Між людьми і звіром пролягла дуже мала відстань, і втеча була неможлива.
Аун вже схопився за спис. Приготувався до бою й Зур, знаючи, що в разі втечі тигр поженеться за ними.
Зур перший кинув свою зброю. Просвистівши над водою, вона влучила хижакові в голову біля правого ока. Той з лютим ревом плигнув, але кров залила йому очі, і стрибок втратив ту страшну точність, яка засуджувала на смерть близьку здобич. Гнучке тіло гупнуло у рівчак, перекинулось, але таки зачепилось за берег.
Тут підскочив Аун, і його спис влучив тигрові в груди. Оскаженілий звір видерся на берег і напав на людей. Він шкутильгав і біг не так швидко. Другий дротик Зура вп'явся в бік, а тимчасом син Тура поранив його в потилицю...
Потім вони вхопились за дрюки. Аун витримав напад і вдарив звіра по черепу, а Зур, підскочивши збоку, вже бив по хребту. Один пазур дряпнув уламру груди, але він ухилився, і дрюк, вдаривши по ніздрях, на хвилину зупинив хижака... Перш ніж він знову зміг напасти, Аун вдарив утретє, та з такою силою, що тигр і не поворухнувся, ніби раптом заснув. Тоді, не гаючи часу, товариші потрощили йому хребет і лапи. Велетенський звір засмикався в жахливих корчах. Син Тура виколов йому ліве око, і хижак опинився цілком у владі людей.
Тигра було переможено.
Ліс людей-лемурів
Знову настали погожі дні. Воїни сміливо заглиблювалися в країну, де текла широка, як озеро, річка. В них жила радість переможців, яка хоч і не присипала обережності, проте робила уявлення про небезпеку майже приємними. Вони знаходили собі житла в джунглях і на березі, в скелях, у дуплах тисячолітніх дерев, у таких колючих чагарниках, що, вирубавши в них сокирою місце для відпочинку та заклавши вхід, можна було кидати виклик хижакам.
Їх зупинило озеро. Повернувши від річки, вони вийшли до невисокої гори. За чверть дня піднялись на гірське плато; воно починалось переліском і переходило в густий ліс. Плато тяглося а північного сходу на південний захід. На північному заході над ним височів гірський хребет, з якого збігали дві річки, живлячи своєю водою ще одне озеро.
Аун і Зур дійшли до лісу перед самим заходом сонця. На ніч влаштувались у щілині порфірової скелі. Загородивши вхід у щілину гіллям, мандрівники розклали багаття і спекли в ньому велику ящірку. Тут не було такої спеки, як у долині; з сусідніх гір повівав свіжий вітер. Після стількох задушливих вечорів двоє людей насолоджувались прохолодою, що нагадала їм землю уламрів. Дихати було не менш приємно, ніж їсти. Ліс шумів, як далека вода. Інколи було чути нявкання хижака, зловісний регіт гієн та виття собак.
Раптом зчинився гамір, і на деревах з'явилися дивні істоти. Вони нагадували і собак, і рудих карликів. На рухливих обличчях світились круглі й дуже близько поставлені очі. Їхні лапи нагадували руки людей.
Аун і Зур впізнали їх. Це були мавпи-резуси з зеленою шкірою на спині, рудуватою на грудях і з червоними, як вранішнє сонце, обличчями. Вони дивились на вогонь. Син Землі не почував до них презирства. Де в чому він вважав їх як і кзамів, за собі подібних. Аун теж був такої думки. На новій землі товариші зустрічали їх майже щодня і знали, що вони цілком безпечні. Проте, внаслідок своєї схожості з рудими карликами, резуси викликали в людей якийсь неспокій.
В останньому світлі згаслого дня їх можна було налічити більше десятка. Подивившись хвилину на полум'я, вони з неймовірною швидкістю поплигали з гілки на гілку, з дерева на дерево, потім знову почали спостерігати незвичайне видовисько. Нарешті один великий, як вовк, самець повільно зліз на землю і пішов до вогню. Пройшовши з десяток ліктів, він зупинився і жалібно застогнав, ніби когось кличучи.
