіть якби мені вдалося помістити віконце над головою, користі з цього однаково не було б — заважала куля.
Під одним із бічних віконець — приблизно футом нижче — був круглий отвір тридюймового діаметру, обрамлений мідним кільцем з нарізкою. В це кільце вкручувалася труба конденсатора, а сам пристрій, звичайно, знаходився всередині камери. Крізь трубу, завдяки вакууму, що утворювався в пристрої, всмоктувалася певна маса зовнішньої атмосфери і, вже в конденсованому стані, поступала всередину камери, змішуючись із розрідженим повітрям у ній. Ця операція повторювалася кілька разів, поки камера наповнювалася достатньою кількістю повітря, необхідною для дихання; проте в такому обмеженому просторі воно швидко робилося несвіжим і непридатним для вжитку, багаторазово проходячи через легені. Тоді крізь невеликий клапан у днищі гондоли воно викидалося назовні,— адже повітря більшої густини, осідаючи, само виштовхується у менш густу зовнішню атмосферу. Щоб у камері не виник повний вакуум, ця очисна операція проводилася не відразу, а поступово: клапан відкривався лише на кілька секунд і знову закривався, поки з конденсатора надійде одна-дві порції повітря, заміщуючи те, яке вийшло назовні. Задля експерименту я посадив кішку з кошенятами в кошичок і підвісив його на ґудзик до днища гондоли з зовнішнього боку, тут-таки біля клапана, через який я міг їх підгодовувати при потребі. Все це я робив не без ризику, і ще до того, як зашив верх мішка, а помагав собі жердиною,— з тих, про які вже говорилося,— до якої був причеплений гачок. Коли повітря в камері погустішало, то і жердини, і обід стали непотрібними,— замкнене в мішку, воно само міцно напинало еластичну, непроникну тканину.
Завершив я всі приготування й напомпував камеру вищеописаним методом за десять хвилин до дев'ятої. А поки те все робив, я неймовірно страждав від браку повітря і тяжко каявся у власному недбальстві чи, швидше, відчайдушній легковажності, якою справді грішив, відкладаючи таку серйозну справу на останню хвилину. Та коли я довів її нарешті до кінця, то дуже скоро почав пожинати плоди власної кмітливості. Знов мені дихалось цілком легко і вільно,— та й чому мало б бути інакше? Ще одною приємною несподіванкою було те, що несамовиті болі, які мучили мене досі, майже вляглися. Трошки поболювала голова, та ще зап'ястки, кісточки й горло були наче здавлені,— оце майже й усе, на що я міг нарікати. Здається, що нездужання мої, викликані падінням атмосферного тиску, фактично минули, як я й сподівався, і що болісні відчуття, яких я зазнав протягом двох останніх годин, слід загалом вважати наслідком задухи.
За двадцять хвилин до дев'ятої — тобто незадовго перед тим, як я зашив верх гумового мішка, стовпчик ртуті в барометрі (а він, як я вже згадував, був удосконаленої конструкції) сягнув крайньої позначки,— інакше кажучи, ртуть уже вибігала. Показував він висоту 132 000 футів, тобто двадцять п'ять миль,— отже, площа земної поверхні, яка в той час перебувала в полі мого зору, становила не менш як одну трьохсотдвадцяту частину загальної площі планети. О дев'ятій годині вже й на схід від мене не було видно суходолу, але помітив я це, лише коли спостеріг, що кулю швидко відносить на північний захід. Океан піді мною й далі здавався ввігнутим, хоча його часто затуляли масиви хмар, що мандрували в небі.
О пів на десяту я провів дослід: викинув через клапан жменю пір'їн. Вони не попливли, як очікувалось, а шугнули вниз стрілою,— всі як одна і так хутко, що через дві-три секунди зникли з очей. Явище було таке незвичайне, аж я спочатку не знав, що й думати,— годі було повірити, що швидкість мого підйому раптом так різко підскочила. Та невдовзі збагнув: атмосфера тут надто розріджена, щоб утримати навіть пір'їни, і вони й справді попадали — полетіли вниз з великою швидкістю; сумарна швидкість — їхнього падіння й мого підйому — і справила на мене таке сильне враження.
Близько десятої години я виявив, що поки, крім кількох дрібниць, мені нема чим турбуватися. Справи мої йшли гладко; куля, мабуть, піднімалася, щохвилинно нарощуючи швидкість, хоча визначити ступінь цього наростання вже не було як. Ніякого болю, жодних прикрощів я не відчував; за весь час, відколи покинув Роттердам, я не знав кращого настрою і лише наглядав за станом моїх різноманітних приладів та напускав у камеру свіже повітря. Останню операцію я вирішив проводити регулярно, кожних сорок хвилин,— не так через те, що в цьому була доконечна потреба, як просто задля здоров'я. Водночас не міг стриматись від фантазій. Мені марились дикі, небачені краєвиди Місяця. Уява, відчувши, що скинуто з неї пута, вільно блукала в примарному, непевному краю, повному мінливих чудес. Ось перед нею сиві, віковічні ліси, скелясті провалля, гучні водоспади, що вергають води у прірви без дна. А то раптом — тиха цілина на осонні, не займана ще жодним з небесних вітрів, де, скільки око сягає, тягнуться й тягнуться поля маків та струнких, схожих на лілеї, квіток,— вічно непорушні, вічно мовчазні. А ось знову я деінде, далеко-далеко, де все, що довкола,— озеро, невиразне й туманне, оперезане берегом хмар. Та не лише ці фантазії опосіли мій мозок.
