Згадаймо вірші Рюккерта, які, покладені на музику Шумана, ще дужче вражають: "Крил! Злетіти б понад гори й доли, понад смерть, життя, понад усе!.."
Значну частину літератури можна пояснити "духом утечі". Це він вабить у далекі екзотичні краї не лише авторїв пригодницьких романів, а й поетів, на яких зненацька находять чари Сходу, як це трапилося в епоху романтизму, це він показує шлях історичним творам, він уводить в епос, де мрійникові-блукачу забезпечено притулок на довгий час — Міцкевич в епілозі до "Пана Тадеуша" прямо говорить про втечі з середовища, яке гнітить його. Ще відвертіший Піранделло: "Я пишу, щоб утекти від свого життя. Якщо в мене немає задуму для театральної п'єси чи роману, я відчуваю себе так, немовби сам Бог зрікся мене". Такі зізнання, і навіть красномовніші, можна зустріти в багатьох письменників; те, що дехто таких зізнань не зробив, зовсім не є доказом, ніби подібні відчуттю їм не знайомі. Що ж би то був за письменник, якому чужою була б насолода визволитися від себе, розчинитись і жити життям, створеним власною уявою, жити в словах, що її формують!
Пошуки чогось іншого, далекого — в часі, в просторі, в краєвиді, в звичаях, у віруваннях і почуттях — усе це було непереборною потребою цілих епох, і "дух утечі" прирікав на еміграцію не одне покоління. Така втеча не обов'язково спрямована на щось блискуче, вишукане, пишне: вона може обрати собі й зовсім інший напрямок. Серед надто вишуканого способу життя, з ультрарафінованим етикетом салонів, люди починають відчувати потребу в речах і людях простих і грубих. Петроній з його "Сатириконом", багатим на товстошкірих вискочок, нахабних пройдисвітів, вульгарних звідників,— ось якщо не найдавніший, то принаймні добре нам знайомий приклад з античної літератури. Люди ж XVIII століття здійснювали уявні мандрівки в пошуках "bon sauvage" — ("доброго дикуна"), простота і наївність якого звільнила б їх від вишуканих манер та етикету. В інших випадках знудження містом виштовхувало в село, народжувався смуток за сільською ідилією.
Буває таке і в інших сферах мистецтва. Якось мені довелося відвідати виставку американської графіки — дуже дивну виставку. Художники зобразили вітряки в полі, перехняблені від старості хатини, кладки, підвішені над лісовими потоками, задуманих рибалок над своїми вудками. Жоден малюнок не свідчив про те, що його привезено з країн хмарочосів, заводів, гігантських мостів.
З "духом утечі" близько споріднене відчуття власної недосконалості, в якій Вовенарг вбачав один з головних, якщо не єдиний, стимул до письменницької творчості. Наскільки мені відомо, ніхто з тих, хто визнає існування Minderwertigkeitsgefühl — відчуття власної неповноцінності, не посилався на Вовенарга і чинив слушно, тому що визначення, дане цим письменником, дуже тонке. Не відчували себе залежними від французького мислителя і ті, хто бачив у творчості лише необхідність компенсації. А саме так слід би перекласти думку Вовенарга сучасною мовою.
Отож творчість мала компенсувати нешляхетне походження, неласкаву долю, матеріальну незабезпеченість. Створювався вигаданий світ, тому що світ справжній перетворив людину на вбогу й розчаровану істоту. І справді, література сповнена Тіртеїв, котрі приховують своє каліцтво під лаврами героїчної пісні. Сповнена вона й бідняків, що, тремтячи від холоду в своїх мансардах, зводили зі слів палаци й замки; на жаль, не бракує і снобів, котрі соромляться свого чесного плебейського походження в юрбі графів і маркізів, якими вони заселяють свої книжки. Ніцше свою нікчемну особистість втілив у фікції надлюдини.
Література позбулася б своїх багатьох видатних представників, якби ті мали змогу проявити себе як полководці, політики чи бодай світські люди. Герцог де Сен-Сімон, що прославився мемуарами, чудовий приклад людини, яка шукала справедливості і влади в слові. Повертаючись із двірцевих прийомів, роздратований, злий, він розгонистим почерком, на аркушах великого формату, геть як король, засуджував міністрів і послів, виявляючи ниці мотиви їхніх учинків, викриваючи придворні інтриги. Передрікав поразки й занепад можновладців, помщався і винагороджував. А відклавши перо, знову повертався до ролі вірнопідданого й знову терпляче, з покірною усмішкою зносив пиху Людовіка XIV, зухвалість бастардів, підлість їхніх шептунів. Ламартін з гіркотою каже в своїх мемуарах, що, покликаний стати державним діячем, він мусив стати поетом.
І таких легіон. Позбавлені можливості діяти, вони віддавалися мрійництву і створювали філософські системи, утопії, так само як, не маючи даних для успіху в коханні, спокушали й домагалися вродливих жінок — у віршах чи в прозі — з допомогою вигаданих героїв. Аж ніяк не будучи улюбленцем фортуни, Шатобріан з неабиякою відвертістю признавався: "У творчості я щедро наділяв себе всім, чого мені бракувало в житті". А от Стендаль являє собою неперевершений приклад такого "реваншу". Матильда його ошукала, зате Люсьєн Левен одружився на мадам Шатель; мадам П'єтрагруа його зрадить, а герцогиня Сансеверіна божеволітиме за Фабріціо. У романах Стендаля відбувається велике свято збору ягід кохання — платня за кислі плоди особистих любовних пригод письменника.
