Уже засинаючи, заспокоїв себе, що, навіть якби й був якийсь зв'язок з Поттерами, то немає жодних підстав боятися їхнього приїзду. Поттери добре знають, якої він думки про них та подібних до них… Дурслі не міг собі уявити, як його і Петунію можна вплутати до подій, які, можливо, чекають на них попереду. Він позіхнув і повернувся на бік. Їх це анітрохи не стосується.
Як же він помилявся!
Містер Дурслі, може, й поринав у неспокійний сон, а от кицька на мурі й не думала спати. Вона сиділа непорушно, мов статуя, прикипівши очима до далекого краю вулички Прівіт-драйв. Навіть коли на сусідній вулиці гримнули автомобільні дверцята, а над головою шугонули дві сови, кицька й оком не змигнула. Ворухнулася вона, власне, майже опівночі.
На розі, за яким стежила кицька, з'явився чоловік, і то так несподівано й тихо, немов вийшов із-під землі. Кицька повела хвостом і примружила очі.
Прівіт-драйв ще ніколи не бачила такого чоловіка. Він був високий, худорлявий і, здається, дуже старий, бо довге сиве волосся й бороду можна було заткнути йому за пояс. Його довга пурпурова мантія волочилася по землі, ховаючи черевики з пряжками на високих підборах. За окулярами, що скидалися на два півмісяці, іскрилися голубі очі, а ніс був страшенно довгий і гачкуватий, неначе його перебили принаймні двічі. Звали цього чоловіка Албус Дамблдор.
Албус Дамблдор, здається, не усвідомлював, що опинився на вулиці, де все, починаючи від його імені й закінчуючи черевиками, було небажаним. Він заклопотано шукав щось у своїй мантії. Але те, що за ним стежать, усвідомив, бо раптом подивився на кицьку, яка й далі розглядала його з протилежного краю вулиці. Побачивши її, він, здається, втішився і реготнув, пробурмотівши: "Я так і знав".
Нарешті у внутрішній кишені він знайшов, що шукав. То була неначе срібна запальничка. Відкривши й піднявши її вгору, він клацнув. З легеньким тріском згас найближчий вуличний ліхтар. Він клацнув знову — блимнувши, поринув у темряву наступний ліхтар. Дванадцять разів він клацав світлогасником, аж доки на вулиці лишилися тільки дві малесенькі світлі цяточки — котячі очі, що дивилися на нього. Ніхто, навіть гостроока місіс Дурслі, не зауважив би нічого на бруківці, якби раптом визирнув з вікна. Дамблдор сховав світлогасник у мантію і попрямував вулицею до будинку номер чотири, де й примостився на стіні поряд із кицькою.
На неї він навіть не глянув, але за хвилину озвався:
— Досить дивно бачити вас тут, професорко Макґонеґел.
Усміхнувшись, він повернувся до кицьки, але її там уже не було. Натомість він усміхався радше суворій на вигляд жінці у квадратних окулярах, які мали точнісінько таку саму форму, що й цяточки навколо котячих очей. На жінці теж була мантія, але смарагдова. Чорні коси були зібрані в тугий вузол. Жінка вочевидь роздратувалася.
— Як ви дізналися, що це я? — запитала вона.
— Люба професорко, я ще ніколи не бачив, щоб кіт сидів отак заціпенівши.
— Якби вам довелося просидіти цілісінький день на цегляному мурі, то й ви б заціпеніли, — відказала професорка Макґонеґел.
— Цілісінький день? А коли ж ви святкували? Я тут по дорозі бачив, як усі святкують і тішаться.
Професорка Макґонеґел сердито пирхнула.
— Атож, усі святкують, звичайно, — мовила вона нетерпляче. — Годилося б бути обережнішими, але ж ні — навіть маґли помітили, що тут щось діється. Про це повідомляли у їхніх новинах. — Вона кивнула головою в бік темного вікна вітальні Дурслі. — Я сама чула. Совині зграї… зорепади… Ну, не такі вже вони й дурні. Мусили щось помітити. Зорепади в Кенті — хто б це зробив, як не Дідалус Діґл. Йому завжди клепки бракувало.