Аун ухопився за спис, згадавши підступність рудих карликів, що ніяк не були більші за резусів. Але він випустив зброю з рук, знову почувши жалібний стогін. Постоявши трохи, мавпа зробила ще кілька кроків. Тепер вона, здавалося, зовсім спинилась, бо її страх і цікавість зрівноважились...
Тут почулось виття, і на горбочку з'явились три вовки. Вони скрадались проти вітру, тому ні люди, ні резуси не помітили їх наближення.
Резус кинувся тікати до дерева. Один вовк побіг йому назустріч, тоді як два інших загородили відступ по боках. Вільним залишався тільки шлях на вогонь. Велика мавпа на хвилину розгубилась, а її товариші відчайдушно верещали. Вона повернулась обличчям до людей, побачила, що вовки стискують свій трикутник, і, мов божевільна, кинулась вперед...
Коли вона добігла до вогню, хижаки вже насідали на неї. Найпрудкішому залишалось бігти якихось десять ліктів. Резус у відчаї застогнав. Між страшним полум'ям і хижаками не було ніякого вільного простору. Прийшла смерть. Мавпа відчула її холодний подих. Вона повернулась спочатку до лісу, до цього зеленого океану, де так легко можна було врятуватись від ворожих зубів... Потім її обличчя з невимовним благанням обернулось до людей.
Зур підвівся і взяв дротик. Інстинкт його племені клекотів у жилах. Він плигнув до мавпи. Перед вертикальною постаттю вовк відступив. Тимчасом випростався і Аун. Вовки завили. Тримаючись віддалік, позціплювавши зуби, вони не збирались тікати.
Аун з презирством кинув камінь. Камінь влучив у плече найближчого вовка, і той відбіг до своїх товаришів.
— Вовки не варті ні списа, ні дротика! — зареготав син Тура.
Резуси плигали і перекидалися у вітті дерев, а нерухомий втікач дивився на своїх несподіваних рятівників, його довгі руки тремтіли, в грудях причаївся жах. Він боявся невідомого вогню, боявся вовків, боявся й цих істот, що так прямо рухались, і їхнього голосу, що не нагадував йому жоден голос з лісів та степів. Та згодом його серце почало битись спокійніше. Очі уважніше стежили за людьми. Він заспокоювався: раз дивна істота не вдарила, то можна гадати, що вона зовсім не займе. Резус боїться тепер тільки вогню та вовків. Згодом і вогонь перестав бути для нього таким страшним, бо нерухомо сидить на своєму місці, на купі хмизу.
Прогнавши хижаків, Аун і Зур дивляться на свого гостя. Він сидить, як дитина. Схожість посилюють маленькі руки та майже плоскі груди.
— Вовки не з'їдять зеленого карлика! — говорить Аун з реготом, від якого мавпа здригається.
— Аун і Зур відведуть його в ліс! — додає Зур.
Коли почали наближатись до резуса, він знову затремтів. Та повільні рухи і голос без загрозливих вовчих інтонацій заспокоїли резуса, і між трьома істотами запанував мир. Аун і Зур нишком раділи новому товаришу, що збуджував цікавість і робив приємнішим їхнє самотнє життя.
Час минав, а вовки все вартували. Інколи вони починали вити, розлючені вогнем, людьми і цією здобиччю, що врятувалась від них не завдяки своїй прудкості чи спритності, а лише через незрозуміле втручання.
Та кінець кінцем вони зникли, потонувши в темряві ночі. Напрям вітру змінився, і вовки вже не могли наблизитись непомітно.
Резус все ще сидів. Він починав звикати до вогню. Зоряне чисте небо забирало тепло, з сусідньої гори віяв холодний вітер, і мавпа, подібно до людей, насолоджувалась теплом від багаття.
