Сходи до лікаря. Мені здасться, з тобою не все...
— Ні, зі мною все гаразд,— сухо обірвав її Норман. Вона, немов приголомшена його тоном, мовчала.
— Коли ми зустрінемося? Завтра? — почав Норман, але схаменувся.— Ні, не завтра. Я ж зовсім забув... У мене на завтра...
— А чим ти будеш зайнятий завтра?
— Пробач, завтра я маю закінчити одну справу. Тоді до післязавтра? Чи, може, мені краще спершу подзвонити?
— Можеш подзвонити,— відповіла Еллен з холодною чемністю. Навіть на відстані Норман відчував її зневагу до нього, до тієї сили, яка відривала його від неї і якій він не міг опиратися. На очі йому набігли сльози.
— То я подзвоню.—Кладучи трубку, він подумав, що, може, вже ніколи не побачить її, і все ж від нього вже ніщо не залежало.
Наступного вечора Норман знову поїхав за місто. Нін уже вгадував вивіски, ферми, будинки, бічпі дороги. Під заднім сидінням машини, на днищі, лежали невеликий пакунок з харчами, дві ковдри і стара гасова лампа, яку він розшукав на горищі. Коли він під'їхав до колонки, була вже майже десята година. Серце, як божевільне, калатало в грудях, та це не лякало Нормана. Він знав, що тіло пе підведе, що він зможе керувати ним так само, як оце керує автомобілем. Тільки коли з остраху або відрази Норман намагався думати не про вбивцю, а про щось інше, його переповнювало почуття вини, таке глибоке й пекуче, якого він не зазнавав ніколи в житті. А тепер, коли усе було вже сплановане й приготовлене заздалегідь, він не відчував ніякої вини. Норман пригасив фари, поставив машину на виїзді від колонки і став чекати. Кущі трохи прикривали його машину. Ось і молодик, він ніс у конторку ящик із порожніми пляшками з-під содової. Норман чекав. Жодного разу він ще не відчував такої необмеженої свободи дії, дії без ніякої відповідальності. Цікаво, чи й той тип і його обидва приятелі теж відчували таку солодку п'янку свободу того похмурого дня шістнадцять років тому... На колонці погасили світло. Норман легко розпізнав убивцю, він був вищий за другого заправника і ступав спроквола, важко, ніби його зморила спека чи робота. "Як самовдоволено він іде",— подумав Норман. Обидва заправники пішли до своїх машин і майже одночасно хряпнули дверцятами. Той другий від'їхав одразу, а вбивця затримався, припалюючи сигарету. Він кинув сірника на гравій. І Норман криво посміхнувся, пригадавши цей жест.
Норман натис на газ і випередив заправника, коли той уже збирався виїхати на дорогу, потім вихилився з машини і замахав рукою в сліпучому світлі фар.
— Що тобі треба? Ми вже закінчили роботу,— прокричав заправник. Але Норман уже вийшов з машини.
— Щось негаразд із моїм авто. Треба негайно полагодити.
Заправник вилаявся, викручуючи кермо, заревів мотор, і машина нетерпляче позадкувала по гравію.
— Гей, стривай, обережніше на поворотах.— Норман витяг з кишені пістолет і наставив у відчинене віконце машини. Тепер той заправник був безпорадний. Він побачив пістолет, і його обличчя зразу обвисло. Наче він чекав цього. У Нормана серце мало не вискакувало з грудей, і власні слова долітали до нього, немов промовлені на відстані.
— Я хочу поговорити з тобою. Нічого тобі не зроблю. Ану пересідай у мою машину.
Заправник не зрушив з місця. Норман чув, як він ковтнув слину.
— Ти впізнав мене того дня? — спитав Норман. Але погляд заправника прикипів до пістолета.
— У нас немає грошей,— проказав він хрипко.— Самі дрібняки. Ми заробили сьогодні лише... лише нещасних чотири долари...
— Грошей мені не треба. Вилазь. Сідай у мою машину.