— Вони не винні, — лагідно сказав Дамблдор. — Цілих одинадцять років ми майже нічого не святкували.
— Та я знаю, — роздратовано буркнула професорка Макґонеґел. — Але ж не можна втрачати голову. А всі такі безтурботні, повибігали серед білого дня на вулиці, навіть не замаскувалися під маґлів і плетуть язиками.
Тут вона скоса блимнула на Дамблдора, наче сподівалася щось почути, але той мовчав, тож їй довелося говорити знову:
— Ото була б оказія, якби саме того дня, коли, здається, нарешті зникнув Відомо-Хто, про нас довідалися маґли. Сподіваюся, Дамблдоре, він справді відійшов?
— Начебто так, — відповів Дамблдор. — Маємо бути вдячними. Може, бажаєте лимонного шербету?
— Чого?
— Лимонного шербету. Це такі маґлівські солодощі, які мені дуже смакують.
— Ні, дякую, — сухо відповіла професорка Макґонеґел, мовби натякаючи, що нині не до лимонних шербетів. — Отож, навіть якщо й справді відійшов Відомо-Хто…
— Пані професорко, чи не годилося б вам, такій розумній особі, називати його на ім'я? Що то за безглузде "Відомо-Хто" — я вже одинадцять років переконую всіх називати його справжнім ім'ям — Волдеморт.
Професорка Макґонеґел здригнулася, але Дамблдор, що саме розпаковував лимонний шербет, цього начебто не помітив.
— Ми тільки заплутуємо все, кажучи "Відомо-Хто". Я ніколи не бачив жодної причини, чому ми повинні боятися вимовляти ім'я Волдеморта.
— Я знаю, що вам можна не боятися, — водночас і сердито, й захоплено сказала професорка Макґонеґел, — але ж ви інакші. Усі знають, що Відом… ну, гаразд, Волдеморт — боявся тільки вас.
— Ви мені лестите, — мовив спокійно Дамблдор. — Волдеморт мав силу, якої я ніколи не матиму.
— Тільки тому, що ви надто… е-е… шляхетні, щоб скористатися нею.
— Добре, що зараз темно. Я ще ніколи так не червонів, відколи мадам Помфрі похвалила мій новий капелюх.
Професорка Макґонеґел гостро зиркнула на Дамблдора і сказала:
— Сови — це ще дрібниці, а от знаєте, які чутки тут літають? Знаєте, про що всі говорять? Чому він зник? Що його врешті зупинило?
Професорка Макґонеґел, здавалося, підійшла до теми, яку прагнула обговорити й задля якої висиділа цілісінький день на твердому холодному мурі, бо ні кицька, ні жінка не могли б так пронизливо вп'ястися очима в Дамблдора. Було очевидно, що, попри всі чутки, вона повірить їм тільки тоді, коли їх підтвердить Дамблдор.
Одначе Дамблдор узяв собі ще шматочок шербету і мовчав.
—Так ось, кажуть, — мовила вона з притиском, — ніби минулої ночі Волдеморт з'явився в долині Ґодрика. Щоб розшукати Поттерів. Ходять чутки, начебто Лілі і Джеймс Поттери за… загинули.
Дамблдор схилив голову, і професорка Макґо-неґел тяжко зітхнула.
— Лілі і Джеймс… Я не можу… не хочу в це вірити… Ох, Албусе!
— Знаю… знаю, — сумно промовив Дамблдор і поплескав її по плечі.
— Це ще не все, — тремтячим голосом вела далі професорка Макґонеґел. — Кажуть, він намагався вбити Гаррі, сина Поттерів. Але не зміг… Він не зміг убити того хлопчика. Ніхто не знає, чому і як, але кажуть, ніби, не спромігшись убити Гаррі Пот-тера, Волдеморт утратив свою силу, — і саме тому його не стало.
Дамблдор понуро кивнув головою.
