Три товариші

Еріх Марія Ремарк

Сторінка 8 з 74

Тепер поліпи мало не в кожного. Адже у старої Штосихи ніс, як у хорта, можете мені повірити, що це ром, старий ром...

— Ну гаразд, Матільдо...

Я налив їй чарку рому і пішов до бензоколонки. Юпп уже був там. У заржавілій консервній банці перед ним стояли зрізані з дерева розквітлі гілочки.

— Це що в тебе? — здивовано запитав я.

— Це для дам, — пояснив Юпп. — Коли дама під'їжджає, щоб заправити машину, то дістає безкоштовно ось таку гілочку. Таким чином я продав уже не дев'яносто літрів більше, ніж звичайно. Це ж не дерево, а золото, пане Локамп. Якби в нас його не було, то треба було б поставити штучне.

— А в тебе хист є до комерції, хлопче! Він усміхнувся. Сонце просвічувало крізь його вуха, як крізь рубінові церковні вікна.

— Мене вже двічі сфотографували на фоні дерева, — доповів Юпп.

— Стривай-но, ти ще станеш кінозіркою, — сказав я і пішов до оглядової ями, з якої саме з-під форда вилазив Ленц.

— Роббі, — сказав він, — знаєш, що мені спало на думку? Треба було б зайнятися тою дівчиною, що була з Біндінгом.

Я пильно подивився на нього.

— Цебто як?

— А отак, як я й сказав. Але чого ти так очі витріщив?,

— І не думав.

— Та де ж ні, ти їх просто вирячив. Як же її звати, ту дівчину? Пат, але як далі?

— Не знаю, — відповів я.

Він підвівся.

— Не знаєш? Ти ж записав її адресу! Я сам бачив.

— Загубив записку.

— Загубив?! — Він занурив обидві руки в свою жовту чуприну. — І це для того я тоді цілу годину відволікав од вас Біндінга? Загубив! Ну, то, може, Отто ще пам'ятає адресу?

— Отто її теж не знає. Ленц подивився на мене.

— Жалюгідний дилетант! Тим гірше. Хіба ж ти не бачив, що це була чудесна дівчина? Боже ж ти мій! — Ленц звів очі до неба. — Коли, нарешті, нам трапилось щось путнє, то цей зігнибіда губить адресу!

— Не така вже вона й чарівна...

— Бо ти ж осел, — відказав Ленц, — йолоп, який не знається на тому, що виходить за рівень повій з кафе "Інтернаціональ". Ех ти, тапер! Кажу тобі ще раз: це було просто щастя, особливе щастя, ота дівчина! Ти ж про таке і поняття не маєш! Ти роздивився на її очі? Звісно, що ні; ти ж бо дивився у свою чарку!

— Прикуси язика! — перервав я його, бо натяк на чарку вразив мене, як по болячці.

— А руки, — вів Ленц далі, не звертаючи на мене уваги, — тоненькі, довгі ручки, як у мулатки, — Готфрід на цьому розуміється, можеш мені повірити! Боже ж мій милий! Нарешті натрапили на дівчину, таку як слід — прекрасну, невимушену і — а це найважливіше — з атмосферою... — Він осікся. — А ти знаєш взагалі, що таке атмосфера?

— Повітря, яке накачують у балон, — пояснив я похмуро.

— Ну та звичайно ж, — сказав він співчутливо, але й з презирством, — звичайно ж, повітря! Чарівна атмосфера, променисте тепло, таємничість — те, що одухотворяє і оживляє красу — але що тобі говорити... твоя атмосфера — це запах рому.

— Перестань, а то дістанеш чимось по макітрі, — пробурчав я.

Але Готфрід невгавав, і я його не зачіпав. Адже він і не підозрівав, що трапилось, не знав, що кожне його слово вражає мене в саме серце. Особливо кожне слово про пиятику. Я вже був пережив це і втішився, а він знову все розбурхав. Нахвалював дівчину, аж поки мені здалося, ніби я й справді втратив щось особливе, втратив, без вороття.