Сенкевич, як запевняють ті, хто його знав, мав гарну статуру, був сильним чоловіком, пристрасним мисливцем, про що свідчать і його твори, особливо "Листи з Африки". Але, як син свого часу, він не міг іти слідами предків на поля битв і пригод інакше, ніж у мріях. Уся його творчість — це запеклі битви, а його герої приголомшують своєю богатирською силою. Так, приміром, Збишко витискає сік із зламаної гілки; Скшетуський розбиває вщент двері Чаплінських; Повала з Тачева з неуважності скручує тесак у трубку; навіть зманіжений Петроній спромігся стиснути в одній руці, ніби сталевими обценьками, обидві руки Вініція, і так аж до Урсуса, який зламав карк бику.
Перенестись у вигадане життя, перетворити своє власне жалюгідне тіло в свіжу вроду, а невеселі родинні стосунки — в існування приємне і яскраве, свої позитивні якості довести до ступеня ідеалу, а власними недоліками наділити персонажів, приречених на неуспіх, чи, навпаки, недолікам надати блиску доброчинності, нехай навіть і зловісного,— всі такі заходи, що зустрічаються в тисячах варіантів, спрямовані на те, аби забрати в долі, яка замкнула нас у раз і назавжди встановлених межах і закоренілих, майже незмінних умовах, бодай частку її влади над нами. Це дуже потужний стимул. Силою він не поступається багатьом іншим пристрастям, а часто-густо навіть більший від них.
Обидва ці стимули — втеча й компенсація — знаходять глибше тлумачення і переконливіше вмотивування, якщо згадати про відчуття незалежності, про яке пише Бекон Веруламський. Прагнення до незалежності — одна з найблагородніших рис людської натури, живе полум'я, яке запалює революції, світоч на шляху прогресу и свободи. Прагнення до незалежності примушує людей порушувати звичайний хід речей, впливає на долю сильних особистостей, породжує авантюристів і піонерів, спонукає засівати життя на досі безлюдних і недосліджених просторах усіх континентів. Мистецтво наділяє творців владою, якій могли б цілком позаздрити володарі землі, якби мали достатню фантазію. Перо стає чарівною паличкою, яка видобуває з хаосу явищ дійсності новий, незнаний світ; водночас воно стає берлом, якому цей створений світ підкорюється незаперечно.
Не тільки Гомер, коли він, могутніший від "царя над царями", виводив на Скамандр ахейців і троянців, не тільки Данте, коли він, творячи свій загробний світ, привласнював собі право вирішувати долі душ померлих, але й найскромніший романіст чи драматург — навіть у таких випадках, де він як письменник-реаліст не ставив іншої мети, аби лише слушно відтворити помічену часточку повсякденного життя,— кожен творець, свідомо чи несвідомо, сильніше чи слабше, тішиться нічим не обмежуваною владою над людьми й природою. І не варто насміхатися над наївністю тих читачів, які у своїх листах закликають авторів подарувати життя героям у тих випадках, коли в черговому уривку друкованого в газеті чи журналі роману з'являються натяки на те, що цим персонажам загрожує загибель. Саме такі читачі й стверджують владу письменника, в якій ми вбачаємо один з найголовніших стимулів творчості.
У своєму творі автор віднаходить країну досконалої свободи, в деякі епохи навіть єдино приступну. Який же монарх може зрівнятися з Шекспіром? Де знайти королівство, могутніше від того, яке створив скромний "чоловік із Стратфорда"? А хіба Бальзак не створив власної держави? У ній були міністри, чиновники всіх рангів і категорій, генерали, банкіри, які тримають у руках фінанси Європи, комерсанти — від великих оптовиків до дрібних épiciers (крамарів), священики, світські модники, художники, скульптори, поети, власна преса, яку обслуговують здібні й спритні журналісти, родовита й молода шляхта, міщани, селяни, люди чесні й пройдисвіти, дами цнотливі й куртизанки. Бальзак правив цією державою, роздавав і забирав посади, засновував спілки, нагромаджував капітал, фіксував число народжувань і смертей, укладав шлюби, навіть змінював ландшафт, зводячи будинки, прокладаючи нові вулиці, перекидаючи мости через річки, насаджуючи сади, і в цій своїй державі він жив життям повнішим, ніж під володарюванням Луї-Філіпа.
Письменники, які черпають свій матеріал з історії, мають незвичайну здатність уводити в коло достовірних історичних осіб вигаданих ними героїв, і читачі вірять, що пам'ятні історичні події були пов'язані саме з цими прибульцями із світу авторської фантазії. Але й історичні особи, які існували насправді, під пером художника змінюються до невпізнання й іноді такими і лишаються в уяві читачів. У Шекспіра, скажімо, історичний Макбет — це ж був поштивий король, який ходив на прощу до Рима й роздавав милостиню біднякам.
Перо по суті своїй є чудовим берлом, і той, кому судилося стати письменником, уже з ранніх літ носить у собі, нехай іще й неусвідомлене, невиразне відчуття, що він наділений королівською владою над словом. Ось голос п'ятнадцятилітнього Флобера, що зривається від дитячого пафосу: "Віддамося Мистецтву, бо воно — більше, ніж народи, королі й корони,— підносить наш дух, увінчане божественною діадемою!"
Може видатись дивним і навіть незрозумілим, що я, говорячи про стимули в літературній творчості, не навів жодного з тих прекрасних гасел, якими пишаються письменники всіх часів.