Проїдемось трохи? — запитав я, сідаючи за руль.
Вона кивнула головою:
— Охоче.
— А куди?
— Так просто, потихеньку вулицями... Однаково куди...
— Добре...
Я запустив мотор, і ми повільно поїхали містом просто так, навмання. Це були вечірні години — пік вуличного руху. Майже беззвучно линули ми вулицями — так тихо похуркувала машина. Здавалося, що це й не автомашина, а корабель, що безшумно лине барвистими каналами життя. Вулиці пропливали повз нас, освітлені портали, вогні, ряди ліхтарів: нас оповило солодке, ніжне вечірнє збудження, що так властиве людській душі, овіяло лагідним трепетом осяяної вогнями ночі, а над усім цим, поміж дахами, височіло залізносіре, глибоке небо, поглинаючи заграву, що підіймалася з міста...
Дівчина мовчки сиділа біля мене, світло й тіні падали на її обличчя крізь віконце машини, жваво шугали по ньому. Часом я поглядав на неї збоку, і вона тепер знову нагадувала мені той вечір, коли я її вперше побачив. Обличчя її було тепер серйозніше, ніж тоді, здавалося, дещо чуже, але прекрасне — те саме обличчя, що так схвилювало мене тоді і глибоко запало в моїй пам'яті. Мені здавалось, ніби в ньому панував якийсь таємничий спокій, притаманний речам, близьким до природи-деревам, хмаринам, звірам, а часом — і жінці.
Ми в'їхали у тихі вулиці передмістя. Вітер міцнішав. Він ніби гнав перед собою ніч. На великому майдані, навколо якого у маленьких садочках дрімали маленькі будиночки, я спинив машину.
Патріція Гольман наче прокинулась від сну.
— Чудесно так... — промовила вона трохи згодом. — Коли б у мене була машина, я б щовечора отак потихеньку собі їздила. Щось фантастичне є в тому, щоб ось так беззвучно шугати скрізь мимо всього. Не спиш, а в той же час бачиш сни. Мені уявляється, що тоді, в такий вечір, і людське товариство не потрібне...
Я витяг з кишені пачку сигарет.
— А загалом увечері хочеться, щоб хтось був поруч, правда ж?..
— Увечері — так... — погодилась вона. — Коли темніє, то постає якийсь дивний настрій. Я розкрив пачку.
— Це — американські сигарети. Курите такі?
— Так. Навіть охочіше, ніж будь-які інші. Я дав їй прикурити. На якусь мить тепле і близьке світло сірника осяяло її обличчя і мої руки, і раптом у мене в голові промайнула шалена думка, ніби ми з нею давно вже близькі люди.
Я опустив шибку, щоб витягало дим з машини.
— Може, самі трохи поведете машину? — спитав я. — Адже, напевно, вам це подобається...
Вона обернулась до мене.
— Мені й справді хотілося б... Але ж я не вмію.
— Справді не вмієте?
— Ні. Ніколи не вчилась. Я відчув у цьому свій козир:
— Адже Біндінг давно вже міг би вам це показати. Вона засміялась:
— Біндінг надто закоханий у свою машину, він до неї нікого не підпускає.
— Це вже просто безглуздя, — заявив я, задоволений, що можу дати ляпаса товстому Біндінгу. — Я вам дозволю без усякої підготовки вести машину. Ось давайте!
Відкинувши всі застереження Кестера, я виліз з машини, щоб пустити дівчину до руля. Вона розхвилювалась:
— Адже я й справді не можу вести машину.
— Можете, — заперечував я, — можете. Ви просто цього й самі не знаєте.
Я показав, як запускати мотор, як переводити швидкість.
— Ось так... А тепер давайте поїдемо...
— Одну хвилинку! — Вона показала на автобус, що самотньо їхав вулицею. — Нехай той проїде...
— Ні в якому разі! — я швидко ввімкнув мотор, дав швидкість.
Вона судорожно вхопилась за руль і напружено вдивлялась у дорогу.