О шостій я роздратований пішов до кафе "Інтернадіональ". Це ж був мій притулок, адже й Ленц так казав. Зайшовши туди, я побачив, на своє здивовання, що в кафе завізно. На стойці стояли торти, тістечка, а плоскостопий Алоїс протупотів у бічну кімнату з підносом, повним кофейного посуду. Я спинився. Кава, цілими кухлями? То, мабуть, ціле товариство, тяжко перепившись, лежить під столами.

Але хазяїн усе мені роз'яснив. Сьогодні в одній з бічних кімнат святкують прощання з Ліллі, приятелькою Рози. Я ляснув себе по лобі — та й справді! Адже мене сюди запрошено! Запрошено як єдиного чоловіка, Роза це виразно підкреслила, бо ж опухлого Кікі, що був тут, до уваги не брали. Я швиденько вийшов і повернувся з букетом квітів, ананасом, брязкальцем і плиткою шоколаду.

Роза зустріла мене посмішкою великосвітської дами. На ній було чорне декольтоване плаття. Вона була господинею стола, її золоті зуби блищали. Я запитав, як ідеться її дівчаткові, і передав для маляти целулоїдове брязкальце і шоколад. Роза сяяла.

З ананасом і квітами я звернувся до Ліллі.

— Сердечно вітаю і бажаю щастя!

— Він, як і завжди, справжній джентльмен, — сказала Роза. — А тепер іди-но сюди, Роббі, сідай поміж нами.

Ліллі була найліпшою подругою Рози. Вона зробила блискучу кар'єру. Стала тим, що було недосяжною мрією кожної рядової повії, — дамою при плелі. Дама при готелі не йде шукати собі клієнтів на вулиці, вона живе в готелі і там-таки знайомиться з чоловіками. Мало хто з повій добивається такого становища — обмаль туалетів та й грошей замало, щоб можна було певний час чекати на женишка... Хоч Ліллі жила і в провінціальному готелі, але за кілька років заощадила щось із чотири тисячі марок. Тепер вона виходила заміж, її майбутній чоловік тримав невеличку водопровідно-слюсарну майстерню. Він добре знав минуле Ліллі, і це йому було байдуже. Щодо майбутнього, то він міг не турбуватися: коли така дівчина виходила заміж, то це вже було надійно. Такі-бо дівчата знають, де раки зимують, таке життя їм остогидло. З них виходили вірні дружини.

У понеділок мало бути весілля. Сьогодні Роза влаштувала їй прощальну вечірку з кавою. Всі прийшли, щоб іще раз побути разом з Ліллі. Після одруження вона ж бо не зможе більше сюди приходити.

Роза налила мені чашку кави. Алоїс підбіг з величезним пирогом, нашпигованим ізюмом, мигдалем і зеленими цукатами. Вона поклала мені здоровецький шматок. Я знав, що треба робити. Покуштував шматочок з виглядом знавця, а тоді удав страшенно здивованого.

— Хай мене грім поб'є, але ж він — безперечно, не купований!

— Сама пекла, — вдоволено відповіла Роза. Вона була чудова господиня і любила, коли її за це хвалили. Щодо гуляшу та пирогів, то вона була неперевершена. Недурно ж вона була чешка.

Я озирнувся навколо. Ось вони сиділи навколо столу, трудівниці божого виноградника, непохибні знавці людських душ, солдати кохання — ось Валлі-красуня, в якої нещодавно вкрали песця під час нічної прогулянки в автомобілі, ось Ліна з дерев'янкою замість однієї ноги — вона й досі знаходила собі ще коханців; ось Фріці, дебела дівка, що кохала плоскостопого Алоїса, хоч давно могла б мати власну квартиру і приятеля, який би її утримував; ось Марго, червонощока Марго, що завжди ходила вбрана, як домашня служниця, і цим приваблювала елегантних кавалерів; ось Маріон, наймолодша з них усіх, промениста й безжурна; ось Кікі, що не правив за чоловіка, бо носив жіночу одіж і рум'янився; ось Мімі, бідне створіння сорока п'яти років; їй, з розширеними венами на ногах, уже нелегко було бігати по вулицях... Було тут іще кілька жінок-подавальниць з бару, просто гостей — їх я не знав. І, нарешті — другий почесний гість — матінка, маленька, сивенька, зморшкувата, як зимове яблуко, матінка, довірена особа всіх нас, втіха й підтримка нічних мандрівців, матінка, що торгувала гарячими сосисками на розі Ніколаїштрасе, нічний пересувний буфет і міняльна лавка. Поряд з франкфуртськими сосисками торгувала вона потайки ще й сигаретами та гумовими виробами; можна було в неї і гроші позичити.

