— Вистачило замовляння-викликання. Ну, знаєте... акціо. І... вони прилетіли з Дамблдорового кабінету прямісінько в дівчачу спальню.
— Але коли ж ти це зробила? — захоплено й водночас з недовірою глянув на Герміону Гаррі.
— Відразу після його... Дамблдорового... похорону, — ще тихіше прошепотіла Герміона. — Коли ми вирішили покинути школу й вирушити на пошуки горокраксів. Я пішла тоді нагору по речі, й мені... і я вирішила, що треба якнайбільше про них дізнатися... я була сама... то й спробувала... і вдалося. Книжки залетіли у вікно і я... я їх узяла.
Вона ковтнула слину й благально сказала:
— Я не вірю, що Дамблдор би розсердився, бо ми ж не використаємо цю інформацію для виготовлення горокракса.
— Хіба ж ми що кажемо? — здивувався Рон. — А де ж ці книжки, до речі?
Герміона якусь мить понишпорила у купі і витягла звідти великий том у вилинялій оправі з чорної шкіри. Тримала його з відразою й страхом, наче дохлятину.
— Тут є чіткі інструкції, як виготовляти горокракс. "Таємниці найтемнішого мистецтва"... жахлива книга, неймовірно жахлива, просякнута лихою магією. Цікаво, коли саме Дамблдор вилучив її з бібліотеки... якщо він цього не зробив ще до того, як став директором, то Волдеморт, поза сумнівом, устиг вивчити всі інструкції.
— А навіщо ж тоді він питав у Слизорога, як робити горокракс, якщо сам про це читав? — засумнівався Рон.
— Він хотів дізнатися в Слизорога, що буде, якщо розщепити душу насемеро, — сказав Гаррі. — Дамблдор не сумнівався, що Редл уже знає, як робити горокракс, хоч і розпитує про це Слизорога. Твоя правда, Герміоно, він запросто міг узяти всю інформацію звідси.
— І що більше я про них читала, — вела далі Герміона, — то жахливішими вони видавались, і я дедалі менше вірила, що він справді зробив шість горокраксів. Ця книжка застерігає, що душа стає дуже крихка після того, як її розділити тільки навпіл, лише для одного горокракса!
Гаррі пригадав, як Дамблдор йому казав, що Волдеморт переступив межі "звичайного зла".
— А не можна якось склеїти її назад? — запитав Рон.
— Можна, — силувано всміхнулася Герміона, — але це була б нестерпно болюча процедура.
— І як? Як це зробити? — зацікавився Гаррі.
— Каяттям, — відповіла Герміона. — Треба щиро покаятися в тому, що накоїв. Там є примітка під текстом. Біль від цього може бути смертельний. Я чомусь не уявляю, щоб Волдеморт на таке пішов.
— Правда, — погодився Рон, перш ніж Гаррі встиг розкрити рота. — А в цій книзі написано, як знищити горокракс?
— Так, — Герміона гортала крихкі сторінки з таким виразом, ніби розглядала зогнилі нутрощі, — бо вона застерігає темних чаклунів, настільки потужні закляття повинні вони накладати. Як я зрозуміла, один з небагатьох надійних засобів знищення горокракса було саме те, що Гаррі зробив з Редловим щоденником.
— Що, треба простромлювати його василісковим зубом? — перепитав Гаррі.
— То нам пощастило, бо в нас добрячий запас василіскових зубів, — сказав Рон. — А я ще собі думав, що з ними робити.
— Це не конче має бути зуб Василіска, — терпляче пояснила Герміона. — Це має бути щось таке руйнівне, щоб горокракс не зміг відновитися. Отруту Василіска можна знешкодити єдиним засобом: надзвичайно рідкісними...
— ...слізьми фенікса, — договорив за неї Гаррі.
— Точно, — підтвердила Герміона. — Проблема полягає в тому, що існує дуже мало таких руйнівних, як василіскова отрута речовин, і всіх їх небезпечно носити з собою. Але доведеться щось придумати, бо горокракс не розколоти, не розтрощити й не розбити. Треба зробити щось таке, щоб він не зміг магічно відновитися.
