По вогонь

Жозеф Роні

Сторінка 5 з 11

Перепливши, він поважно виліз на берег і попрямував до виступу. Що ближче він підходив, то краще можна було бачити його мускулисту будову і блиск його зубів під місячним промінням. Нам і Гав затремтіли. Жага життя сповнила їм серця; почуття людського слабосилля здавило їм груди, а їхні молоді серця забилися, наче полохливий птах. Нао теж хвилювався. Він знав супротивника, він знав, що йому треба зовсім небагато часу, щоб замордувати трьох чоловіків. А його груба шкура та масивні кістки майже не боялися ні списа, ні сокири, ні вил.

Тим часом мисливці, кінчали закладати отвір камінням; незабаром лишилася тільки одна дірка — праворуч, на висоті людського зросту. Наблизившись, ведмідь загарчав, труснув головою і здивовано почав оглядати вхід до печери. Він ще нюхом пізнав людей, потім чув шум від їхньої роботи, але ніяк не сподівався побачити закладеним отвір до своєї домівки. Під черепом у нього ворухнулася невиразна думка про якийсь зв'язок між закладеним отвором до печери та тими, що в ній засіли. Проте, пізнавши дух слабосилих звірів, якими мав на думці підживитись, ведмідь не виявив ніякого занепокоєння, але дуже здивувався.

Він випростався в місячному світлі, показуючи свого шкуру, випинаючи сріблясті груди та похитуючи своєю загостреною мордою. Потім звір раптом розлютувався — без причини, лише тому, що мав жорстоку, дику, нездатну до радощів вдачу, — і хрипко ревнув. Втративши терпець, він звівся на задні лапи, набувши вигляду величезної волохатої людини з короткими ногами та надто довгим тулубом. Тепер він нахилився до дірки, щоб зазирнути в печеру.

А там, у сутінках, стояли Нам і Гав, наготувавши свої сокири; син Леопарда стискав у руках важкого кия; мисливці вичікували, що ведмідь просуне свої лапи, які вони повинні були строщити. Але в дірку ткпулася величезна голови з порослим шерстю лобом, заслиненими губами та гострими зубами. Вдарили сокири, майнув кий, та через виступи каміння — даремно. Ведмідь з ревом відскочив. Його не поранили: не видно було й сліду крові на морді, а клацання зубів і люті вогники в очах свідчили лише про обурення ображеної сили.

Однак він не знехтував своєї науки і змінив тактику. Добре вміючи підкопуватись та маючи витончено розуміння річних загорож, він знав, що іноді краще їх завалити, ніж лізти в небезпечний прохід. Ведмідь обмацав стіну і штовхнув її: вона похитнулась.

Звір, напруживши свої м'язи, щосили працював лапами, плечем і головою, то навалюючись на загорожу, то тягнучи її до себе своїми блискучими пазурами. Вишукавши слабке місце, він почав її розхитувати. Ведмідь уперто заходився біля цієї роботи, тим більше певний. що руки людей були надто короткі, щоб дістати до нього. Отже, вони залишили даремні зусилля; замість того Нао й Гав підперли стіну і спинили її хитання; Нам же висунувся в дірку, чекаючи зручного моменту, щоб кинуті: в око звіра дротиком.

Тут нападник помітив, що слабке місце зміцніло. Ця незбагненна для темного звірячого розуму зміна, що суперечила його довголітньому досвіду, спантеличила звіра. Звір спинився, сів на задні лапи, уважно придивився до стіни, понюхав її, потім труснув головою з виглядом недовір'я. Нарешті, думаючи, що помилився, знову вернувся до загорожі і пхнув її лапою та плечем; переконавшися ж, що опір триває, він втратив усяку обережність і дико ринув вперед.

Отвір просто гіпнотизував його; тепер він здавався йому єдиним шляхом потрапити до печери; отже, звір кинувся до неї, забувши про все на світі. Свиснув дротик, влучивши ведмедеві в око, але це не спинило непереможного нападу. Оця потвора, ця гора м'яса, де кров клекотіла, як на огні, напружила всі свої сили — і загорожа розвалилася.

Нао і Гав устигли плигнути в глиб печери. Нам же опинився в страшних лапах звіра. Він і не думав боронитися, нагадуючи захоплену великою пантерою козу або ж повалену левом коняку. З розкинутими руками та розкритим ротом він безнадійно чекав на смерть. Але Нао, переборовши острах, знову відчув запал боротьби. Так само, як Нам забув себе в покорі, так Нао цілковито віддався боротьбі. Він шпурнув геть сокиру, що стала йому тепер непотрібною, і вхопився обома руками за свій сукуватий дубовий окоренок.

Ведмідь побачив його. Він покинув свою слабосилу здобич, що тремтіла під ним, і, як блискавка, повернув свої пазурі й зуби на супротивника. Одночасно уламр свиснув своїм києм. Зброя першою досягла своєї мети, поціливши ведмедеві по щелепах і одним із сучків розбивши йому ніздрі. Цей удар, хоч і не дужий, бо влучив скоса, все ж завдав хижакові такого болю, що він скорчився. Другим ударом мисливець поцілив у лоба, даремно силкуючись провалити його. Це привело ведмедя до тями, і він стрімголов кинувся на уламра, що тим часом метнувся в пітьму і зачаївся за прискалком. В останню мить мисливець відскочив набік. Ведмідь же жорстоко вдарився об базальт. І поки він, спіткнувшись, палав, Нао вже підскочив збоку і з бойовим Кличем щосили витяг ведмедя києм по хребту. Кістки хруснули. Знесилений ударом об базальт, хижак захитався. Нао, новими завзяття, трощив йому ніздрі, лапи, щелепи, а Нам і Гав пороли сокирами живота.

