Протягом віків мовиться про доконечність культури для життя. Анітрохи не применшуючи цієї доконечності, вважаємо, проте, що культура має не меншу потребу в житті. Отож іманентна сила біологічного і трансцендентна сила культури опиняються віч-на-віч, однаково утиту-ловані, непідлеглі одна одній. Таке лояльне потрактування першої й другої дає змогу якнайчіткіше поставити проблему їх взаємин і зробити вільний і тривкий синтез.
Пригадайте-но починок цієї студії. Новочасна традиція пропонує нам два протилежні способи запобігання антиномії між життям та культурою. Один з них, раціоналізм, задля порятування культури заперечує всяке значення життя. Другий, релятивізм, вдається до протилежного: нехтує об'єктивну вартісність культури, даючи дорогу життю. Як одне, так і друге вирішення, прийнятні для передніших генерацій, не мають відгуку в нашому світовідчутті. Вони живуть сліпі одне до одного. Оскільки наш час не хибує на зір і яснісінько добачає сенс обох позовних сил, то він не може погодитись із запереченням існування істини, справедливості [363] й краси, так само як і забути, що задля існування вони потребують опертя на вітальність.
Вияснімо це на найдоступнішому для визначення складнику культури — пізнанні.
Пізнання — це осягнення істин, в котрих нам уявнюється трансцендентний (транссуб'єктивний) універсум реальності. Істини вічні, єдині й незмінні. Яким же чином пізнання закоренилося в суб'єкті? Відповідь раціоналізму категорична: пізнання можливе, якщо реальність здатна проникнути в суб'єкт, не зазнавши при цьому найменшої деформації. Виходить, що суб'єкт має бути проникним, позбавленим особливостей та будь-якого забарвлення, однаковим, що вчора, що сьогодні, що завтра, тобто наджиттьовим і надісторичним. Життя — це саморідність, перемінність, розвій, одне слово, історія.
Відповідь релятивізму не менш категорична. Пізнання неможливе; трансцендентної реальності не існує, бо кожен реальний суб'єкт є певним чином зорганізованою загородою. Проникаючи в нього, реальність деформується; ця індивідуальна деформація і буде сприйматися щоразу як пошукувана реальність.
Цікаво, що останнім часом психологія, біологія і теорія пізнання, не змовляючись, переглянули засади обох цих позицій і мусили їх підправити, по-новому поставивши питання.
Суб'єкт не є ані чимось проникним, автентичним і незмінним "чистим Я", ані деформатором реальності у процесі пізнання. Факти підказують третє — взірцевий синтез. Якщо опустити в потік невід, він пропустить одні предмети, а інші затримає. Він, так би мовити, провадить селекцію, не вдаючись до деформації. Це і є функція суб'єкта, живої істоти перед довколишньою космічною реальністю. Суб'єкт не настільки проникний, як та уявна розумна істота, вигадана раціоналістськими дефініціями, але й не витворює якоїсь ілюзорної реальності. Його функція чисто селективна. З безлічі елементів, з яких складається реальність, індивід, рецепторний апарат, перепускає певну їх кількість, чиї форма і зміст відповідають чарункам його чутливої сіті. Решта — феномени, факти, істини — лишаються зокола, ігноровані, не сприйняті.
Елементарний і чисто фізіологічний приклад дають нам зір і слух. Зоровий і слуховий апарати людської [364] відміни одержують вібраційні хвилі від найменшої до найбільшої швидкості. Кольори й звуки, що лежать далі чи ближче цих двох меж, лишаються невідомими. Таким чином життьова структура впливає на сприйняття реальності; але це аж ніяк не означає, що цей вплив чи втручання призводять до деформації. Весь широкий діапазон дійсно реальних кольорів і звуків проникає досередини освідомлено.
З істинами відбувається те саме, що й з кольорами та звуками. Психічна структура кожного індивіда — це вбираючий орган, наділений певною формою, здатною розуміти одні істини і приреченою на непозбувну сліпоту щодо інших. Точнісінько так кожен народ і кожна епоха мають свій тип душі, тобто невід з певною конфігурацією чарунок, котрі виявляють вразливість щодо одних істин і непоправну несприйнятливість щодо інших. Це означає, що всі епохи й усі народи задовольнились відповідними частками істини, тож безглуздо якомусь одному народові чи епосі протиставляти себе іншим, немов тільки їм дісталась геть уся істина. Всі мають своє визначене місце, ніхто не годен самовільно його залишити, бо це означало б перетворення на щось абстрактне і цілковиту відмову від існування.
Двоє людей споглядають той самий крайобраз з різних точок зору. Проте бачать вони не одне й те саме. Відмінне місцепробування призводить до того, що крайобраз прибирає різної постави в очах кожного з них. Те, що для одного займає перший план, уявнюю-чи всі свої деталі, для другого лежить на задньому плані — затінене й розпливчасте. До того ж, оскільки розташовані один за одним предмети повністю або частково приховані, кожен спостерігач сприйматиме ту частину крайобразу, яка недоступна для другого. То чи варто вважати хибним один з них? Певне, що ні; перший крайобраз такий же реальний, як і другий. Так само не має сенсу проголошувати ілюзорними обидва крайобрази лиш на тій підставі, що вони не збігаються. Це означало б, що існує якийсь третій, автентичний крайобраз, поставлений зовсім в інші умови, ніж перші два. Але такого крайобразу-архетипу немає і не може бути. Космічну реальність можна бачити лише в певній перспективі. Перспектива — це один з компонентів реальності. Це не деформація її, а організація. Повсякчасна [365] ідентичність реальності, яка сприймається з різних точок зору, є абсурдом.
