Життя в позику

Еріх Марія Ремарк

Сторінка 7 з 33

Нічого не відповів, але продовжував стояти.

— Ймовірно, ти забула, що завтра тебе знову чекає рентген, — сказав Волков Ліліан. — Мусиш відпочити і виспатися.

— Я знаю про це. Ще є час.

Вона говорила повільно, так, як звертаються до дитини, яка не дуже розуміє. Клерфе здогадався, що для неї це єдиний шанс пригальмувати свій гнів, викликаний контролем. Йому стало майже шкода росіянина, який опинився в безнадійній ситуації.

— Може, сядете? — поцікавився не цілком безкорисливо.

— Дякую, — відказав Волков холодним тоном, мовби відповідав офіціантові, який запитав, чи не хоче щось замовити. Він, як і Клерфе хвилину тому, теж відчув глузування.

— Я мушу ще декого зачекати, — звернувся до Ліліан. — Якби ти захотіла тим часом сісти у сани.

— Ні, Борісе! Я хочу ще залишитися.

Клерфе втратив терпець.

— Міс Дюнкерк прийшла сюди в моєму товаристві, — сказав спокійно. — І вважаю, що я в стані відвезти її знову на місце.

Волков окинув його швидким поглядом. Вираз його обличчя змінився в одну мить. Усміхнувся.

— Боюся, що ви погано мене зрозуміли. Але будь-які пояснення не мають жодного сенсу.

Схилив голову перед Ліліан, і упродовж хвилі здавалося, мовби маска пихи ось-ось опаде, однак хутко опанував себе і підійшов до буфету. Клерфе сів. Він не був задоволений собою. "Що я тут роблю? — подумав. — Адже мені вже не двадцять років!"

— Чому ви не повертається разом з ним? — поцікавився роздратовано.

— Хочете мене позбутись?

Поглянув на неї. Здавалася безпорадною, але знав, що саме безпорадність у жінках найгрізніша — бо жодна жінка насправді не безпорадна.

— Звичайно, ні.

— Ну то лишаймося. — Зиркнула у бік бару. — Не йде, — шепнула. — Стежить за мною. Думає, що погоджуся.

Клерфе взяв пляшку і наповнив келихи.

— Добре. Перевіримо, хто перший втомиться.

— Ви його не зрозуміли, — сказала Ліліан гострим тоном. — Він не ревнивий. Він просто нещасний і хворий, і піклується про мене. Легко вигравати, коли ти здоровий.

Клерфе відставив пляшку. Що за лояльна мала бестія! Ледве була врятована, а вже клює руку рятівника.

— Можливо, — сказав байдужим тоном. — Але чи бути здоровим злочин?

— Очевидно, що ні. Не знаю, що кажу. Краще вже піду.

Сягнула по торбу, але не встала. Клерфе також мав її вже досить на сьогодні, але нізащо у світі не дозволив би їй відійти, поки Волков стоїть ще біля буфету і чекає на неї. "Я не такий вже й старий", — подумав.

— Не мусите поводитися зі мною як з яйцем, — сказав, — я не надто вразливий.

— Тут кожен вразливий.

— Але я не звідси.

— Власне. — Ліліан усміхнулася. — Про це й мова. Про те, що нас дратує. Що ви єдиний, хто не належить до нас. Хіба ви не зрозуміли цього? Невже й за Ґольманном не зауважили?

— Цілком можливо, — відказав Клерфе заскочено. — Мабуть, я не повинен був приїжджати.

— Можливо. То навіщо ж завдавати собі стільки зусиль, щоб і я це відчула?.. — А за хвилю додала: — Виходить.

Клерфе теж це побачив.

— А ви? Чи ви теж не повинні бути раніше в санаторії?

— Хто це знає? Далай-Лама? Я? Крокодилиця? Бог? — Підняла келих. — А хто відповідальний? Хто? Я? Бог? І хто за кого? Ходімо танцювати!

Клерфе не ворухнувся з місця. Витріщила на нього очі.

— Ви теж боїтеся за мене? Чи вважаєте, що я мушу…

— Я нічого не вважаю, — сказав Клерфе. — Просто я не вмію танцювати, але якщо хочете, можемо спробувати.

Вони вийшли на паркет.

