Так що ти, любий Пуше, на мене не ображайся, якщо я... Ой, ой! Хто там?
Пух подивився на небо, а тоді, знову почувши свист, глянув на великого дуба і побачив когось на гілці.
– Та то ж Крістофер Робін! – сказав Пух.
– Ага, ну, тоді все гаразд,– сказав Паць.– З ним ти в цілковитій безпеці. Бувай!
І він щодуху задріботів додому, невимовне радіючи з того, що скоро опиниться поза всякими страхами.
Крістофер Робін неквапливо зліз із дерева.
– Дурненьке ведмежа,– сказав він,– і що ти ото робило? Я дивлюся, аж ти двічі обійшов довкола гайка – спершу сам, а далі Паць побіг за тобою, і ви почали ходити удвох... Зараз ви намірялися учетверте обійти ці дерева по своїх власних слідах!..
– Помовч хвилинку,– сказав Вінні-Пух, піднявши лапу.
Він сів навпочіпки й задумався – глибоко-глибоко. Тоді приклав одну свою лапу до одного сліду, а другу – до другого... Тоді двічі почухав кінчик носа і звівся на рівні ноги.
– Так і є,– сказав Вінні-Пух.– Тепер мені стало все ясно... Це ж треба бути таким смішняком – ходити по власних слідах і думати, що то сліди Бабая!.. Чи є ще у світі такий пустоголовий ведмідь?!
– Ти зовсім не пустоголовий,– утішливо сказав Крістофер Робін.– Ти – найкращий ведмедик у світі!
– Це правда? – з надією перепитав Вінні-Пух. І раптом він весь аж засяяв:
– Що не кажи, але вже настала обідня пора! – мовив Пух і мерщій подався додому обідати.
ПРИГОДА ЧЕТВЕРТА,
У якій Іа-Іа губить хвіст, а Пух його знаходить
Підстаркуватий сірий ослик Іа-Іа стояв сам-самісінький у зарослому будяччям закутку Лісу, широко розставивши передні ноги та похиливши голову набік. Він думав про Серйозні Речі. Іноді він думав: "Чому?", іноді: "Для чого?", а іноді думав навіть так: "Що з цього буде?" Отож не дивно, що час від часу Іа навіть сам не розумів, про що ж він, власне, думає.
І тому, зачувши важкеньку ходу Вінні-Пуха, ослик дуже зрадів, адже тепер можна було хоч якусь хвильку не думати і просто привітатися.
– Як ся маєш? – спитав він понурим голосом. Голос у нього завжди був понурий.
– А як твоє здоров'ячко? – спитав Пух.
Іа-Іа похитав головою:
– Не дуже як! – сказав він. – Ба навіть зовсім ніяк. Мені здається, що я вже дуже-дуже давно не почував себе як.
– Бідний-біднесенький! – сказав Вінні-Пух.– Мені так тебе жаль! Дай-но я на тебе погляну.
Іа-Іа понуро втупив очі в землю, а Вінні-Пух обійшов довкола нього.
– Еге, що це скоїлося з твоїм хвостом? – здивувався він.
– А що з ним скоїлося? – спитав Іа-Іа.
– Його нема!
– Ти певен?
– Хвіст або є, або його нема. В таких речах завжди можна бути певним. А твого хвоста тут нема!
– А що ж там є?
– Нічого.
– Зараз подивимося,– сказав Іа-Іа і повагом обернувся до того місця, де ще зовсім недавно був його хвіст. Однак, помітивши, що йому ніяк не щастить його наздогнати, ослик став крутитися назад, аж поки повернувся туди, звідки почав, а далі просунув голову між передні ноги, уважно подивився знизу й нарешті сказав, глибоко та сумно зітхнувши:
– Здається, і справді нема.
– Авжеж, нема! – сказав Вінні-Пух.
– Цього і слід було чекати,– понуро мовив Іа-Іа. – Тепер усе ясно. Дивуватися нічого.
– Певне, ти його десь забув,– сказав Пух.
– Напевне, його хтось поцупив,– сказав Іа-Іа.– Знаю, чиї це витівки! – додав він після тривалого мовчання.
Пух відчув, що він мусить сказати щось підбадьорливе, корисне, але не міг придумати, що саме. І він надумав замість цього зробити щось підбадьорливе, корисне.
– Іа-Іа,– урочисто мовив він.– Я, Вінні-Пух, обіцяю знайти тобі твого хвоста!
– Дякую, Пуше,– сказав Іа-Іа. – Ти справжній друг,– додав він. – Не те що інші,– закінчив він.
І Вінні-Пух подався шукати хвоста.
На розшуки він вирушив чудового весняного ранку. Маленькі пухнасті хмаринки весело гралися на ясно-блакитному небі. Вони то наскакували на сонечко, ніби хотіли його заховати, а то хутенько тікали геть, щоб іншим також дати побавитися.
Вінні-Пух бадьоро йшов поміж дубів та ялинок, збігав схилами, зарослими ялівцем та вересом, долав кам'янисті русла струмків, видирався на круті береги річок і знову пірнав у хащі, аж поки, нарешті, голодний та втомлений, ступив у Дрімучий Праліс.
Адже саме тут, у Дрімучому Пралісі, жила Сова.
"Якщо хто-небудь знає що-небудь,– подумки сказав ведмедик,– то це, безперечно, Сова. Інакше я не Вінні-Пух,– додав він.– А я – це я, Вінні-Пух. Отже, все гаразд!"
Сова мешкала в старовинному замку "Каштани". Авжеж, у неї була не якась там хата, а справжній замок невимовної краси. Принаймні саме так здавалося Вінні-Пухові, бо на дверях замку був і дзвоник із кнопкою, і дзвіночок зі шнурком.
А під дзвоником висіла табличка:
ПРОСЮ НАТИЦЬНИ ВІТЧИНЯТЬ
А під дзвіночком висіла табличка:
ПРОСЮ ПО СМИКАЙ ВІТЧИНЯТЬ
Обидва ці оголошення довелося написати Крістоферові Робіну, бо лише він один на весь Ліс умів писати. Навіть Сова, хоч вона й була мудра як світ і могла читати й писати власне ім'я – Сува, навіть вона не спромоглася б правильно написати такі довжелезні важкі слова, як, скажімо, ГИГИЄНА чи БУТИБРОТ.
Вінні-Пух дуже уважно прочитав обидва оголошення: спершу зліва направо і ще раз справа наліво – на той випадок, якщо він щось ненароком пропустив. Після цього для певності він потицяв спочатку в кнопку дзвоника й посмикав її, тоді посмикав шнурок і потицяв у сам дзвіночок, а тоді голосно загукав:
– Сово, гей, Сово! Ану, відчиняй! Ведмідь прийшов!
Двері розчахнулися, і Сова визирнула на білий світ.
– Здоров, Пуше! – сказала вона.– Які новини?
– Жахливі й сумні,– сказав Пух,– бо Іа-Іа, мій давній друг, загубив хвоста і дуже за ним побивається. Скажи, будь ласка, як же мені його знайти?
– Та бач,– мовила Сова,– в такім казусі процедурка буде...
– Що означає "в такій пазусі дурка"? – не зрозумів Пух.– Ти не забувай, що в мене замість мозку в голові тирса і довгі слова мене тільки спантеличують.
– Ну, це означає, як треба діяти...
– Ага!.. Ну, коли твоя дурка справді це означає, я проти неї нічого не маю,– примирливо сказав Пух.
– А діяти треба так: через газету знайти охо-чих...
– Будь здорова! – сказав Пух, піднявши лапу.– То що-що ми маємо знайти?.. Ти саме чхнула, коли зібралася сказати.
– Я не чхала.
– Ні, Сово, ти таки чхнула.
– Даруй мені, Пуше, але я таки не чхала. Адже не можна чхнути й не знати, що ти чхнув.
– Так само не можна знати, що хтось чхнув, коли ніхто не чхав.
– Я лише сказала: через газету знайти охо-чих...
– От бачиш, ти знову чхаєш – чих та чих! Будь здорова! – співчутливо сказав Пух.
– Я кажу: знайти о-хо-чих до розшуку хвоста! – криком закричала Сова.– Дати в газету оголошення й пообіцяти винагороду. Тобто написати в оголошенні, що ми дамо багато-багато чогось тому, хто знайде хвоста Іа.
– Ясно, ясно,– сказав Пух, киваючи головою.– До речі, про оце "багато-багато чогось", – замріяно мовив він.– Я сам не проти "чогось", і не треба мені "багато-багато". Така вже, знаєш, у мене звичка – перехопити "чогось" саме в цей час,– і Пух з надією скосив очі на буфет, що стояв у кутку Совиної приймальні,– скажімо, ложечку згущеного молока чи там ковточок меду...