Я зрозумів, як треба було поводитись. Сьогодні — жодного слова про звичайні їхні справи, жодного недоречного натяку. На сьогодні треба було забути про неймовірну витривалість Рози, за яку її прозвано Залізною конякою, про розмови Фріці з скототорговцем Стефаном

Гріголяйтом про кохання, про танці Кікі на світанку навколо кошика з солоними бубликами. Сьогоднішня бесіда мала пасувати будь-якому дамському товариству.

— Все вже готове, Ліллі? — запитав я. Вона кивнула.

— Посаг я вже давно наготувала.

— Чудовий посаг, — втрутилася Роза. — Все є до останньої мереживної накидочки...

— А навіщо ці мереживні накидочки? — запитав я.

— Та ти що, Роббі!? — Роза глянула на мене з таким докором, що я мерщій признався, ніби, нарешті, згадав. Мереживні накидочки — це ж в'язані чохли на меблі, символ дрібнобуржуазного добробуту, священний символ шлюбного життя, втраченого раю... Всі ж бо вони не були повіями по натурі, Їх вибило з колії нормального життя. Потай вони мріяли про шлюбну постіль, а не про розпусту. Але в цьому вони б ніколи не призналися.

Я сів за піаніно. Роза вже на це чекала. Вона, як І всі ці дівчата, любила музику. На прощання я заграв ще раз усі її та Ліллині улюблені мелодії. Спочатку "Молитву діви". Хоч назва не надто пасувала до нашого кафе, зате це була гучна бравурна п'єска. Тоді заграв "Вечірню пісню пташок", "Альпи палають", "Коли вмирає любов", "Мільйони Арлекіна", а наприкінці "Хотів би знов на батьківщину". Ця остання пісня особливо подобалась Розі. Адже повії — найчерствіші і водночас найсентиментальніші з людей. Підспівували всі. Опухлий Кікі вторив.

Нарешті Ліллі встала з-за столу. Їй треба було зайти за нареченим. Роза щиро розцілувалася з нею.

— Держись, Ліллі! Не піддавайся!

Обтяжена подарунками, вона пішла. І біс його знає— обличчя в неї було зовсім не таке, як раніш. Жорсткі риси, що вирізьбляються в кожного, хто має справу з людською підлотою, наче стерлися, обличчя полагіднішало, на ньому проступало щось молоде, дівоче.

Ми вийшли за двері і помахали вслід Ліллі. Мімі раптом розридалася. Вона сама була колись одружена. Чоловік її помер на війні від запалення легенів. Якби його було вбито, вона б мала хоч маленьку пенсію і не була б змушена піти на вулицю. Роза поплескала її по спині.

— Ну, Мімі, тільки не розкисай. Ходімо, вип'ємо ще ковточок кави!

Вся компанія повернулася до темного приміщення, як стадо курей до шопи. Але потрібного настрою вже не було.

— Заграй-но нам, Роббі, ще щось на прощання! — сказала Роза. — Щось бадьоре!

— Гаразд, — відповів я. — Довбанемо "Марш старих ветеранів"!

А потому вже й я розпрощався. Роза ткнула мені пакет з печивом. Я віддав його синові "матінки", який на вулиці готував уже бачок на сосиски.

Я роздумував, куди податись. До бару аж ніяк не хотілося, до кіно — теж, хіба до майстерні? Нерішуче глянув на годинник. Була восьма.

5 6 7 8 9 10 11