Сказане про фізичне бачення має слушність і для всього іншого. Всяке пізнання відбувається з певної точки зору. Species aeternitatis * Спінози, всюдисущої, абсолютної точки зору, власне кажучи, не існує: це хибна й абстрактна точка зору. Ми не сумніваємося в її інструментальній пожиточності для певних потреб пізнання, але не треба забувати, що з неї реальності не видно. Абстрактній точці зору відповідають такі ж абстракції.
* Погляд вічності {латин.).
Такий спосіб мислення веде до докорінної реформи філософії і, що важливіше, нашого космічного відчуття.
Для інтелектуальної традиції останніх часів індивідуальність кожного реального суб'єкта була нездоланною перешкодою на шляху узасаднення пізнанням своєї претензії на осягнення істини. Вважалося, що два різних суб'єкти мають і різні істини. Тепер ми бачимо, що незбіжність світів двох суб'єктів не означає хибності одного з них. Навпаки, саме тому, що кожен з них бачить реальність, а не фікцію, одне бачення має різнитися від іншого. Ця незбіжність — не суперечність, а доповнення. Якби всесвіт поставав тим самим поличчям і грекові Сократових часів, і янкі, ми змушені були б виснувати, що всесвіт не має істинної реальності, незалежної від суб'єктів. Адже збіжність аспектів в очах двох людей з таких відмінних точок, як Афіни V століття і Нью-Йорк XX століття, означала б, що йдеться не про зоколишню щодо них реальність, а про уяву, яка випадково виявилась ідентичною у двох суб'єктів.
Кожне життя — це точка зору на всесвіт. Власне кажучи, те, що воно бачить, не може бачити жодне інше життя. Кожен індивід — людина, народ, епоха — є незамінним органом осягнення істини. Тому вона, сама по собі байдужа до історичних змін, набуває життьового виміру. Без розвитку, постійних змін і незліченних випадковостей, що й становлять життя, всесвіт, всеосяжна істина лишилися б незнаними.
Думка про власне поличчя реальності, притаманне їй відвіку й незалежно від точки зору на неї, є давньою
помилкою. У такому разі її бачення з певної точки зору не відповідало б її абсолютному аспектові, а відтак було б хибним. Але річ у тім, що реальність, як і крайобраз, має нескінченні перспективи, і всі вони однаково правдиві й автентичні. Єдина хибна перспектива — це та, що претендує на унікальність. Іншими словами, хибним є утопія, не локалізована істина, видима з "ніякого місця". Утопістом, а по суті раціоналістом, є той, хто найбільше блудить, бо не йме віри своїй точці зору і тікає зі свого спостережного пункту(9).
Дотепер філософія була утопічною. Тому кожна система претендувала на істинність на всі часи і для всіх людей. Вільна від життьового, історичного, перспективного виміру, вона безпідставно претендувала на істинні дефініції. Доктрина точки зору вимагає, щоб життьова перспектива єдналася в системі, з котрої вона походить, що дозволяє їй єднатися з іншими системами — майбутніми чи чужинними. Чистий розум треба замінити життьовим розумом, в якому перший розміститься й набуде рухливості та сили трансформації.
Коли сьогодні ми дивимось на філософські вчення минулого, в тому числі попереднього століття, ми помічаємо в них певні риси примітивізму. Я вживаю це слово у властивому значенні, приміром, по відношенню до художників Кватроченто. Чому ми їх називаємо "примітивними"? В чому їхній примітивізм? Кажуть, в їхній щирості, в їхній наївності. Але який сенс наївності й щирості? Яка їх сутність? Без сумніву, це самозабуття. Художник-примітивіст малює світ зі своєї точки зору, перебуваючи під владою властивих йому ідей, поцінувань і почуттів, але вірить, що змальовує його таким, яким він є насправді. Тим самим він забуває внести в свій витвір власну особистість; витвір постає перед нами, немов самовипродукований, без жодного втручання суб'єкта, поставлений на певне місце в просторі та часі. Ми, звісно, бачимо в картині художника віддзеркалення його індивідуальності й одночасно бачимо, що сам він її не бачив, ігнорував сам себе, мавши себе за анонімну зіницю, відкриту Всесвітові. Таке самоігнорування є чарівним джерелом його простодушності.
Але втіха, яку нам справляє наївність, включає і припускає погорду до простодушного. Адже йдеться про [367] добровільне самоупослідження. Ми тішимося з творів художника-примітивіста так само, як душею дитини, бо почуваємо свою вищість перед ними. Наше бачення світу набагато ширше, складніше, розважливіше й суперечливіше. Перебуваючи в нашому життьовому середовищі, ми сприймаємо світ як щось безмежне, непокірне, небезпечне й трудне. Натомість, зазирнувши у всесвіт дитини чи художника-примітивіста, ми бачимо мале коло — досконало окреслене й упокорене, з обмеженою кількістю предметів і перипетій.