"Чоловічість" була не в них самих, а довкола них — у містичній аурі, екзальтованому німбі, витвореному колективною уявою. Маси вірили в них, вивищували їх, і ця віра, це вселюдне пошанування сконденсовано втілювалися в обрисах пересічних особистостей.
Либонь, ніщо так не говорить про народ і кожну епоху його історії, як стан зв'язків між масою та провідною меншиною. Громадська діяльність — політична, інтелектуальна чи виховна — має, як говорить сама назва, такий характер, що окремий індивід, хоч би який геніальний, не годен здійснювати її ефективно. Громадський вплив або, якщо віддати перевагу іншій назві, соціальний вплив має свої витоки в енергіях, дуже відмінних від тих, що діють у приватному впливі, який кожен може справляти на ближнього. Окрема людина є соціально дієвою не своїми індивідуальними якостями, а соціальною енергією, яку заклала в ній маса. її особисті таланти є лиш мотивом, нагодою або приводом для того, щоб у ній сконденсувався соціальний динамізм.
Так, політик випромінюватиме стільки громадського впливу, скільки ентузіазму та довіри сконцентровано в ньому його партією. Письменник спроможний вплинути на колективну свідомість настільки, наскільки читацький загал шанує його, цоклоняється. Втім, було б неправильно стверджувати, що індивід впливає в міру свого таланту чи працьовитості. Ясна річ, що глибший, [169] мудріший і вишуканіший письменник, то більша відстань проляже між його ідеями та ідеями простолюду, а відтак складніша його творчість для сприйняття. Лише за умови, що читацький загал має довіру до письменника і визнає його велику перевагу над собою, він докладає необхідних зусиль, щоб піднятися до його розуміння. В країні, де маса нездатна до ускромлення, надпориву та пошанування вищого, виникають усі передумови для того, щоб впливом користувалися лише найпримітивніші письменники, тобто найдоступніші, тобто несосвітенні дурні.
Те ж саме відбувається з публікою. Якщо маса "ех abundantia cordis" *, в надпориві, не бачить достатньої причини ввірити себе якомусь громадському діячеві, оскільки вважає себе не дурнішою за нього, то кожна його дія чи жест приречені на поразку; що витончені-ший політик, то менше буде порозуміння, що хисткіше його становище, то менше в нього підстав правдиво репрезентувати суспільство. Але як політикові здолати ворога, якщо він мусить щодня завойовувати свою власну партію?
* Від сердечної повноти (латин.).
Повернімось, проте, до висновку, що "чоловіки", на брак котрих нарікає вищезгаданий вислів, є, властиво, щирим витвором екзальтованих мас і, в кращому розумінні слова, колективними міфами.
В часи поступу, самовідданого національного становлення, маси почуваються масами, анонімним колективом, що, кохаючись у власній єдності, уособлює її та конкретизує у своїх обранцях, яких славословить у надмірі життьового ентузіазму. Отоді кажуть, що "чоловіки є". В часи занепаду, коли нація розпадається і стає жертвою партикуляризму, маси не хочуть бути масами, кожен її член має себе за проводиря і, спинаючись проти всього непересічного, обрушує на нього свою зненависть, своє недоумство і свою заздрість. Отоді, щоб виправдати свої дурощі і притлумити докори сумління, маса каже, що "перевелися чоловіки".
Геть помилково було б вважати, що ентузіазм мас залежить від чеснот їхніх проводирів. Правда у геть протилежному: соціальна вартісність проводирів залежить від здатності мас до ентузіазму. В деякі епохи народна душа немов зморожується, стає нечулою, заздрісною, [170] чванливою, в ній атрофується здатність творення соціальних міфів. За часів Сократа були такі ж силачі, як Геракл. Але душа Греції охолола і, не годна відділити міфологічні нашарування, не змогла уявити довкола велета осяйного зодіаку дванадцяти подвигів.
Придивіться до внутрішнього життя будь-якої сьогочасної партії. В усіх, серед них і в правих, побачимо жалюгідний спектакль — замість того щоб партія йшла за вождем, її маса тяжіє над своїм вождем. У натовпу існує плебейський спротив до будь-якої можливої вищості. Відмовивши кращим людям в ревності й соціальному призначенні, натовп знову зітхає: "Перевелися чоловіки".
Дивовижний приклад закоріненої невідповідності між тим, що громадська думка висловлює, і тим, що почуває в глибині душі! Коли ви чуєте: "Перевелися нині чоловіки", слід розуміти: "Перевелися нині маси".
ПАНУВАННЯ МАС
Нація — це зорганізована людська маса, упорядкована меншиною добірних індивідів. Хоч би яке було наше політичне кредо, ми вимушені визнати цю істину, яка стосується не тільки політичних проблем, а набагато глибшого шару історичної реальності. Правова форма, прийнята національним суспільством, може бути вповні демократичною чи й комуністичною, якщо хочете, але його жива, трансправова конституція поляга-тиме завжди в динамічному впливі меншини на масу. Йдеться про неуникний природний закон, який у біології суспільств відіграє таку ж роль, як закон густини у фізиці. Коли в рідину вкинути речовини різної густини, то вони неодмінно розташуються на рівнях, що відповідають їх густині. Точнісінько так у кожному людському угрупованні відбувається спонтанне єднання його членів згідно з їх різною життьовою густиною. Це видно вже в найпростішій формі спільноти, в розмові. Коли до розмови стає шестеро людей, то попервах недиференційована маса співрозмовників невдовзі ділиться на дві частини, одна з котрих задає в розмові тон іншій, впливає на неї, більше дарує, ніж одержує. [171]
Якщо ж такого не відбувається, це означає, що нижча частина групи протиприродно опирається верховенству, впливові вищої частини, і розмова стає неможливою. Так, коли в якійсь нації маса відмовляється бути масою, тобто йти за провідною меншиною, нація руйнується, суспільство роздрібнюється і настає соціаль— ' ний хаос, історична безхребетність.