Коли ж нарешті жива купа перестала ворушитися, мисливці мовчки позирнули один на одного. Це була чудова хвилина. Безперечно, Нао був найдужчий з усіх уламрів, з усіх людей: адже ні Фаум, ні Гоо, син Тигра, ніхто інший з дивовижних героїв, про яких інколи пригадував Гун-Сухі Кістки, ніколи не могли подолати сірого ведмедя, та ще й звичайним києм. І нова легенда народилася в серцях юнаків, щоб переходити в низку поколінь, підбадьорюючи їхні надії, аби лише Нао, Гав і Нам не загинули всі троє в своїм поході по Вогонь.

Розділ четвертий

ПЕЧЕРНИЙ ЛЕВ І ТИГРИЦЯ

Мицуло чимало днів. Простуючи все на південь, Нао давно вже лишив за собою степ і тепер ішов лісом. Лісові ж тому, здавалося, і кінця не буде. Досить часто траплялися галявини з травою чи камінням, озера, ставки, долинки. То здіймаючись на гори, то спускаючись на низьке, ліс давав місце всяким рослинам, всякій породі звірів. Тут траплялися тигр, рудий лев, леопард, лісова людина, що жила самотньо з кількома самицями та була багато дужча від звичайної людини, гієна, кабан, вовк, сарна, олень, козуля, муфлон. Тягав тут свій важкий панцир носоріг; міг навіть трапитися й печерний лев, дивовижний звір, що почав вимирати вже за кількасот років до тих часів.

Був тут також мамонт, що руйнував ліс, ламаючи гілля та вириваючи дерева, що своїм приходом робив шкоди більше, аніж повідь чи ураган.

Поживи в цих страшних краях мисливці мали досхочу, та зате ж і самі могли стати здобиччю якогось великого хижака. Отже, йшли вони обережно, трикутником, щоб на всякий випадок мати якомога більше простору, їхнє гостре чуття дозволяло їм уникати засідок удень. Але їх найстрашніші вороги полювали лише вночі. Удень вони не мали такого гострого зору, як люди, та й дух від них був не такий, як від вовків. Останніх заздалегідь помітити майже не було змоги, але в повному іншої здобичі лісі вони й не насмілювались нападати на таких небезпечних істот, як уламри. Найдужчий з ведмедів, печерний велетень, полював лише тоді, коли йому допікав голод. Бувши травоїдним, він у лісі завжди мав чим задовольнити свою ненажерливість. Та й сірого ведмедя інколи можна було побачити оддалік, хоч він і неохоче покидав свої холодні північні краї.

Дні минали, повні тривоги, ночі — різного страхіття. Уламри мусили вишукувати собі схованку на ніч дуже старанно, і це вони починали робити ще за ясного дня. Досить часто вони ховалися в щілинах скель; іноді обгороджували себе великими каменюками або ж мостилися. в непролазних нетрях, всіляко затуляючи проходи; деякими вечорами вони мусили ховатися в глибокій ямі під коріннями дерев або в хащах драпача.

Більш, піж що інше, допікав їм брак Вогню. Коли наставали ночі без місяця, то їм іноді думалося, що це вони вже назавжди опинилися в темряві. Вона давила їм на тіло, вона просто ковтала їх. Щовечора вони вперто вдивлялися в гущавину, ніби сподівалися побачити, що ось заблищить у клітці Вогонь, виплигне на волю й почне їсти сухі мертві гілляки. Але даремно: блискали їм лише зірки та очі хижого звіра. Самотність важким тягарем налягала на їхні кволі плечі. Безперечно, їм не було б так прикро, коли б вони перебували серед племені, в оточенні уламрів, повсякчасна ж самотність стискала їм груди.

Нарешті ліс залишився у них позаду. В той час як його лава ще тяглася на захід, на схід від них розлігся степ, вкритий травою, чагарником та де-не-де острівцями дерев. Трава боронила свої простори від великих дерев; природа насилала турів, зубрів, оленів, сайгаків, онагрів та коней, що залюбки об'їдали на деревах молоді паростки. Заросла чорними тополями, попелястими вербами, осиками, вільхами та очеретом, пливла на схід річка. Виразно вимальовувалися на зеленому полі повалені рудуваті валуни. Схилялося на вечір, на землю вже лягли довгі тіні. Мисливці оглянули місцевість з недовір'ям: тут, мабуть, не один звір пробіжить під кінець дня. Тому вони, не гаючись, напилися води й почали досліджувати місцевість. Більшість валунів стояли поодиноко і не могли стати їм у пригоді: деякі купи їх, щоб скласти з них укріплення, потребували багато праці. Уламри вже втратили надію і ладні були вертатися в ліс, коли Нам помітив осторонь купу величезних каменюк, де дві стулювалися вершками. Ця купа утворювала ніби схованку з чотирма отворами. Троє з них могли пропустити менших за людину звірів, як вовки, собаки, пантери, через четвертий же міг улізти й дужий мисливець, лігши на живіт. А для великих звірів — ведмедя, лева й тигра — отвір був занадто вузький.

Нао й Гав негайно прибігли на поклик свого товариша. Юнаки турбувалися, чи влізе в схованку ватажок. Але Нао витягся на траві, крутнув головою і проліз усередину схованки. Майже без зусиль тим самим способом він вибрався й назад. Отже, вони мали безпечну схованку, кращу за всі, що служили їм попереду: каміння було таке важке і так міцно влежалося, що навіть табун мамонтів не зміг би його розворушити. Схованками була досить простора, всередині вільно могло вміститися десять чоловік.

Мисливці дуже зраділи — тепер вони відпочинуть.

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори цього автора:

Дивіться також: