Здалося їй, що почула якесь шелестіння, дуже тихе, але виразне, мовби нігті дряпали шовк. Швидко намацала контакт. Яскраве світло в одну мить вигнало ніч, місяць і жах! "Я чую духів, — подумала. — То була моя власна сукня! Мої власні нігті. А не втомлений, гаснучий імпульс життя, що затремтів у мертвому тілі".
Знову втупила погляд в труну, осяяну яскравим світлом. Ні — в цьому чорному лискучому ящику з бронзовими держаками не було вже життя. Навпаки — у ній замкнена наймоторошніша загроза, яку знає людство. Там уже не лежала непорушно із застиглою кров'ю і роздутими легенями її приятелька Аґнес, то не була воскова копія людини, в якій ув'язнені соки починали повільно розкладати тіло — ні, в цьому ящику чигала тільки суцільна пустка, тінь, позбавлена тіні, незбагненна пустка з вічною спрагою іншої пустки, яка жила і росла в кожній істоті, яка приходила на світ разом з кожною людиною, яка була також у ній, Ліліан Дюнкерк, і росла в мовчанні, день у день вижираючи з неї життя, щоб врешті-решт зосталася тільки оболонка життя, котру, як і цю отут, запакують до чорного ящика, мов непотріб, призначений на смітник.
Сягнула рукою по клямку. В момент, коли її торкнулася, клямка в її долоні несподівано крутнулася. Вона здавлено скрикнула. Двері відчинилися. Перед Ліліан стояв ошелешений санітар з витріщеними очима.
— Що тут таке? — пробурмотів. — Звідки ви тут, пані, взялися?
— Глянув повз неї всередину покою, де штори тріпотіли на протязі. — Тут було замкнено! Як ви увійшли сюди? Де ключ?
— Тут не було замкнено.
— Тоді хтось мусив… — санітар поглянув на двері. — А, є в замку!
— Витер рукою чоло. — Знаєте, хвильку тому мені здалося… — показав на труну. — Я думав, що то ви і що…
— Це я і є, — шепнула Ліліан.
Чоловік ступив крок всередину.
— Ви не зрозуміли мене. Я подумав, що ви і є покійниця! Уявляєте? А я бачив у житті багато чого! — Засміявся. — Це називається страх проти ночі! Що ви, власне, тут робите? Номер вісімнадцять давно вже запакований.
— Хто?
— Номер вісімнадцять. Імені я не знаю. Зрештою, це зайве. Коли випаде комусь ґеґнути, то не поможе йому найгарніше ім'я, — санітар вимкнув світло і замкнув двері. — Можете тішитися, панянко, що то не ви, — сказав добродушно.
Ліліан вигребла з торби монету.
— Це маленька компенсація за страх, якого я вам нагнала.
Санітар віддав честь і потер долонею щетину на бороді.
— Глибоко вдячний. Поділюся з колегою. Після такого сумного заняття пиво завжди особливо смакує. Але прошу вас не брати нічого надто близько до серця, панянко. Колись усі ми змушені будемо в це повірити.
— Так, — відказала Ліліан. — Є в цьому певна потіха. Авжеж, чудесна потіха, правда?
У її покої дзеленчало центральне опалення. Горіли всі лампи. "Я вар'ятка, — подумала. — Я боюся ночі. Боюся самої себе. Що я маю чинити? Я можу випити снодійне і залишити запалене світло. Можу зателефонувати до Боріса і побалакати з ним". Простягла руку до слухавки, але не піднімала. Знала, що він їй скаже. Знала також, що Боріс має рацію. Та й що з того? Людина не може жити чужим розумом. Люди живуть почуттями, а для почуттів байдуже, хто має рацію.