Скрайній випадок такої історичної безхребетності ми тепер переживаємо в Іспанії.
Сторінки цієї похапної студії тяжіють до виправлення короткозорості, звичної при сприйманні соціальних феноменів. Ця міопія полягає у вірі, що соціальні, історичні феномени є феноменами політичними і що недуги національного тіла є політичними недугами. Звісно, політичне — це вітрина, контур або шкірний покров соціального. Тим-то воно найперше впадає в око. Дійсно, існують національні недуги, які є чисто політичними розладами, висипом чи інфекціями соціальної шкіри. Але ці позверхові нездужання ніколи не бувають тяжкими. Якщо в країні негаразди в політиці, то можна сказати, що це не така вже біда. При легкому, минущому нездужанні соціальне тіло, певна річ, саме якось дасть собі раду.
В Іспанії, на лихо, ситуація супротилежна. Не стільки вади в політиці, як у самому суспільстві, в серцях і головах чи не всіх іспанців.
У чому ж полягає ця недуга? Часто можна почути про "громадську аморальність", котру розуміють як брак справедливості в судах, торгівлю вигідними посадами, шахрування в комерції, що залежить від влади. Преса і парламент привертають увагу громадян до цих лиходійств, як причини нашого прогресуючого розкладу. Без сумніву, ми справді маємо надмір "громадської аморальності". Проте я вважаю, що це не найтяжче захворювання, і народ може його перебороти і навіть зміцніти. Той, хто обізнаний із загальною історією, не може з цим не погодитись. Якщо треба навести скандальний і не такий давній приклад, звернімося до історії Сполучених Штатів останніх п'ятдесяти років. За цей час через північноамериканське життя протікла найсправжнісінька Міссісіпі "громадської аморальності". А втім, нація колосально зросла на силі, і зірки на прапорі Штатів нині є одними з найбільших величин міжнародного зодіаку. Наше етичне почуття може [172] обурити скандальний факт, що така "аморальність" не руйнує народ, а, скоріше, відбувається в один час з його піднесенням. Але доки ми гніваємось, реальність розвивається, як сама собі знає, а не так, як, на нашу думку, мусить.
Іспанська недуга, на лихо, тяжча, ніж вищезгадана "громадська аморальність". Гірше, ніж мати якусь недугу, бути недугою самому. Те, що суспільство аморальне чи містить у собі аморальність,— тяжко, але те, що суспільство не є суспільством,— куди тяжче. Саме це і діється з нами. Іспанське суспільство розчахнуте з давніх-давен, бо уражені самі його корені соціаліза-торської діяльності.
Початкове соціальне діяння — це не просто зібрання людей, а їх безпосереднє об'єднання. Початкове соціальне діяння — це організація людської маси на проваджуваних і проводирів. Це вимагає від одних певної здатності правувати, від других — певної внутрішньої здатності до послуху (13). Отже, де немає меншини, що діє на колективну масу, і маси, здатної сприймати вплив меншини, там немає, в певному розумінні, і суспільства.
Таким чином, сьогодні ми живемо в Іспанії, підгорнуті під владу мас. Короткозорі так не вважають, оскільки і справді не бачать ані заворушень на вулицях, ані приступів банків та міністерств. Але така вулична революція — це тільки політичний аспект, якого іноді прибирає панування певної соціальної маси — пролетарської.
Я ж бо маю на увазі іншу форму панування — набагато радикальнішу, ніж галасування на майдані, куди глибшу й всюдисущу, уособлену не в одній якійсь соціальній масі, а в усіх, і особливо в масах найбільшої потуги — середнього і вищого класів.
У переднішому розділі я згадував дивний феномен, що навіть в ультраправих політичних партіях не вожді правують масами, а маси грубо підштовхують своїх вождів до тієї чи іншої позиції. Скажімо, "юні мау-ристи" не прийняли інтернаціональної політики, що її пропонував Маура під час війни, а навпаки, накидали своєму .вождеві інтернаціональну політику, яка була закладена в їхніх легковажних і поспішливих головах — головах "маси". Те ж саме сталося з карлістами, [173] які гуртом хвицьнули свого проводиря, змусивши його поступитися.
Ради оборони є, врештою, не що інше, як ще один приклад морального саботажу мас проти добірної меншини. У казармах щиро повірили — і ця щирість є найбільшою патологією,— що вони краще знаються на політиці, ніж ті, хто з обов'язку чи з покликання з давніх-давен міркують над громадськими питаннями.
Цей згубний феномен духової несубординації мас щодо всякої видатної меншини виявляється з тим більшою витонченістю, чим далі ми відступаємо від політичної царини.