— Це… правда? — затнулася професорка Макґонеґел. — Невже після всього, що він… заподіяв, замордувавши стількох людей, він не зміг убити хлопчика? Я просто приголомшена… Його ніхто не міг зупинити, тож як, о Господи, спромігся вижити Гаррі?
— Хіба я знаю? — відповів Дамблдор. — Можна тільки здогадуватись.
Професорка Макґонеґел витягла мереживну хустинку і приклала її до очей, що ховалися за окулярами. Дамблдор засопів, дістав з кишені золотого годинника і глянув на нього. То був дуже дивний годинник. Він мав дванадцять стрілок, але не мав цифр: замість них по ободу рухалися маленькі планетки. Проте, здається, вони щось йому розповіли, бо Дамблдор, запхавши годинника назад до кишені, проказав:
— Геґрід запізнюється. До речі, це, мабуть, він сповістив, що я буду тут, га?
— Так, — призналася професорка Макґонеґел. — І, може, я тепер почую від вас, чому ви обрали саме це місце?
— Я прийшов, щоб залишити Гаррі в тітки з дядьком. Тепер це його єдина родина.
—Та ви що?.. — Невже ви маєте на увазі людей, які мешкають отут? — вигукнула професорка Макґонеґел. Вона зірвалася на ноги і показала на будинок номер чотири. — Дамблдоре, це неможливо. Я цілий день за ними спостерігала. Годі знайти якусь іншу пару, що так відрізнялася б від нас. А син у них який, — я бачила, як він верещав на всю вулицю і штурхав свою маму, вимагаючи цукерок! Як може тут жити Гаррі Поттер?
— Це найкраще місце для нього, — твердо заявив Дамблдор. — Тітка з дядьком усе йому пояснять, коли він виросте. Я написав їм листа.
— Листа? — розчаровано перепитала професорка Макґонеґел, умощуючись знову на стіні. — Дамблдоре, невже ви гадаєте, що це можна пояснити листом? Ці люди ніколи не зрозуміють того хлопчика! Він має стати знаменитим, легендарним, і я не здивуюся, якщо сьогоднішній день у майбутньому святкуватимуть як день Гаррі Поттера. Про Гаррі напишуть книжки, і його ім'я знатиме кожна дитина!
— Авжеж, — підтвердив Дамблдор, поважно дивлячись поверх своїх серпастих окулярів. — Від того голова запаморочиться в будь-якого хлопця. Знаменитий, перше ніж навчиться ходити й говорити! Славетний, сам не знаючи чому! Хіба ви не розумієте, що буде набагато краще, коли він виростатиме, не знаючи про це, і дізнається тільки тоді, коли дозріє?
Професорка Макґонеґел відкрила було рота, але передумала, ковтнула слину і проказала:
— Так… Ви маєте слушність, звичайно. Але як хлопчик опиниться тут, Дамблдоре? — Вона раптом глянула на його мантію, припускаючи, що саме в ній захований Гаррі.
— Його принесе Геґрід.
— Гадаєте, це… безпечно — довіряти Геґрідові таку важливу справу?
— Я б і своє життя йому довірив, — відповів Дамблдор.
— Я не кажу, що в нього немає серця, — неохоче протягнула професорка Макґонеґел, — але ж погодьтеся — він легковажний. Він схильний до… Що це?
Навколишню тишу порушив низький гул, що ставав дедалі гучнішим, доки вони озирали вулицю, шукаючи світла фар. Згодом гул перетворився у гуркіт, і вони глянули вгору, зринувши з неба, на дорозі перед ними приземлився величезний мотоцикл.
Так, величезний, але й він видавався малесеньким проти чолов'яги, що приїхав на ньому. Він був майже вдвічі вищий за нормальну людину і принаймні вп'ятеро ширший. Він здавався неймовірно великим і якимсь несамовитим: довгі пасма кошлатого чорного волосся й бороди закривали йому обличчя, долоні були здоровенні, наче накривки сміттєвих бачків, а ноги у шкіряних чоботях скидалися на дельфінів.
У дебелих і м'язистих руках він тримав купу ковдр.
— Геґріде, — полегшено зітхнув Дамблдор.