Вона примостилася на кріслі під вікном. "Я маю двадцять чотири роки, — подумала, — стільки саме, що Аґнес. І я тут уже чотири роки. А перед тим шість років була війна. Що я пізнала в житті? Знищення, втечу з Бельгії, сльози, страх, смерть батьків, голод, а потім хворобу, спричинену голодом і втечею. Раніше я була дитиною. Я уже ледве можу пригадати, як виглядали міста вночі за мирного часу. Море вогнів і вулиці залиті яскравим світлом — що я з цього ще пам'ятаю? Я знаю тільки затемнені вікна і зливу бомб з чорного неба, а потім окупацію і страх, і переховування, і холод. Щастя? Як же змаліло це безмежне слово, яке так виблискувало колись у мріях! Щастям вже здавалися не тепла кімната, а хліб, підвал, безпечне місце від обстрілів. А потім я потрапила до санаторію".
Ліліана непорушно дивилася у вікно. Внизу біля входу для постачальників і служби стояли сани. Може, приїхали вже по Аґнес Сомервіл. Торік вона увійшла — весела, в хутрі і з букетом квітів — головним входом до санаторію, а тепер покидала будинок крадькома, службовим входом, так, мовби не заплатила рахунку. Шість тижнів тому вона ще снувала з Ліліан плани від'їзду. Від'їзду — примари, виїзду — фатаморґани, який ніколи не здійснився.
Задзвонив телефон. На хвильку завагалася, але підняла слухавку.
— Так, Борісе, — вона уважно слухала. — Так, Борісе…так, я розсудлива… так, я знаю, що набагато більше людей помирає на інфаркт і рак. Я читала статистику, так, Борісе. Я знаю, що так нам тільки здається, бо ми живемо вкупі тут усі на горах… Так, багатьох вдається вилікувати, так-так… нові ресурси, так, Борісе, я розсудлива, напевно… ні, не приїжджай… так, я кохаю тебе, Борісе, звичайно.
Відклала слухавку.
— Розсудлива, — шепнула до себе, поглянувши в дзеркало, з якого дивилося на неї її обличчя, чуже, чужими очима, — розсудлива! Мій Боже, я надто довго була розсудлива! І навіщо? Щоб стати двадцятим чи тридцятим номером в кімнаті номер сім біля багажного ліфта. Опинитися у чорному ящику, від вигляду якого волосся їжиться на голові?
Поглянула на годинник. Наближалась дев'ята. Перед нею була безмежна темна ніч, повна паніки і нудьги, тієї жахливої суміші, котра є сталою ознакою всіх санаторіїв, — паніки перед хворобою і нудьгою регламентованого існування, які разом ставали нестерпними, бо той контраст провадив лише до загостреного відчуття повної безпорадності.
Ліліан встала. Тепер тільки б не залишатися сам на сам з собою! Внизу має бути ще кілька осіб — принаймні Ґольманн і його гість.
У їдальні, крім Ґольманна і Клерфе, сиділо ще троє латиноамериканців — двоє чоловіків і дебела, невисока жінка. Всі троє одягнені на чорно, всі троє мовчали. Скидалися на малі чорні пагорби посеред зали під яскравою лампою.
— Вони приїхали з Боготи, — пояснив Ґольманн. — Їх викликали телеграфом. Донька чоловіка в рогових окулярах була навмируща. Але відколи вони тут, дівчині покращало. Тепер не знають, що робити: повертатися чи лишитися тут.
— Мати могла б лишитися, а ті повернутися.
— Та товста жінка не є матір'ю, а мачухою, і це вона дає гроші, за які живе тут Мануела. Власне ніхто з них не хоче залишитися, навіть її батько. В Америці вони майже забули про дівчину. Регулярно присилали чеки, самі жили в Боготі, а Мануела тут — від п'яти років — і раз на місяць писала їм листа. Батько і мачуха уже давно мають дітей, яких Мануела не знає. Все було добре — поки не захотілося їй вмирати. Тоді очевидно мусили прилетіти, хоч би з уваги на репутацію. Дружина не хотіла пустити чоловіка самого. Вона старша за нього і ревнива, і знає, що надто товста. Щоб почуватися певніше, взяла з собою брата. У Боготі і без того пліткують про неї, що виштовхнула Мануелу з дому, тепер хоче показати, що її любить. Отже це не тільки питання ревнощів, але й престижу. Якби повернулася сама, знову потрапила б на людські язики. Тому сидять тут і чекають.
