Звичайно, бо жити — це, власне, мати стосунки зі світом. Загальне обличчя, що нам являє світ, буде загальним обличчям нашого життя. Тому я так уперто підкреслюю, що світ, де народилися сучасні маси, являв докорінно нове в історії обличчя. Тоді як у минулому жити означало для пересічної людини знаходити навколо труднощі, небезпеки, не-статки, обмеження долі й залежність,— новий світ здається забезпеченим, як сфера фактично необмежених можливостей, де ніхто ні від кого не залежить. На [48] основі цього первісного та тривкого враження формується кожна сучасна душа, так, як на протилежній основі формувалися старовинні. Бо це основне враження немов обертається у внутрішній голос, що безупинно підшіптує якісь слова в глибині кожної одиниці і уперто вмовляє їй дефініцію життя, що рівночасно є імперативом. І коли традиційне враження підшіптувало: "Жити — це почуватись обмеженим, отже, хоч-не-хоч рахуватися з тим, що нас обмежує", то найновіший голос кричить: "Жити — це не зустрічати жодного обмеження; отже, спокійно здатися на себе". Фактично нема нічого неможливого, нічого небезпечного і, в засаді, ніхто не є вищий за інших.
Це основне почуття цілковито змінює традиційну, відвічну структуру масової людини. Бо остання завжди відчувала, що вона органічно підлягає матеріальним обмеженням та вищим суспільним силам. Таким, на її погляд, було життя. Якщо їй вдавалося поліпшити своє становище, якщо вона підіймалася вгору по суспільній драбині, тоді вона це приписувала долі, яка їй особисто усміхнулась. А як не долі, то величезному зусиллю, про яке вона добре знала, скільки воно їй коштувало. В одному й в другому випадку йшло про виняток із нормального бігу життя, виняток, що мав якусь особливу причину.
Але нова маса вважає цю повну життьову волю за свій природний та встановлений стан, що не має особливих причин. Жодна зовнішня сила не змушує її визначити собі межі, отже, рахуватися повсякчас з іншими інстанціями, передусім з інстанціями вищими. Китайський селянин донедавна вірив, що добробут його життя залежав від особистих чеснот, які зволив посідати імператор. Отже, його життя було постійно орієнтоване на цю верховну інстанцію, від якої воно залежало. Але людина, що ми її тепер аналізуємо, звикає не звертатися до жодної інстанції поза собою. вона задоволена з себе такої, якою вона є. Щиро, без іякої пихи, неначе це найприродніша річ у світі, вона ™ильна підтверджувати й схвалювати все, що знаходить у собі: погляди, апетити, нахили чи смаки. Чому коли, як ми бачили, ніщо й ніхто не дає їй зрозуміти що вона людина другорядна, страшно обмежена, спроможна створити чи зберегти ту організацію, що [49] дає її життю цей розмах і вдовілая, на яких вона засновує таке ствердження своєї особи.
Ніколи масова людина не звернулася б до чогось поза собою, хіба що обставини насильно змусили б її. Оскільки сьогодні обставини не змушують її, вічна маса, згідно зі своєю вдачею, вже нікуди не звертається і почуває себе паном свого власного життя. Натомість добірна чи визначна людина відчуває глибоку внутрішню потребу звернутися до якоїсь норми поза собою, вищої за себе, якій вона добровільно підпорядковується. Згадаймо, що на початку ми відрізнили визначних людей від простих людей, кажучи, що до перших належить той, хто вимагає багато від себе, а до других — той, хто нічого від себе не вимагає, а задовольняється тим, чим він є, і навіть захоплений собою (13). Всупереч загальноприйнятій думці, не маса, а добірна людина живе у властивій неволі. Життя їй здається прісним, коли воно не полягає в службі чомусь вищому. Тому вона необхідність служби не вважає за гніт. Коли, випадково, служби не стає, вона відчуває неспокій і винаходить нові норми, ще тяжчі, ще вимогливіші, яким підкоряється. Це є життя, обернене в дисципліну,— шляхетне життя. Шляхетство визначається вимогами, обов'язками, а не правами. Noblesse oblige *.
За власним нахилом живе плебей;
шляхетний прагне устрою й ладу.
(Гете)
* Шляхетство зобов'язує (фр.).