Потім резус тихенько скрикнув, уважно подивився на своїх рятівників і поплигав до дерев.
Аунові і Зурові шкода було розлучатися з ним.
Ранком другого дня люди пішли в сельви. Вони здивували їх могутніми деревами і непрохідними чагарниками. Там було менше гадюк, ніж у степу. Зграї білоголових круків крякали на вершечках дерев; лосі перебігали галявини, чорні ведмеді лазили по деревах; з кущів інколи вискакував леопард, не зважуючись напасти на людей. Траплялися гурти мавп з довгими хвостами та бородатими головами. Вони купами звисали з гілля і оскаженіло верещали. Єднання давало їм радість і силу для оборони свого життя і своєї місцевості.
На четверту ніч Аун відчув якийсь незвичайний запах. З часу їхнього прибуття на нові землі ще ніколи жоден запах не нагадував у такій мірі запаху людини. Аун затремтів, з переляку його волосся стало сторч. Запах тигра, лева, махайродуса, навіть лева-велетня не міг би його так занепокоїти...
Він розбудив Зура, щоб підготуватись до бою, і обидва напружили свої відчуття. У Зура вони не були такі досконалі, як в уламра. Аун енергійно понюхав повітря і сказав:
— Запах нагадує кзамів.
Кзами були найлютішими серед людей. Шерсть, схожа на лосячу, кущиками вкривала їхні обличчя й тулуби; руки були довгі, як у лісових людей; ноги короткі й викривлені, стегна немов обтесані з трьох боків, пальці на ногах величезні. Вони їли полонених уламрів, а також Людей-без-плечей, які, проте, врятувались від масового винищення.
Через деякий час запах ніби послабшав, — таємнича істота віддалялась. Потім вій знову став відчутнішим, і Зур прошепотів:
— Син Тура каже правду: це дух кзамів.
Від тривоги й нетерплячки Аун почав частіше дихати. Його дрюк уже лежав біля ніг. Він наготував також списометалку, щоб ударити списом з великої відстані...
Аун був уже впевнений, що тут не одна істота: запах линув з двох боків. Він сказав:
— Вони нас бачать, а ми їх ні... Треба ж і нам їх побачити. Ходім!
Менш рухливий, ніж уламр, Зур не відповів.
— Нас освітлює вогонь, — почав знову Аун. І взяв свій дрючок.
Зур ще раз подивився у темряву, але нічого не побачив і, розуміючи, що невідомі можуть напасти зненацька, погодився з Ауном.
Син Тура вже пішов, і Зур мовчки пристав до нього. Нахиляючись та уважно оглядаючи все навкруги, вони час від часу зупинялись. Аун пильно вдивлявся, прислухався і нюхав повітря Він тримав в одній руці дрюк, а в другій списометалку з вкладеним дротиком. Ідучи отак, він увесь час ловив запах і нарешті пересвідчився, що істот було тільки дві.
Почувся шелест. Захиталися віти чагарника і залунав легенький тупіт. Аун і Зур побачили крізь віття постать, але так невиразно, що не могли б сказати, людина це була, чи тварина. Проте тупіт був від двох ніг: ні резус, ні гібон, ні інші мавпи так не бігали.
Аун тихо сказав:
— Це люди.
Вони зупинились приголомшені. Таємнича постать наганяла жах. І раптом, перед небезпекою, Аун вигукнув свій бойовий клич. Тоді щось затупотіло з іншого боку. Шарудіння і запах послабшали. Уламр побіг навздогін. Але шлях перепинили спочатку ліани, а далі калюжа. Зур спитав:
— Навіщо Аун вигукнув бойовий клич? Може, ці люди зовсім не хочуть битися з нами.
— Від них тхне, як від кзамів!
— Запах Людей з-блакитною-шерстю теж одгонить кзамами.
Ця думка вразила уламра.