Заправник сіпнувся, потім завагався. Тишу порушувало тільки комашине дзижчання.
— Не треба грошей? — перепитав він після хвилинної паузи.
Норман сів поряд, і вони рушили. Машина тихо посувалася по ґрунтовій дорозі, хитаючись на вибоїнах.
— Дома на мене чекають,— обережно почав заправник,— жінка й діти.
Норман не відповів. Коли порівнялися з хиясею,— Норман засвітла позначив це місце ганчіркою на узбіччі,— наказав звернути 3 дороги і їхати крізь зарості путівцем. По кабіні зашкребло гілля.
— Слухай, я не знаю, чого ти хочеш,— знову почав заправник, схилившись над кермом,— але я, я... чому б тобі не взяти на це когось іншого, не мене... Моя дружина... вона...
— Я тобі нічого не зроблю,— відповів Норман. Його трохи збентежив переляк заправника. Норман сподівався, що він залишиться таким самим, яким був іпістнадцять років тому — холодним і розсудливим, без ніяких емоцій.— Я хочу лише поговорити з тобою, хочу дізнатися правду від тебе. Де ти був шістнадцять років тому?
Норман спостерігав за його спітнілим обличчям. Яке неприємне, перелякане обличчя, хоча замолоду воно й не було таким відворотним, це напевно.
— Я... я не знаю,— промимрив заправник.
— Будь ласка, спробуй пригадати,— порадив Норман.— Як тебе звуть?
— Камсрон,— одразу відповів заправник.— Мене тут всі знають. Слухаіі, що тобі треба від мене? Я не знаю тебе. Пістолет — не іграшка...
— Я тебе не чіпатиму,— тихо запевнив його Норман.— Скажи тільки, де ти був шістнадцять років тому.
— Ми переїхали з Кентуккі, спочатку я, а потім уже й мої батьки,— Він знову з зусиллям ковтнув слину.—Тоді мені було років двадцять. Мабуть, так. Слухай, ти певно, розшукуєш когось іншого. Тобто, мепі здається, що ти маєш на увазі когось іншого.
— Ти ніколи не був у Кентуккі. А якщо й був, то було тобі тоді не двадцять, а менше...
— Я не знаю, скільки мені було тоді, може й справді я був молодший...— Його обличчя нервово пересмикнулося.
— Адже ти пригадав мене? — знову спитав Норман.— І того дня ти теж упізнав мене.
— Якого "того дня"? — Нервове напруження на грубому обличчі якось дивно не в'язалося з лінивими м'ясистими щоками. Здавалося, ніби Камерон хоче струснути з себе вагу свого тіла.
— Я хочу тільки переговорити з тобою, а тоді вже хай цим займається поліція.
— Чим займається? — швидко перепитав Камерон.
— Ти знаєш чим.
Камерон зиркнув на Нормапа. Напевне, вважає мене за божевільного, подумав Норман.
— Отясе, ти не хочеш признатися, що пам'ятаєш мепе?
Норман говорив так, наче спонукував покупця у ГІІОЇІІ крамниці придбати костюм, на який сам дивив-пі мов на порожнє місце, бо вже не раз його бачив.
— Я не збираюсь ні до чого тебе примушувати. Слово честі. У нас буде доволі часу, щоб наговорнти-пі. Куди поспішати? Я чекав на цю нагоду шістнадцять років...
— Що ще за шістнадцять років? — перепитав Камерон якимось новим тремтячим, хриплим голосом. У ньому зазвучали тепер безвихідь і відчай, і Норман підсунувся, щоб пильніше стежити за заправником. Нее буде як слід. Він господар становища. Мошкара танцювала у світлі фар і налипала на вітрове скло. Здавалось, якась надприродна сила сповнювала Нормана міццю і впевненістю.
— Шістнадцять років тому ти вбив мого брата. Якраз шістнадцять років минуло в березні.