— Боже ж мій! Ми їдемо занадто швидко!
— Ми їдемо із швидкістю двадцять п'ять кілометрів, — сказав я, глянувши на спідометр, — насправді це лише двадцять. Добра швидкість для бігуна на далекі дистанції...
— А мені здається, не менше вісімдесяти... Через кілька хвилин вона переборола страх. Ми їхали широкою, прямою вулицею. Кадилак похитувало трохи туди й сюди, наче йому в бак залили замість бензину коньяк, часом він мало не торкався обочини тротуару, але поступово діло пішло зовсім як слід, і сталось так, як я й передбачав: я дістав перевагу, бо ми раптом були вже вчитель і учень, а таку ситуацію можна було використати.
— Увага! — скрикнув я. — Онде стоїть поліцай!
— Спинитись?
— Це вже тепер запізно!
— А що буде, як він мене злапає? Адже в мене немає прав...
— То нас обох заберуть.
— Та що ви!
Вона злякано шукала ногою гальма.
— Газуйте! — закричав я. — Газуйте мерщій. Міцніш на педаль! Треба швидко й самовпевнено проїхать повз поліцая. Найкращий засіб проти закону — нахабство!
Поліцай не звернув на нас жодної уваги. Дівчина полегшено зітхнула.
— Я не знала досі, що вуличні поліцаї можуть бути страшні, як вогнедишні дракони... — сказала вона, коли ми од'їхали вже на кілька сот метрів.
— Вони страшні тільки тоді, коли на них наїдеш. Ось тут чудова бічна вулиця — безлюддя! — сказав я, повільно гальмуючи хід машини. — Отут ми допіру потренуємось як слід. Насамперед — запуск мотора і гальмування!
Патріція Гольман кілька разів підряд глушила мотор. Вона розстебнула хутряну шубку і сказала:
— Аж зігрілася! Але треба ж навчитись! Старанно і уважно спостерігала вона, сидячи біля руля, все, що я їй показував. Аж тоді, хвилюючись, навіть стиха скрикуючи, вона зробила на машині перші повороти, лякаючись зустрічних фар, як чортів, радіючи, коли вони благополучно нас минали. І невдовзі в маленькій кабіні, тьмяно освітленій щитком управління, запанувала та товариська атмосфера, що так швидко створюється на спільній роботі, в справах технічних та інших. І коли ми за півгодини помінялися місцями, щоб їхати назад, ми вже запізналися краще, аніж коли б розповіли одне одному повну свою автобіографію.
Поблизу Ніколаїштрасе я знову спинив машину. Над нами височіла червона кінореклама. Асфальт під нею тьмяно відсвічував бляклим пурпуром. На обочині виблискувала велика чорна олійна пляма.
— От тепер, — сказав я, — ми чесно заробили, щоб випити по чарці. Де б це нам зробити? Патріція Гольман хвилинку подумала.
— Ходімо знову до того чудового бару, де оті парусні судна... — запропонувала вона.
Я одразу ж страшенно занепокоївся. У тому барі тепер безперечно сидів останній з романтиків. Я уявив собі його обличчя...
— Ах, — швиденько відказав я, — хіба там щось особливе в тому барі? Є значно приємніші ресторанчики...
— Не знаю... Мені тоді там так сподобалося...
— Справді? — розгублено спитав я. — Вам там сподобалось?
— Авжеж, — відповіла вона сміючись, — навіть дуже сподобалось!..
"На тобі таке, — подумав я, — а я ж собі за це так докоряв!"
— Але мені здається, що там у цю пору дуже завізно, — спробував я ще раз урятувати ситуацію.
— Можна ж подивитись...
— Справді можна... — Я розмірковував собі, щоб це його зробити.
Під'їхавши, я хутко вискочив з машини.
— Швиденько гляну, як воно там... Зараз повернуся. Крім Валентина, знайомих у барі не було.
— Скажи-но, — спитав я його, — був уже Готфрід тут?
Валентин ствердно хитнув головою.