— Аґнес Сомервіл завжди робила все, що їй рекомендував Далай-лама, — сказала Ліліан, коли оточили їх галасливі туристи, гучно тупочучи. — Все.

4

У санаторію панувала тиша. Хворі лежали на верандах. Лежали мовчки на лежаках, випростані, наче жертви, в яких змучене повітря точило безголосу боротьбу з ворогом, що обжирався в теплій темряві легенів.

Ліліан сиділа на своєму балконі. Ніч давно минула і пішла в забуття. Тут, на горах, завжди так було — коли вдалося дожити до ранку, нічна паніка зникала, мов тінь на обрію і забувалася. Перед нею в снігу, якого вітер навіяв уночі на балкон, стояла пляшка горілки, подарована Клерфе.

Задзвонив телефон. Підняла слухавку.

— Так, Борісе… ні, звичайно, ні… до чого б ми дійшли, якби так робили?.. Не говорімо про це… звичайно, можеш приїхати… так, я сама, хто б мав бути в мене?..

Хвильку розмірковувала, чи повинна заховати пляшку, але врешті відкрила її. Горілка була дуже зимна і дуже добра.

— Добридень, Борісе, — сказала почувши відголос дверей, що зачинялися. — Я власне п'ю горілку. Вип'єш зі мною? Тоді принеси собі склянку.

Витягнулася на лежаку і чекала. На балкон вийшов Волков зі склянкою в руці. Ліліан зітхнула з полегкістю, дякувати Богу, жодних проповідей. Налив собі горілки. Підставила йому свою склянку. Налив повну.

— Чому, душко? — поцікавився. — Страх перед рентгеном?

Похитала головою.

— Температура? Чи Далай-лама казав уже щось на тему твоїх знимків?

— Ні. А що мав казати? Зрештою і так я не хочу цього знати.

— Добре, — відказав Волков. — І за це вип'ємо.

Випив свою горілку одним ковтком і відставив пляшку. Стежила за ним. Знала, що ненавидить, коли вона п'є, але знала також, що тепер не пробуватиме відмовити її від подальшого пиття. Був на це достатньо мудрий, знав її настрій. Замість цього поцікавився:

— Налити ще?

— Ні. — Ліліан поставила склянку біля себе, не торкнувшись до неї. — Знаєш, Борісе, — сказала, випростовуючи ноги на лежаку, — ми розуміємося надто добре. Ти розумієш мене надто добре, а я тебе, і в цьому полягає наше нещастя.

Волков розсміявся.

— Особливо, коли віє фен.

— Не тільки тоді.

— Або коли приїде хтось чужий.

— Ти бачиш, — сказала. — Ти знаєш уже причину. Ти умієш все пояснити. Я ні. Ти наперед знаєш про мене все. То таке виснажливе! Чи це також фен?

— Фен і весна.

Ліліан заплющила очі. Відчувала гостре неспокійне повітря.

— Чому ти не ревнуєш?

— Але ж я ревнивий. Завжди.

— До кого? До Клерфе? — Похитав головою. — Так я й думала. Отже до кого?

Волков не відповів. Навіщо вона питала? І що вона власне про це знає? Ревнощі не починаються з якоїсь людини і не закінчуються на ній. Починаються від повітря, яким дихає кохана людина, і не закінчуються ніколи. Навіть в момент смерті того другого.

— До кого, Борісе? — запитала Ліліан. — Хіба однак до Клерфе?

— Не знаю. Може, до того, що з'явилося тут разом з ним.

— А що таке з'явилося тут? — Ліліан зручно витягнулася і знову заплющила очі. — Ти не мусиш бути ревнивий. За кілька днів Клерфе повернеться з гір униз і забуде про нас, а ми про нього.

Упродовж якогось часу лежала непорушно на лежаку. Волков сидів за нею і читав. Сонце перемістилося, і світло його дісталося до її очей, які під віками миттю виповнилися теплим, помаранчевим і золотим світлом.

— Знаєш, Борісе, інколи я хотіла б зробити щось геть безглузде. Щось, що б розірвало цей скляний обруч. Кинутися кудись.

— Кожен би хотів. Я також.

— Чому ж ми цього не робимо?

— Це б нічого не змінило. Ми б тільки ще сильніше відчували цей обруч. Або його розбили б і, покалічившись об його гострі береги, знекровились.

— Ти також?

Боріс поглянув на худорляву постать, що лежала перед ним. Як мало вона про нього знала, хоч вважала, що його розуміє!

— Я змирився з ним, — сказав, знаючи, що то неправда. — Так простіше, душко. Перш ніж людина вичерпає усі сили, безглуздо ненавидячи когось, має спробувати, чи не вдасться з цим жити.

Ліліан відчула наближення втоми, яку зазвичай викликали ті балачки, в яких заплутувалася, наче в павучі мережі. Усе збігалося, але що з того?

— Змиритися — отже відмовитися, — буркнула за хвилю. — Отже, я ще доволі не стара.

"Чому він собі не піде? — подумала. — І чому я його ображаю, хоча цього не хочу? Навіщо я дорікаю йому за те, що він тут довше за мене і йому пощастило, що він думає про це все не так, як я? Чому мене так дратує, що він нагадує ув'язненого, який дякує Богові за те, що живий, а я — когось, хто ненавидить Бога за те, що невільний".

— Не слухай мене, Борісе. Я лише так кажу. Полудень, я випила, дме фен. А може, це все ж таки страх перед рентгеном — тільки я не хочу собі в цьому признатися. Відсутність новин тут, на горах, — погана новина.

Озвалися церковні дзвони в селі. Волков встав і опустив сонцезахисну штору ще нижче.

— Єва Мозер виходить завтра, — сказав. — Здорова.

— Знаю. Виходила вже двічі.

— Цього разу справді здорова. Крокодилиця мені це підтвердила.

Раптом крізь затихаючі дзвони Ліліан почула хурчання "Джузеппе". Авто на швидкості піднімалося серпантинами під гору і зупинилося. Здивувалася, чому Клерфе приїхав ним до санаторію вперше від свого прибуття. Волков встав і глянув через балкон вниз.

— Маймо надію, що не збирається на авті ковзатися, — сказав захрипло.

— Напевно. Чому ти так сказав?

— Бо припаркував на схилі за ялицями, а не перед санаторієм.

— То його справа. А власне чому ти його не терпиш?

— Дідько знає! Може, тому, що колись я був такий самий, як він.

— Ти! — промовила сонно. — Мабуть, багато років тому.

— Авжеж, — підтвердив Волков з гіркотою. — То було хтозна-коли.

За півгодини Ліліан почула, як авто Клерфе від'їжджає. Боріс вийшов раніше. Вона полежала ще хвильку, примружившись, і дивилася на світло, що колихалося попід віками. Потім встала і зійшла вниз. На свій подив, побачила Клерфе, що сидів на лавці під санаторієм.

— Здавалося мені, що хвилину тому ви спустилися вниз, — сказала, підсідаючи до нього. — Може, я галюциную?

— Анітрохи. — Заморгав через яскраве світло. — То був Ґольманн. Я вислав його до села, щоб купив пляшку горілки. Найвищий час, щоб він сів нарешті за кермо.

Знову почулося хурчання двигуна. Клерфе встав і почав прислухатися.

— А тепер побачимо, що зробить — чи ввічливо і слухняно повернеться нагору, чи звіється.

— Звіється? Куди?

— Куди захоче. У баку досить бензину. Може доїхати хоч і до Цюріха. — Клерфе знову почав прислухатися. — Не повертається, їде селом у бік озера і шосе. Ось погляньте, де він уже — за "Палас Готелем". Дякувати Богу!

Ліліан зірвалася з лавки.

— Дякувати Богу? Ви збожеволілії? Висилаєте його в дорогу у відкритому спортовому авті? До Цюріха, якщо захоче? Хіба ви не знаєте, що він хворий?

— Саме тому. Він думав, що забув уже, як їздити.

— А якщо застудиться?

Клерфе розсміявся.

— Він вдягнувся тепло. До того ж авто для гонщика те саме, що для жінки вечірня, сукня — якщо вона приносить їй приємність, то ніколи в ній не застудиться.

Ліліан дивилася на нього широко відкритими очима.

— А якщо все ж таки застудиться! Знаєте, що це означає тут, в горах? Вода в легенях, нарости, важка адаптація! Тут через застуду можна потрапити на той світ!

Клерфе придивився до неї.

1 2 3 4 5 6 7