— Вбив твого брата! — Камерон присвиснув.— Слухай, шановпий, я ніколи нікого не вбивав. Я ж тобі вже казав — ти маєш мене за когось іншого... запевни ю тебе, ти помилився. Я ніколи нікого не вбивав. Хто такий твій брат? І чому ти думаєш, що я повинен знати тебе? Ти служив разом зі мною в армії, чи що?
Норман не перебивав, нехай говорить. Слова не доходили до нього, вони пе мали для нього ніякого змісту. Нарешті машина стала. Мошкара билась об вікна автомобіля і зникала в темряві.
— Вимкни світло.
Норман уже мав напохваті ліхтарика.
— Чого тобі треба? Що ти збираєшся робити?
— Вимкни світло. Так. А тепер виходь. Виходь.
— Що ти збираєшся робити? Ти хочеш... хочеш... Ти щось говорив про поліцію, то чому ти не кличеш поліцейських? Певно, в них усе це на обліку, все записано. Вони можуть перевірити, і тоді все з'ясується — бо я ніколи нікого не вбивав, навіть в армії, коли ми служили за кордоном, навіть випадково абощо... Твій брат служив в армії?
— Виходь з машини.
— А куди ж ми підемо? — опирався той, вчепившись у кермо.—— Що ти хочеш зі мною зробити?
— Я хочу поговорити з тобою.
— Ти з'їхав з глузду,— промимрив заправник. Вони зайшли в хижу, Норман ішов позаду. Він поклав речі й посвітив ліхтариком в усі кутки.
— Де ми? — спитав Камерон.— Що ти збираєш с и робити? — У нього цокотіли зуби. Це неабияк здивувало Нормана.
— Сідай,— сказав він.
То тут, то там зі стелі звисало запорошене павутиння. У світлі ліхтарика будяки здавалися неприродними, закам'янілими, а їхні щетинясті тіні зливалися внизу на стінах в один зубчастий візерунок. Камерон поволі сів, нашорошено роззираючись. Серед бур'яну в нього був вайлуватий і кумедний вигляд, його велике черево розпирало пасок. До лоба поприлипали пасма темного волосся, неначе розкидані вправною рукою. Норман присів під протилежною стіною.
— Я хочу від тебе правди,—прошепотів він,— правди.
Губи в Камерона заворушились, але він не промовив нічого.
— Пригадай, ти вбив хлопця, і він уже на тому світі, його життя обірвалося за якусь хвилину, і ось тепер ти живий тут зі мною, тобі б слід уявити різницю між вами двома... Від цього вже самі кістки лишилися, все згнило, якби його тепер викопати... А ти сидиш навпроти мене живий і здоровий. Йому було сімнадцять, коли ти його вбив.
Камерон перелякано відгорнув од себе рукою бур'ян, немов то були бридкі таргани, і завмер.
— Певне, ти згадав мене. Бо я тоді був із ним. А ти що з двома хлопцями...
— Ще з двома?
— Ще з двома. Вас було троє. Ви штовхнули нас у річку и не давали виплисти. Ти чимсь ударив Дже-ка... коли його знайшли, в нього все обличчя було розбите. Я сам бачив. Це був ти і ще двоє. Я запам'ятав твоє обличчя.
Заправник заперечливо похитав головою.
— Мене чекає жінка,— несміливо почав він,—— я не можу довго розбалакувати...
— А де ті двоє? Що, вони кудись виїхали звідси?
— Шаповний, мені треба додому... Вони...
— Помовч! Завів: додому, додому! — гримнув Норман. Він перечекав, поки вгамується лють.— Мені потрібна правда. Хлопець на тім світі, і ти його порішив. Перш ніж вийти звідси, ти відкриєш мені правду!
— Я ніколи пікого не вбивав...
— Але ж я бачив тебе. Бачив саме тебе. Твоє обличчя.
— Це був хтось інший. Не я.
— Це був ти.
— У мене скільки завгодно двоюрідних братів і просто знайомих, схожих на мене...
— Де вони живуть, тут?
— Авжеж. І тут, і в місті теж...
— Ти ж казав, що ти з Кентуккі.
Камерои помовчав.