І тоді вона вдалася до ризикованої гри, рішуче порвала з минулим, назавжди розлучилася з друзями, з усім, що роками оточувало її, і почала нове життя із самовпевненим молодим чоловіком, який розмовляв різким, владним голосом. Хтозна, чи затримало б її нове життя, якби вона не відсахнулась так беззастережно від минулого, від батька, від чудової матері. Тепер залишалося тільки писати їм, надсилати вітальні листівки та робити туманні натяки на можливу майбутню зустріч.
Зітхнувши, Анет рушила з місця. Забрала з машини пакупки, вийшла з гаража (а спека нітрохи не спала), поклала їх на землю і вправним сердитим рухом (на той випадок, якби Тіммі підглядав крадькома) зачинила двері гаража й замкнула їх. "Ось так!" Але обернулась, і потроху впевненість її розвіялася. Анет глянула на будинок. Кущі затуляли бетонні плити, на яких стояла будівля,— тут, на півдні, немає потреби споруджувати підвальний поверх — цвіли троянди; ніжні та визивио яскраві, вони почастп закривали велике вікно, крізь яке, їй завжди здавалося, хтось нишком стежив за пею. І троянди, і навіть доглянутий моріжок, що вибігав аж до дороги, у своїй розкішній вишуканості були немов глумом над нею, глумом над самими собою — вони так пишалися, ніби їм піколи по доведеться зів'янути. Анет примусила себе подолати байдужість, що війиула на неї, мов подих смерті,— така ж темрява застилала їй свідомість у лікарпі, коли вона народила дитину. Анет притулила пакунки до стіни гаража — морозиво, хоч і в спеціальній упаковці, вже, мабуть, потекло —і, незграбна на своїх високих підборах, поспішила до в'їзду на подвір'я. При-
ставила долоню дашком до очей; на дорозі нічого не видно. Цей рудий путівець, напевне, так ніколи й не вимостять. Спочатку вони з чоловіком навіть пишалися цим. А тепер виявилося (раніше вона цього ніколи й не помічала), що густі крони закривають дорогу, приховують її звивини, і тому Анет за чверть милі вже не могла нічого побачити. Ніколи раніше навколишня місцевість не здавалася їй такою непривабливою.
Анет поспішала. Біля воріт сонце знову немилосердно припекло. Хотіла зачинити ворота (кілька іржавих зубців заплуталося в траві), відчула, як по тілу покотився піт, подразшоючи шкіру на спині и під пахвами. Біла сукня, мабуть, стала вогка і взялася брижами на ногах. Важко дихаючи від напруги, Анет нарешті спромоглася зрушити з місця ворота, які смішно перехпябилися і шкребли по гравію. Побачила, що на воротях немає замка, доведеться вертатися в гараж, віп має бути десь там. Тієї ж миті, дивуючись своїй витривалості, Анет метнулася до гаража.
Знову пригадався отой мексіканський хлопчик, вродливе личко, розкинуті, паче для обіймів, руки і дивна хвороблива посмішка, з якою він метнувся назустріч машині. ЩОКИ запали, немов од старості, а очі мало не вискочать, певно, з голоду; брудні рученята, мов пазурі, простягаються вперед, хапають, вимагають — чого? Чого їм треба від неї? А якщо вони прийдуть сюди й кричатимуть з дороги, то чого їм винести: молока чи, може, шоколадного печива, яке так любить Тіммі, чи, може, павіть грошей? Чи підуть тоді вопи геть? Подякують їй і підуть до своїх? Чи поїдуть далі на північ — до штату Орегон і до штату Ва-шінгтон? Що буде? Над її домом нависла загроза. Н Анет паморочилась голова. Ось жовті троянди пишно красуються на тлі цегляного будинку, вона сама їх виплекала. На сонці здається, що ці, неначе вирізьблені пелюсточки, котрі дивовижно огортають одна одну, наповнені життєвою силою. Вони ніби обурюються тим, що господиня необачно піддала загрозі їхню красу.
Під стіною гаража Анет помітила пакунки й відразу забула про замок. Нахилилась, підняла їх. Обернувшись, побачила, що Тіммі стежить за нею крізь сітчасті кухонні двері. "Тіммі, відчипи...",— почала вона сердито, але Тіммі вже зник. На кухні Анет жбурнула пакунки, зробила зусилля, щоб не розревтись, і тупнула по лінолеумі, аж нога загула від болю.
— Тіммі,— промовила, склепивши очі,— йди зараз же на кухню.
Тіммі з'явився з книжкою коміксів у руці. Звичайно ж, він не читав, а взяв книжку лише для того, щоб мати бачила, чому він затримався. Обличчя Тіммі насторожене. Симпатичний хлопчик, весь у матір, русявий, кмітливий, як на свій вік, але у його спокійному, повному обличчі було щось від розумних і загадкових диких звірів, від таємничих диких створінь, які майже нічого не можуть розповісти про себе. Він читав газети так само, як його батько, копіював його замріяний вираз обличчя, а коли підбурювали,— критикував свого вчителя з серйозністю, що потішала батька й лякала Анет (для неї навіть тепер учителі були не схожі на всіх людей). Тіммі вже знав дні тижня і назви усіх місяців, частини світу, планети сонячної системи, найбільші сузір'я — як дитина він був майже бездоганний. Але тепер, дивлячись на сина, Анет не .ідала, чи могла б звіритися на нього. А що, коли б знадвору почали галасувати, кликати її: "Місас, мі-сас"? Тіммі вибіг би, приєднався до них і дивився б на неї з-поміж їхніх очей з великими білками та брудних рук? Мати й син глянули одне на одного, наче вона запитала про це вголос.
