Вітер розгулявся не на жарт, і знову став накрапати дощ, але як тільки вітер хоч трохи вщухав, до мене, як і раніше, долітало торохтіння трактора.
Коли я увійшов у будинок, Елен із хлоп'ятами вже міцно спали, так що я не міг комусь щось розповісти. А наступного дня, обміркувавши все до ладу, й поготів не став чогось розповідати. Як сам тепер розумію, передусім тому, що мені все одно будь-хто б не повірив і я лише накликав би на себе купу глузувань — от вже сусіди не обминули би можливості побазікати про автоматичні трактори.
Хіт закінчив оранку, а потім і сіянку набагато раніше всіх інших у долині. Паростки з'явилися дружно, погода видалася як на замовлення. Правда, в червні раптом зачастили дощі, й будь-як не вдавалося просапати кукурудзу — хіба вийдеш у поле, коли земля вся наскрізь сира! Ми тинялися своїми садибами, підправляли паркани, займалися різними іншими дурницями, ганили погоду й безсило дивилися, як заростають бур'янами непрополоті поля.
Тобто тинялися всі, крім Хіта. В нього кукурудза була як на виставці — бур'яни хіба що в збільшувальне скло й угледиш. Джинго не стерпів, завітав до нього й поцікавився, як то йому вдається, а Хіт лишень посміхнувся у відповідь тихою такою, незлобивою посмішечкою і заговорив про інше.
Нарешті підійшов час яблучних пирогів — яблука хоч і були ще зелені, але на пироги якраз, — а треба сказати, по всій долині будь-хто не пече їх краще, ніж Елен. Вона в мене щороку бере за свої випічки призи на крайовому ярмарку й дуже цим пишається.
І от якось напекла вона пирогів, загорнула їх у рушник і вирушила до Хітів. У нас у долині так заведено — жінки частенько подаються до сусідів у гості зі своїми стравами. Кожна зі своїм особливим наїдком — таку вони завели особливу, але взагаліжто необразливу, форму хвастощів.
Вийшло все краще аніж можна уявити; немов вона з Хітами споконвіку була знайома. Навіть додому спізнилася, і мені довелося самому готувати вечерю, бо дітиська вже лемент здійняли: "Ми голодні! Дадуть нам коли-небудь поїсти?" — і всяке таке. Аж тут лишень вона й заявилася.
Розмов у неї тепер було — не зупиниш. І про те, як Хіти обновили будинок: хто б міг подумати, що можна так прибратися в такій руїні, й про те, який вони заклали город. Особливо про город. Великий город, розповідала Елен, і прекрасно доглянутий, а головне— повен овочів, яких вона в житті й не бачила. Такі вже чудернацькі, розповідала Елен, зовсім не схожі на наші.
Ми поговорили про ці овочі ще трошки: напевно, мовляв, Хіти привезли насіння звідти, звідки самі приїхали. Хоча, наскільки мені відомо, овочі є овочі, хоч де би ви жили. Городники вирощують те саме, що й ми тут. Та й взагалі, мене почали долати сумніви щодо нових сусідів — хто вони й звідки взялися.
Але на серйозні роздуми в мене тоді не вистачило часу, дарма що краєм вже поповзли різні чутки. Надійшла косовиця, потім дозрів ячмінь, і роботи було по горло. Трави здійнялися добре, й ячмінь не підвів, зате з врожаями кукурудзи, схоже, доведеться попрощатися. Почалася посуха. Так уже воно трапляється, як навмисно: занадто багато дощів у червні, занадто мало в серпні.
Ми сумували, дивлячись на посіви, й зітхали, дивлячись на небо, і з надією зустрічали кожну хмаринку, от лише пуття від будь-якої з них не дочекалися. Бувають роки, коли бог немов відвертається від фермерів.