— А якщо ми навіть знищимо горокракс, — поцікавився Рон, — чому та частинка душі, що в ньому містилася, не зможе переселитися й далі існувати в чомусь іншому?
— Бо горокракс — це цілковита протилежність людині.
Помітивши, як спантеличено на неї дивляться Гаррі й Рон, Герміона квапливо пояснила:
— Роне, якби я взяла зараз меч і тебе ним простромила, я анітрохи не зашкодила б твоїй душі.
— Це мене страшенно втішило б, — пожартував Рон.
Гаррі засміявся.
— До речі, так воно і є! Я маю на увазі, що душа завжди залишається жива й недоторкана, хоч би що сталося з тілом, — вела далі Герміона. — А от з горокраксом усе навпаки. Існування частинки душі, що в ньому перебуває, залежить від її вмістилища, від її зачарованого тіла. Без нього вона помирає.
— Коли я простромив той щоденник, він ніби й справді помер, — Гаррі пригадав, як з продертих сторінок потекло, мов кров, чорнило, і як закричала, зникаючи, частинка Волдемортової душі.
— І от коли щоденник було належним чином знищено, частка душі, захована в ньому, вже не могла існувати. Джіні ще перед тобою намагалася позбутися щоденника, викинувши його в унітаз, але він знову став як новенький.
— Зачекай, — спохмурнів Рон. — Та частка душі, що була в щоденнику, оволоділа Джіні. Як це так вийшло?
— Доки магічне вмістилище недоторкане, частка душі, що перебуває у ньому, може залітати в особу, що занадто зблизилася із зачарованим предметом, і так само з неї вилітати. І не треба довго його тримати чи взагалі до нього торкатися, — додала вона, перш ніж заговорив Рон. — Я маю на увазі емоційну близькість. Джіні виливала щоденникові своє серце і стала дуже вразлива. Це небезпечно — захопитися горокраксом чи стати від нього залежним.
— Цікаво, як Дамблдор знищив персня? — замислився Гаррі. — І чого я його не спитав? А тепер уже ніколи...
Він замовк на півслові. Думав про все те, чого не встиг запитати в Дамблдора, і скільки змарнував можливостей довідатися більше... довідатися про все...
Тиша розлетілася на шматки, коли двері кімнати розчахнулися з такою силою, що аж затряслися стіни. Герміона скрикнула і впустила з рук "Таємниці найтемнішого мистецтва"; Криволапик метнувся під ліжко й обурено зашипів; Рон зіскочив з ліжка, послизнувся на обгортці від шоколадної жабки і вгатився головою в стіну, а Гаррі інстинктивно схопив чарівну паличку ще до того, як усвідомив, що дивиться на місіс Візлі, волосся якої було розпатлане, а лице перекошене від люті.
— Вибачте, що порушила вашу тиху бесіду, — голос її аж тремтів. — Я розумію, що вам потрібен відпочинок... але в моїй кімнаті лежить штабель весільних подарунків, їх треба посортувати, а мені чомусь здавалося, що ви погодилися мені допомогти.
— О, так, — перелякана Герміона зіскочила на ноги, від чого книжки порозліталися, — допоможемо... пробачте нам...
Кинувши страдницький погляд на хлопців, Герміона вибігла з кімнати за місіс Візлі.
— Ми наче ельфи-домовики, — пожалівся впівголоса Рон, розтираючи голову, коли вони з Гаррі теж рушили слідом. — Тільки без жодного задоволення від праці. Скоріше б те весілля минуло.
— Ага, — погодився Гаррі, — тоді в нас не залишиться роботи — крім як знайти горокракси... справжні тобі канікули, га?
Рон засміявся, та коли побачив величезну гору весільних дарунків, що чекала їх у кімнаті місіс Візлі, сміх йому наче вимкнуло.