— Ти його трохи не задушила.— Голос у нього був м'який, приємний, і наївність, яка бриніла в тому голосі, свідчила, що син знає, наскільки він дорогий матері. Його очі, гарно облямовані світлими віями, не кліпали.
— Що,— перепитала Анет,— що ти сказав?
У тиші ледь чутно дзижчав електричний годинник, вмонтований у велику білу плиту. Тіммі ковтнув слину, перегорнув кілька сторінок своєї ілюстрованої книжки, намагаючись перехитрувати матір, удав, що втирає носа,— він уже давно позбувся цієї звички — і глянув заклопотано на годинник.
— Він двічі вцілив по машині.
Це вже було сказано інакше. Без неприємного припущення.
— Авжеж, уцілив,— відповіла Анет. Зненацька в ній прокинулася діловитість.— Що вцілив, то вцілив.
Згодом Тіммі облишив свою книжку й почав допомагати матері. Вони поралися мовчки, не дивлячись одне одному в очі. Однак Анет почувала незвичне збудження, рішучість її ще більш зміцніла. Тіммі присів біля холодильника, вкладаючи в нього овочі. Відчувши на собі материн погляд, глянув на неї, і його бровенята вигнулися в класичному виразі запитання.
— Ти подзвониш татові?
Анет думала так зробити, але після цих слів Тіммі зрозуміла, що то була б дитяча витівка.
— Немає ніякої потреби,— відповіла Анет і ще старанніше заходилася розпаковувати покупки.
Закінчивши роботу, мати й син знічев'я потинялись по кімнатах — їх ніби щось тягло на кухню. Погляд Анет натикався на різні предмети, і вона відводила очі вбік од кришталю, полірованих меблів, білих стій, кольору морської хвилі абажурів, білих завісок, пісочного кольору килима на підлозі: красивого, щойно почищеного, великого, на всю кімнату — напевне, по цьому килимі ніхто не ходив. Саме це спаде їм на думку, коли вони побачать килим. Прекрасиі, витончені прозоро-зелені келихи гармонують із зеленою травою за великим вікном, немов і немає ніякої перепони між інтер'єром і зовнішнім світом, і сюди вільно проникають сонячпі промені, подуви вітру й цікаві погляди. Апет підійшла до вікна, щільно запнула його непрозорими шторами. Так буде краще; вона з усмішкою милувалася чудовими шторами: білими, мистецьки зібраними у великі овальні складки. І вогнетривкими, якщо вже на те пішло... Анет оглянулася. Тіммі стояв перед великим червоним кріслом на коліщатках, наче хотів сісти в нього та передумав, і дивився на матір з таким насмішкуватим і здивовапим виразом на своєму округлому обличчі, що Анет мимоволі спалахнула від сорому. Вона заспокоїлась — яка легковажність! Обдурити її так просто. Навкруги простягалась її маєтність, яка видавала її, і вони, вразливі й безсилі, безпорадно чекали тут; дорога вела саме сюди, до них, а вона ще могла всміхатися! Мабуть, саме тому Тіммі так здивовано дивився на неї.
— Мені ще треба дещо зробити,— пробурмотіла Апет і знову пішла до їдальні. Так і є,— вікно — навстіж. Вона зачинила і замкнула його на защіпку. Потім підійшла до стіни, глянула па термометр і ввімкнула кондиціонер.
— Біжи, любий, позачиняй вікна у своїй кімнаті. Сама ж зайшла в спальню і там теж позамикала
вікна. Надворі нічого й нікого — лише моріжок і на ньому надвірні меблі (червоні, паче пожежна машина), розставлені невеличкими групками, немов ті стільці з трубок і спіралей розмовляли між собою.
Анет зайшла у ванну кімнату, защепнула вікно І вийшла, уникаючи дивитись на себе в дзеркало. У своїй "швейній кімнаті", яка виходила вікнами на дорогу, постояла хвильку, дивлячись у вікно. їй від самого початку не подобався колір цісТ глини: вона тяглась од Луїзіани до Кентуккі і подекуди криваво червоніла, аж пашіла на сонці. А тепер ця глина безбарвно лежала иа закруті дороги. На ній — ні душі. Анет хитро вичікувала. Проте ніхто не з'являвся. їй здавалося, що варто відвернутись, як покажуться перші темні цятки — шорсткі чорняві чуби і сплески кольорів; але вона не могла чекати, не мала часу — ще треба стільки встигнути.
Тепер вона натрапила па Тіммі в загальній кімнаті, знову йому пе сиділось.
— Я зараз повернусь, любий. Нікуди не виходь, будь тут. Надворі жарко. Ввімкни телевізор. Мама скоро повернеться.
Анет взяла з комірчини садові ножиці й подалася надвір, все ще дибаючи на високих підборах. Але ж треба поспішати, треба встигнути.
Кущ жовтих троянд ріс осторонь, та саме він і був їй потрібний. Апет, не жалкуючи, обрізала жовті квіти. Хоча й поспішала — щомиті їй доводилося позирати на дорогу —— вона зрізала і трохи галузок з листям. А потім підійшла до червоних троянд і мало не скрикнула, збагнувши свою наївність,— червоні квіти аж палахкотіли на сонці. Червоне красивіше за жовте, бо жовте здається звичайним, не так вражає на тлі будинку. Це забрало в неї хвилиц з десять, на дрібніші квіти на круглій клумбі довелося махнути рукою, у неї на ту дрібноту вже не лишалося часу. Анет невідомо чому була зла на ті квіти, ніби вони вже зрадили її, вдячні сезонним робітникам, які рознесуть їх геть чисто. їхні маленькі дурні голівки погойдувалися під подувами гарячого вітерцю.
Тіммі чекав її па кухні. Він здивовано поглянув на оберемок квітів у матері в руках.
— Велику вазу,—звеліла Анет.