— А Мануела?
— Батько і мачуха відразу після приїзду дуже за нею упадали, бо мала ж бо ось-ось померти. Бідна Мануела, яка ніколи не зазнала батьківської любові, така була щаслива, що почала набирати сил. Однак тепер батькам уже уривається терпець. Крім того, з кожним днем вони гладшають, бо діймає їх якийсь нервовий голод і раз у раз напихаються славетними місцевими солодощами. За тиждень уже будуть Мануелу ненавидіти, що вона не квапиться на той світ.
— Або призвичаяться до села, куплять цукерню і оселяться тут, — сказав Клерфе.
Ґольманн розсміявся.
— Ти маєш жахливу уяву.
— Навпаки. Я маю тільки жахливий досвід. Але звідки ти все це знаєш?
— Я ж тобі уже казав, що тут ніхто не має таємниць. Сестра Корнелія розмовляє іспанською і є повірницею мачухи.
Три чорні постаті піднялися мовчки з-за столика. Урочисто, з гідністю крокували одне за одним до виходу, щоб за мить ледь не зіткнутися з Ліліан, яка влетіла до їдальні так стрімко, що товстуля перелякалася і, писнувши пронизливо по-пташиному, відступила набік. Ліліан підійшла квапливим кроком до столика Ґольманна і Клерфе і лише тоді озирнулася за жінкою.
— Чому вона верескнула? — прошепотіла. — Адже я не дух! А може, однак уже? — Почала шукати люстерко. — Цього вечора, здається, я можу кожного перелякати.
— Кого ще?
— Санітара.
Ґольманн кивнув.
— Нас ви не перелякаєте, Ліліан.
Вона заховала люстерко до торби.
— Була вже тут Крокодилиця?
— Ні, але щохвилини має надійти і нас викинути. Пунктуальна, як прусський фельдфебель.
— Жозеф має варту при дверях сьогодні уночі. Можемо вислизнути. Підете до "Палас Бару"?
— У "Палас Барі" нічого не відбувається, — вклинився Клерфе. — Я саме звідти прийшов.
— Для нас відбувається завжди досить багато, — засміявся Ґольманн. — Навіть якщо нема там живої душі. Досить лише вистромити носа поза санаторієм, то все нас збуджує. Тут люди робляться скромними.
— Тепер можемо вийти, — сказала Ліліан. — Крім Жозефа, ніхто не пильнує виходу. Другий санітар наразі зайнятий.
Ґольманн стенув плечима.
— Я маю температуру, Ліліан. Несподівано, дідько знає, звідки взялася! Може тому, що я побачив знову це заталяпане спортове авто Клерфе.
— Інколи ми відривалися і з температурою, — зауважила Ліліан. Ґольманн поглянув на неї розгублено.
— Я знаю. Але не сьогодні, Ліліан.
— Через заталяпане спортове авто?
— Мабуть. А що з Борісом? Не приєднається?
— Боріс думає, що я сплю. Сьогодні пополудні я вже раз його змусила взяти мене на прогулянку. Вдруге цього не зробить.
Прибиральниця розсунула штори. За вікном враз постав величний і безлюдний краєвид — залиті місяцем схили, чорний ліс, сніг. В порівнянні з ним троє людей скидалися на зовсім загублених. Прибиральниця почала гасити бра. З кожною погашеною лампою краєвид, здавалося, наближався на крок до людей у їдальні.
— А ось і Крокодилиця, — сказав Ґольманн.
У дверях усміхнулася міцними щелепами і холодними очима старша сестра.
— Нічні посиденьки, як зазвичай! Ми закінчуємо, прошу панства! — При цьому вдала, що не зауважила, що Ліліан все ще не спить. — Закінчуємо, — повторила. — До ліжок! До ліжок! Завтра теж буде день!
Ліліан встала.
— Справді? Ви в цьому впевнені?
— Цілком певна, — відказала похмуро старша сестра, — ваше снодійне на нічному столику, міс Дюнкерк.