Привілеї шляхти не є поступки чи ласки за походженням, навпаки,— це завоювання. І, в засаді, їх утримання означає, що упривілейована особа могла б щохвилини відвоювати їх, якби зайшла потреба і хтось би їх заперечував. Отже, приватні права чи privilegia не є пасивною власністю і простою користю, а вказують на висоту, якої осягнули зусилля даної особи. Натомість, загальні права, як "права людини й громадянина",— це пасивна власність, чиста користь і вигода, щедрий дар призначення, що його зустрічає кожна людина і що не відповідає жодному зусиллю, хіба що дихати й уникати божевілля. Отож, я сказав би, що загальне право мається, а особисте — тримається. [50]
Прикро, як у щоденній мові викривилося таке натхненне слово як "шляхта". Бо для багатьох воно означає — спадкова "шляхта крові", і так обертається в щось подібне до загальних прав, у сталу та пасивну якість, що її отримують і передають, мов якусь інертну річ. Але властивий сенс, етимологія іспанського слова nobleza — "шляхта" є наскрізь динамічні. Латинське nobilis означає "знаний", себто знаний усім, славетний, що дав себе знати, перевищивши анонімну масу. Воно вказує на незвичайне зусилля, що мотивує цю славу. Отже, шляхетний — це те саме, що напружений чи визначний. Шляхетство чи славетність сина — це — вже чиста користь. Син знаний тому, що батько досягнув слави. Він знаний через відблиск, і, справді, спадкове шляхетство має посередній характер, це віддзеркалене світло, місячне шляхетство, що походить від мертвих. Єдине, що в ньому лишається автентичне, динамічне,— це поштовх, який воно дає нащадкові, щоб утримати предківський рівень. Завжди, навіть у цьому послабленому значенні, noblesse oblige. Первісний шляхтич сам бере на себе обов'язок, на спадкового шляхтича обов'язок покладає спадщина. В усякому разі, є певна суперечність у передаванні шляхетства від першого шляхтича до його наступників. Китайці логічніше оберігають порядок передачі, і не батько ушляхетнює сина, а син, що осягає шляхетство, передає його своїм предкам, відзначаючи своїм зусиллям свій скромний рід. Тому, коли надають якогось шляхетського рангу, то ступенюють його за кількістю попередніх поколінь, які вшановуються, так що дехто ушляхетнює тільки свого батька, а дехто поширює свою славу аж до п'ятого чи десятого коліна. Предки живуть на підставі сучасної людини, що її шляхетство дійове і чинне, одне слово, є, а не було и.
Слово "шляхта" не з'являється як формальний термін до часів Римської імперії, а в ній постає лише в протиставленні до спадкової шляхти, що вже занепадала.
Для мене шляхетність — це синонім напруженого життя, що постійно прагне перевершити себе, порватися від старих досягнень до намічених обов'язків і вимог. Отак шляхетне життя протиставлене простому чи інертному життю, що статично замикається в собі, засуджене на вічну нерухомість, доки якась зовнішня [51] сила не примусить його вийти з себе. Тому ми називаємо цей тип людини масою — не тому, що він численний, а тому, що він інертний.
Простуючи через життя, ми до зануди переконуємося, що більшість людей неспроможні на жодне зусилля, хіба що воно є безпосередньою реакцією на зовнішній тиск. І саме тому цих кілька одиниць, що виявилися спроможними на спонтанне й розкішне зусилля, виділяються окремішньо, наче монументи в нашій свідомості. Це люди добірні, шляхетні, єдино активні, а не лише реактивні, для яких життя — це постійне напруження, безнастанне тренування. Тренування — аскеза. Це — аскети.
Хай не дивує вас це позірне відхилення від теми. Щоб дефініювати сучасну масу, що є також "масою", як і завжди, але хоче витіснити добірних людей, треба протиставити її двом чистим формам, що в ній змішані: звичайна маса і справжній шляхтич чи людина зусилля.
Тепер ми можемо попростувати швидше, бо, на мою думку, вже посідаємо ключ чи психологічну формулу до панівного нині типу людини. Все, що слідує, є наслідком чи висновком з цієї основної структури, яку можна підсумувати отак: світ, зорганізований дев'ятнадцятим століттям, автоматично витворив нову людину і наділив її величезними апетитами та розмаїтими потужними засобами, щоб їх задовольнити. Засоби — господарські, фізичні (гігієна, рівень здоров'я вищий, ніж будь-коли), цивільні та технічні (під останніми я розумію величезний запас частинного знання і практичного вміння, які має тепер пересічна людина і яких їй завжди бракувало). Наділивши її всіма цими потугами, дев'ятнадцяте століття покинуло її на самоплив, і пересічна людина, йдучи за своєю природною вдачею, замкнулася в собі. Таким чином, ми зустрічаємо масу, що сильніша, ніж у будь-яку іншу епоху, але, на відміну від традиційної маси, герметизована в собі, неспроможна нічому і нікому підпорядкуватись, переконана, що вона самодостатня, одне слово, непокірна. Якщо не зміниться дотеперішній стан речей, то щодня буде помітніше в цілій Європі — і через віддзеркалення в цілому світі,— що маси неспроможні підкоритися будь-якому керівництву. У важких годинах, що грядуть для нашого континенту, можливо, в раптовій тривозі вони [52] на хвилину матимуть добру волю прийняти в певних особливо нагальних справах керівництво вищих меншин.
Але й та добра воля розвіється. Бо основні риси її душі — це герметизм і непокірність; від народження вони не в стані приділяти увагу тому, що поза ними, чи то факти, чи особи. Вони захочуть іти за кимсь, та не зуміють. Вони захочуть слухати, та помітять, що вони глухі.
З другого боку, даремно думати, що сьогоднішня пересічна людина, хоч як піднісся її життьовий рівень у порівнянні до інших часів, зможе сама управляти, процесом цивілізації. Кажу процесом, а не аж прогресом. Простий процес утримання сучасної цивілізації надзвичайно складний і вимагає крайньої витонченості. Як же зуміє керувати ним ця пересічна людина, що навчилася вживати певних знарядь нашої цивілізації, але відзначається докорінним незнанням самих її засад?
Повторюю читачеві, який терпляче дочитав досі, що не слід надавати всьому сказаному передусім політичного значення. Політична діяльність, що є най-дійовішою, найбільш видимою формою всього суспільного життя, є, натомість, наслідком глибших і тонших чинностей.