І ось, одного прекрасного ранку, заявляється до мене Джинго Гаріс — й давай базікати про те й се. Тупцює з ноги на ногу, а від мене: ні на крок. Я собі працюю — лагоджу зношену снопов'язалку. Хоч і не схоже було, що вона мені цього року знадобиться, а полагодити все одно не завадить.
— Джинго, — запитав я нарешті, давши йому помарудитися годинку чи трохи більше, — зізнайся, що в тебе на думці?
Отут-то він мені й повідомив:
— А в Хіта вночі випав дощ.
— Як так? — відгукнувся я. — В будь-кого іншого дощу не було.
— Маєш слушність, — підтвердив Джинго. — У всіх не було, лише в нього одного...
А вийшло так: повертався він від Берта Сміта, куди ходив позичити мотузки для снопів, і вирішив майнути навпростець через північне кукурудзяне поле Хіта. Проліз крізь огорожу, глип — а поле ж мокре, як після сильного дощу.
"Вночі він, чи що, випав?" — запитав себе Джинго. Подумав, що тут щось не так, але врешті-решт дощ міг пролитися і вузькою смугою впоперек долини, хоча звичайно дощі рухаються в нас знизу нагору або зверху вниз, але ж не впоперек. Проте, коли Джинго, пройшовши поле краєм, переліз через огорожу на іншому боці, то побачив, що там теж не було дощу. Тоді він повернув і обійшов усе поле навколо — і що б ви думали? — дощ випав лише на самому полі й більше ніде. На полі — будь ласка, а за огорожею — ні краплинки.
Обійшовши все поле по межі, він присів на моток мотузки й став розмірковувати, що б це значило. Але хоч скільки мізкуй, тут все одно не було ні найменшого ґлузду — в таку хвилину власним очам не повіриш.
Джинго в нас людина допитлива. Перш ніж робити висновки, він любить зважити всі "за" й "проти" й взагалі дізнатись все, що можна дізнатись. Він не став гарячкувати, а рушив на іншу ділянку, де Хіт висіяв кукурудзу. Ця ділянка — на західному боці долини, але й там теж випав дощ. Тобто на самій ділянці випав, а навколо й не подумав.
— Ну, й що ти на це скажеш? — запитав Джинго, і я відповів: не знаю, мовляв, що й сказати.
Трохи було не бовкнув йому про трактор без тракториста, та вчасно втримався. Самі поміркуєте, що за користь сполохати всю околицю?
Але щойно Джинго за ворота, я завів свій ридван — і до Хіта, попросити на день-два копалку для лунок. Ні, звичайно, копати лунки я й гадки не мав, але повинний же знайтися якийсь привід, щоб навідатися до сусіда без запрошення?..
Правду кажучи, мені так і не довелося запитати про цю копалку. Коли я приїхав до Хіта, то про неї і не згадав.
Хіт сидів на сходинках ґанку, й начебто дуже зрадів, забачивши мене. Підійшов безпосередньо до машини, протягнув мені руку й сказав:
— Радий тебе бачити, Келвіне.
Сказав таким тоном, що я відразу відчув його дружнє ставлення і свою значущість, чи що. Адже він назвав мене Келвіном, а всі в долині називають мене по-простому — Кел. Якщо чесно, я не дуже вже й впевнений, що хто-небудь, крім Хіта, пам'ятає моє повне ім'я.
— Підемо, покажу тобі, що ми тут понароблювали, — запросив він. — Підлатали дещо злегка...
"Підлатали" — явно не те слово. Все на фермі лискотіло й блискало. Ну, зовсім як на тих фермах у Пенсільванії або Коннектикуті, про які пишуть у журналах. Раніше будинок і всі надвірні будівлі були старі, облізлі: не сьогодні то завтра зваляться. А тепер вони виглядали солідно, міцно, так і лисніли від свіжої фарби. Певна річ, вони не стали новими, але набули такого вигляду, наче за ними завжди доглядали на совість і фарбували щороку. Паркани були виправлені й пофарбовані, бур'яни виполоті, а потворні купи сміття розчищені або спалені. Хіт спромігся навіть зібрати з усієї ферми брухт — непридатні іржаві залізяки — і розсортувати їх.