На другий день об одинадцятій годині ранку прибули Делякури. До того часу Гаррі, Рон, Герміона та Джіні були вже доволі негативно настроєні до родини Флер, тому Рон вельми неохоче потупав нагору вибирати собі нерозпаровані шкарпетки, а Гаррі так само неохоче спробував пригладити своє волосся. Коли їх усіх було визнано достатньо причепуреними, вони повиходили на сонячне подвір'я зустрічати гостей.
Гаррі ще не бачив, щоб там було так прибрано. Іржаві казани та старі гумові чоботи, що зазвичай захаращували задній ґанок, зникли. Їх замінили два кущі трясучок у великих вазонах обабіч дверей, і хоч не було ані найменшого вітерцю, їхні листочки ліниво погойдувалися і струменіли, створюючи привабливий ефект хвильок. Курей позамикали, двір підмели, а всі рослини в саду і на городі підрізали, підскубли і загалом навели лад, хоч Гаррі, якому подобався зарослий сад, подумав, що тепер усе стало якесь жалюгідне без звичного контингенту пустотливих гномів.
Він давно вже втратив лік захисним заклинанням, накладеним на "Барліг" Орденом і міністерством. Ясно було одне — тепер ніхто не зміг би потрапити за допомогою чарів безпосередньо сюди. Ось чому містер Візлі пішов зустрічати Делякурів на вершину ближнього пагорба, куди ті мали прибути з летиключем. Першим звуком, що засвідчив їхнє наближення, став незвично високий і пронизливий сміх, а належав він, як виявилося, містерові Візлі, який незабаром виник у воротах, нав'ючений багажем. За ним ішла вродлива білява жінка в довгій зеленкуватій мантії — зрозуміло, це була мати Флер.
— Матап! — вигукнула Флер, кидаючись їй у обійми. — Рара!
Мосьє Делякур був далеко не такий привабливий, як його дружина — на голову нижчий, вельми огрядний, з гострою чорною борідкою. Проте видно було, що він добродушний. Незграбно підійшовши в чоботях з високими підборами до місіс Візлі, він двічі поцілував її в кожну щоку, від чого та аж почервоніла.
— Ви мали б'ахато тугбот, — сказав він низьким голосом. — Флег нам казала, що ви дьюже б'ахато пратсювали.
— Ой, та то нічого, нічого! — защебетала місіс Візлі. — Які там турботи!
Рон зірвав зло, підгиливши ногою гнома, що визирав з-за куща трясучок.
— Догога пані-добгодійко! — мосьє Делякур, сяючи усмішкою, не випускав руку місіс Візлі зі своїх пухкеньких долонь. — Ми надзвитшайно гаді, що незабагом об'єднаються наші сім'ї! Дозвольте пгедставити мою дгужину, Аполіну.
Мадам Делякур плавно ковзнула до місіс Візлі і, нагнувшись, теж з нею розцілувалася.
— Enchantee, — сказала вона. — Ваш тшоловік гозповідав нам такі куметні істогії!
Містер Візлі маніакально зареготав. Місіс Візлі зміряла його поглядом, від якого той негайно стих і напустив на обличчя вираз, що найкраще пасував би під час візиту до тяжко хворого приятеля.
— І ви вже, звісно, знайомі з нашою молотшою дотшкою, Ґабгіель! — сказав мосьє Делякур. Ґабріель нагадувала Флер у мініатюрі. Їй було одинадцять років, довге сріблясто-біле волосся спадало їй до пояса. Дівчинка подарувала місіс Візлі сліпучу усмішку й обняла її, а тоді кинула на Гаррі променистий погляд, закліпавши віями. Джіні голосно кахикнула.
— Ну, прошу заходити! — весело запросила місіс Візлі й повела Делякурів у будинок, постійно примовляючи "Ні, прошу!", "Після вас!" і "Та що ви!"
Делякури, як незабаром стало ясно, виявилися приємними й люб'язними гостями.