– Отже, так,– торочила своє Сова,– ми напишемо оголошення і розклеїмо його по всьому Лісі.
– Ковточок меду,– пробурмотів собі під ніс ведмедик,– або... або, у крайньому разі, обійдемось і без нього.– Він тяжко зітхнув і спробував прислухатися до того, що казала Сова.
А Сова говорила та говорила якісь довжелезні слова, і ті слова ставали дедалі довші й довгіш...
Нарешті вона повернулася туди, звідки почала, і заходилася тлумачити, що написати це оголошення має Крістофер Робін.
– Це ж він порозписував таблички в мене при вході. Ти їх бачив, Пуше?
Пух уже давно заплющив очі й відповідав лише "так" і "ні" на все, що казала Сова. А через те, що останнього разу він сказав: "Так, так", – цього разу він промовив: "Ні, ніколи!"– хоч і не мав уявлення, про що саме йдеться.
– Як? Ти їх не бачив? – здивувалася Сова.– То ходімо подивишся!
І вони вийшли надвір.
Пух подивився спершу на дзвоник із кнопкою та на табличку під ним, далі він глянув на дзвіночок зі шнурком та на табличку під ним, і що довше він придивлявся до шнурка на дзвіночку, тим глибше відчував, що десь уже бачив щось дуже і дуже схоже... Десь зовсім в іншому місці, колись раніше...
– Гарний шнурочок, га? – сказала Сова.
Пух кивнув головою:
– Він мені щось нагадує,– сказав він,– але я не можу пригадати, що саме. Де ти його взяла?
– Одного разу я летіла Лісом, а він висів на кущику. Я навіть подумала, що там хтось живе, і смикнула за нього, як за дзвінок. Проте нічого не сталося, і тоді я подзвонила голосно-голосно, так що шнурочок лишився в мене. А потім мені здалося, що він нікому не потрібен, і я взяла його собі, принесла додому й оце...
– Сово,– сказав Пух урочисто,– ти помилилася. Він комусь дуже потрібний!
– Кому?
– Іа. Моєму другові Іа-Іа. Він... він дуже любив його.
– Любив його?
– Він був міцно із ним пов'язаний,– сумно промовив Вінні-Пух.
Із цими словами він зняв шнурок із гачка і відніс його справжньому господареві, тобто осликові Іа-Іа.
І коли Крістофер Робін прикріпив хвоста на місце, Іа-Іа з вибриком подався до Лісу і з таким захватом вимахував хвостом, що Вінні-Пухові залоскотало геть усюди. Отож він і мусив чимдуж гайнути додому, щоб підкріпитися.
А за півгодини, витираючи губи, він уже гордо виспівував:
Хто знайшов хвіст
Найкращого друга?
Я, Вінні-Пух!
Була майже друга —
Саме обідня пора.
Ура!
(Хоч справді була пів десята).
Я знайшов хвіст,
Хлоп'ята!
ПРИГОДА П'ЯТА,
У якій Паць зустрічається зі Слонопотамoм
Одного разу, коли Крістофер Робін, Вінні-Пух та Паць сиділи рядком і вели тиху розмову, Крістофер Робін проковтнув те, що було в нього в роті, й сказав ніби між іншим:
– Чуєш, Пацику, а я сьогодні бачив Слонопотама.
– Що ж він робив? – спитав Паць.
– Та просто так, кудись слонопотамив,– відказав Крістофер Робін.– По-моєму, він мене не помітив.
– Колись і я з одним здибався,– сказав Паць.– І по-моєму, то був саме він. А може, й не він. Хтозна.
– І я одного якось бачив,– озвався Вінні-Пух, хоча сам собі подумав: "Цікаво, який же він є, отой Слонопотам?"
– От тільки рідко вони трапляються,– недбало зауважив Крістофер Робін.
– А надто зараз,– докинув Паць.
– А надто саме о цій порі року,– підтримав друзів Вінні-Пух.
Отак вони поговорили про се та про те, а тоді Пухові й Палеві настав час збиратися додому.
Вони пішли разом.
Спочатку, поки вони чалапали вузенькою стежкою, що в'юнилась понад Дрімучим Пралісом, обидва мовчали.