— Був. І Отто з ним. Півгодини тому пішли.
— Шкода, — відповів я, полегшено зітхнувши, — охоче б з ними зустрівся.
Повернувшись до машини, я сказав:
— Можна спробувати, сьогодні тут випадково не так-то й повно.
Проте для обережності я поставив кадилака за рогом найближчої вулиці в глибокому затінку.
Але не минуло й десяти хвилин, як жовтоволоса голова Ленца з'явилася біля стойки. "Під три чорти, — подумав я собі, — от і влип! Краще б уже тижнів на два пізніше..."
Готфрід, здавалося, зайшов на хвилинку. Я вже думав, що небезпека минула, коли тут Валентин показав Ленцу на мене. Не треба було мені брехати, ніби хотів з ним побачитися! Готфрідове обличчя, коли він нас помітив, було чудовим взірцем для кіноартиста, що старанно опановує свій фах. Очі він вирячив, нижня щелепа йому мало не відпала — я аж злякався. Шкода, що в барі в цей момент не було якогось режисера; я певний, що він би негайно запросив Ленца на якусь роль. Наприклад, на роль матроса, перед яким після аварії корабля з морської безодні виринає й сичить велетенський змій. Але Готфрід хутко опанував себе. Я кинув йому погляд, яким настирливо благав його забратися геть звідси. Він відповів на це мерзенною посмішкою, обсмикав піджак і попрямував до нас.
Я розумів, чого треба було сподіватись, і тому зараз же перейшов у наступ.
— Ти вже завіз фройляйн Бомблат додому? — спитав я, щоб зараз же його знейтралізувати.
— Так, — відповів Готфрід, не зрадивши жодним рухом, що він секунду тому й поняття не мав про якусь там фройляйн Бомблат. — Вона передавала тобі поклін і просила подзвонити їй завтра ж уранці.
Це був добрий контрудар! Я кивнув головою.
— Подзвоню. Сподіваюся, що вона таки купить машину.
Ленц знову відкрив був рота, але я штовхнув його в голінку і так на нього подивився, що він, посміхнувшись, замовк. Ми випили по чарці. Я пив тільки з лимонним соком. Боявся, щоб самого себе знову не збити на слизьке.
Готфрід був у чудовому настрої.
— Тільки-но заходив до тебе, — сказав він. — Думав, що підемо кудись разом. Тоді обійшов атракціони. Там нова чудова карусель. Ходімо туди, га?
Він глянув на Патріцію Гольман.
— Негайно! — відповіла вона. — Я люблю карусель над усе!
— Тоді рушили зараз же! — сказав я, радіючи, що ми йдемо з бару — на вулиці все було простіше.
Шарманщики — перші форпости товкучки. Чути меланхолійно-солодке дзижчання. На злинялих оксамитових килимчиках, якими звичайно вкривають шарманки, сидить часом папуга або змерзле мавпеня в червоній сукняній курточці. Пронизливо лунають голоси продавців замазки до порцеляни, алмазів, шербету, повітряних шариків, мануфактури. Карбідні лампи дають холодне синювате світло і специфічний запах. Ясновидці, астрологи, палатки з медовими пряниками, човни-гойдалки, павільйончики з атракціонами, нарешті — сповнені гучної музики, барвисті, блискучі, освітлені, наче палаци, кружляли башти каруселей.
— Нумо, дітки! — Ленц кинувся на "американські гірки", аж чуприна йому розвівалась. Тут був найпотужніший оркестр. З роззолочених ніш павільйончика виходило шестеро фанфаристів, вони оберталися на всі боки, сурмили, салютували інструментами і відступали назад. Це було помпезно!
Ми сіли у великого лебедя і помчали вгору і вниз. Навколишній світ блискав і шугав повз нас, коливався і провалювався в чорний тунель, крізь який ми мчали під стук барабанів, а тоді виринали назустріч блиску і фанфарам.
— Далі!
Готфрід попрямував до літаючої каруселі з дирижаблями і аеропланами.