Находили на мене й страшні видива, такі лихі й огидні, що від самої думки про те, що вони можуть справдитись, наскрізь холола душа. Однак я швидко відганяв такі думки, справедливо вважаючи, що не слід відволікати увагу, для якої вистачає і справжніх, відчутних небезпек.
О п'ятій пополудні, освіжаючи повітря в камері, я скористався з нагоди, щоб поспостерігати через клапан за кішкою з кошенятами. Щодо кішки, то їй вочевидь було дуже погано, що, безперечно, пояснювалось насамперед браком повітря; зате мій експеримент з кошенятами дав дуже дивні наслідки. Я, звичайно, сподівався побачити по них, що вони теж відчувають болі, хоча й не так сильно, як їхня мати; цього було б достатньо, щоб підтвердити моє припущення про пристосування організму до атмосферного тиску. Та, приглянувшись, я виявив те, чого не чекав: кошенята вочевидячки почувалися чудово, дихали цілком вільно і рівно, нічим не виказуючи, що їм щось вадить. Знайти пояснення всьому цьому можна було, лише розширивши мою теорію й доповнивши її припущенням, що, можливо, сильно розріджена навколишня атмосфера за своїм хімічним складом усе-таки може підтримувати життя, і що істота, народжена в такому середовищі, могла й не відчувати незручностей при диханні, і навпаки, опинившись у густіших, приземних шарах атмосфери, могла зазнати тих самих мук, які я нещодавно пережив. Досі шкодую, що саме тоді стався прикрий випадок, унаслідок якого я втратив мою котячу сімейку, а з нею й можливість остаточно дослідити це питання. Просовуючи в клапан руку з чашкою води для кицьки, я зачепився рукавом за петлю, на якій висів кошичок, і зняв її з ґудзика. Навіть якби той кошичок дослівно розчинився в повітрі, і то б він не зник так нагло і так раптово. Бо не збігло й десятої долі секунди, як він щез без сліду разом з усіма тваринками. Думкою я линув за ним, бажаючи щасливого приземлення, та, звичайно, не мав надії, що кішка, а чи котресь із кошенят виживе, аби розповісти про своє безталання.
О шостій вечора я спостеріг, що значний обшир землі на схід від мене заволікла густа тінь, що швидко насувалася, і вже за п'ять хвилин до сьомої вся земля піді мною лежала сповита в нічну темряву. Але проміння західного сонця потім ще довго освітлювало мою кулю; ця обставина, хоч, звісно, передбачена, принесла мені безмірну втіху. Було ясно, що вранці я побачу світило принаймні на кілька годин раніше, ніж роттердамці, дарма що знаходяться вони значно глибше на схід, і що день у день, відповідно до висоти підйому, я насолоджуватимусь сонячним світлом усе довше й довше. Тож я вирішив, що вестиму щоденний журнал мого польоту, вираховуючи дні по годинах, від першої до двадцять четвертої, і не зважаючи на періоди темряви.
О десятій годині мене стало хилити на сон, і я постановив, що посплю до ранку; та тут вигулькнула проблема, яка, попри всю її очевидність, досі оминала мою увагу. Коли б я ліг спати, як був намірився, то яким чином у цей час мало б поновлюватися повітря в камері? Дихати ним довше, як годину, було б неможливо; навіть коли б цей термін вдалося розтягнути ще на чверть години, це могло б привести до вельми згубних наслідків. Проблема викликала чимале занепокоєння; і хоч як важко в це повірити — після всіх пережитих мною небезпек,— але справа здавалась такою серйозною, що я був готовий зректися свого задуму й погодитися на те, що мушу повертатися назад. Однак то було лише хвилинне вагання. Я подумав собі, що людина — звичайнісінький раб звички, і що багато речей в її повсякденному житті вважаються життєво важливими тільки й лише тому, що вона сама зробила їх звичними. Безперечно, без сну обійтися я не міг, зате я легко міг призвичаїтися до того, щоб під час сну прокидатися щогодини. На те, щоб повністю поновити повітря, треба було щонайбільше п'ять хвилин, тож єдине, що реально вимагалося,— це придумати, як мені вчасно підвестися, аби провести цю операцію. А розв'язка цього питання, признаюся, далась мені нелегко. Я, звісно, чував про студента, який, щоб не заснути над книжками, тримав у долоні мідяну кульку,— тільки-но його долала дрімота, як кулька гупала на дно мідниці поруч крісла і тут же приводила його до тями. У моєму випадку, однак, усе було інакше і такий варіант не годився,— йшлося не про те, щоб не спати зовсім, а про те, щоб прокидатися через один і той же проміжок часу. Зрештою я натрапив на одну ідею, яка, при всій її простоті, сяйнула мені одкровенням не меншим, ніж те, що осяяло винахідників телескопа, парового двигуна чи друкарства.
Слід почати з того, що куля, винесена на такі висоти, й далі піднімалась по рівній, неухильній вертикалі, і гондола, відповідно, рухалася настільки плавно, що в ній годі було помітити бодай найменше коливання.