— Роботи була прірва, — похвалився він, — але справа того вартувала. Я звик до порядку. Люблю, щоб скрізь була чистота...
Так-то воно, може, й так, але ж він встиг усе це менше ніж за півроку! Приїхав до нас на початку березня, а зараз ще серпень не скінчився, і за цей час він не лише засіяв кілька сотень акрів і виконав на них всі роботи, але й обновив ферму. Їй-богу, казав я собі, такого не буває. Одній людині таке просто не під силу, навіть з допомогою дружини й дочки, навіть якщо гарувати двадцять чотири години на добу, не перериваючись як на обід, так і на вечерю. Хіба що він навчився розтягувати час, щоб кожна година ставала рівна трьом або чотирьом.
Я сунувся за Хітом, а сам все думав про те, як би теж навчитися розтягувати час, і мені неймовірно подобалося думати про це — а погодьтеся, не часто трапляється, що скороминущі нікчемні думки завдають втіхи. Ну, по-перше, думалося мені, з такими талантами можна будь-який день розтягти настільки, щоб переробити всю роботу, яка лиш знайдеться. А по-друге, якщо час можна розтягувати, то, ачей, можна його й стискати, й тоді візит до, наприклад, зубного лікаря пролетить за одну мить.
Хіт повів мене в город — і дійсно, Елен не збрехала. Були там, звичайно, і звичні овочі— капуста, помідори, кабачки й все решта, що є в кожному городі, — але на додачу до них було стільки ж інших, яких я до того й не бачив. Хіт казав мені, як вони називаються, і тоді ці назви були для мене чудасією. Тепер-то дивно й припустити, що вони були нам дивиною. Бо тепер ці овочі ростуть у кожного фермера в долині, й нам здається, що вони росли тут споконвіку.
Ми ходили городом, а Хіт висмикував і зривав свої чудернацькі овочі й складав їх у кошик, який тягав із собою.
— Поступово ти їх всі перепробуєш, — казав він. — Одні тобі спочатку, певно, не смакуватимуть, зате інші сподобаються відразу. От цю штуку їдять сиру, нарізавши скибочками, як помідор. А цю краще зварити, хоча можна й запекти...
Мені хотілося запитати, де він надибав ці овочі й де вони зродилися, але Хіт не давав мені й рота розкрити: все говорив і говорив про те, як їх готувати, які можна тримати всю зиму, а які консервувати. А потім він дав мені погризти якийсь корінець сирим, і смак у корінця виявився якнайліпший.
Ми дійшли до самого кінця городу й повернули назад, аж тут з-за рогу будинку вибігла дружина Хіта. Мене вона, певно, спочатку не помітила або й взагалі забула про мене, тому що назвала чоловіка не Реджинальд і не Реджі, а якимось іншим, зовсім іноземним ім'ям. Я навіть не стану намагатися і згадувати, все одно не зможу — я і тоді-то не зумів би повторити це ім'я, хоч воно й пролунало всього секунду тому. Бо воно було просто не схоже на будь-що.
Отут жінка помітила мене, перейшла на крок і перевела подих, а потім сказала, що щойно почула по телефону жахливу новину: молодша дочка Берта Сміта, Енн, дуже важко хвора.
— Вони зателефонували лікарю, — сказала вона, — а він виїхав по викликах і тепер нізащо не встигне вчасно. Розумієш, Реджинальд, симптоми нагадують...
І вона вимовила ще одне слово, якого я будь-коли не чув і, певно, більше не почую.
Я дивився на Хіта — і, присягаюся, обличчя в нього зблідло, дарма що шкіра була з оливковим відтінком.
— Скоріше! — крикнув він — і хап мене за руку.
Ми побігли — він до своєї старенної, але досвідченої машини, я слідом.