Відшукав на столику два тенісних м'ячі і поклав їх до кишені піжами, взяв магнітофон, навпомацки дістався до дверей і увійшов до вітальні. Намацав рукою спинку стільця, сів і4сказав:
— В раціоні довгожителів, а їх у Грузії понад дві тисячі, переважає рослинна їжа. В західних районах Грузії, наприклад, старі не вживали перших блюд, котрі багаті екстрартивними речовинами. Куряче, теляче, зрідка бараняче м'ясо довгожителі їдять в основному варене. Сирі овочі, фрукти, свіжа зелень і прянощі, багаті на вітамін С, обов'язкові за їх столом
' у будь-яку пору року. Довгожителі їдять мало цукру і багато меду. Постійне споживання молока, сиру, овочів і фруктів створює природний бар'єр проти склерозу. Саме цим пояснюється низький процент випадків атеросклерозу у столітніх.
— Якщо наш син у сні виголошує такі речі,— сказала гордо мама,— то що він виголосить, коли прокинеться.
"Хай думають, що я сплю",— подумав я. А ще подумав: "Можливо, я дійсно говорю, дію і взагалі живу як пзеверп лише у сні, але, коли вже я прокинуся..." Навіть мені було страшно уявити, що я можу наробити, коли прокинуся від сну, а тому сказав:
— Даю вам десять хвилин на розмову зі мною,— поставив на стіл мікрофон і непомітно увімкнув під столом магнітофон.
— Прошу— без ультиматумів,— грізно промовив батько.
— Юрку! — вигукнула перелякано мама.— Чому ти не розплющуєш очей?
— За розкладом,— відповів я.
' Мама зчинила була паніку, чи не пошкодили мені під час бійки зір, але тато сказав:
— Хай сидить з заплющеними очима... Принаймні я буду думати, що йому соромно дивитися мені в очі...
Я, звичайно, промовчав. Однак, щоб не гаяти марно часу, почав робити чотири діла одразу. Дрімати! Слухати батька! Лівою рукою стискати тенісний м'яч у кишені піжами! Правою ногою, упираючись носком, нарощувати м'язи ноги!
В кімнаті запанувала ніякова мовчанка, котру порушив батьків голос.
— Ну, говори! — сказав він, звертаючись, мабуть, до мене.
Я мовчав. ^
— Так,— сказав батько,— перед початком розмови проведемо невелику інвентаризацію обличчя нашого синочка: презирливо стиснутий рот — один, подряпин — п'ять... чи шість? Шість. Синець — один... Заплющених очей — двоє...
Я ледве чутно скреготнув зубами і ще щільніше заплющив очі.
— Юрку,— знову спитала мама перелякано,— чому ти сидиш із заплющеними очима?
— Відповідно до роз-кла-ду,— знов відповів я, проте з такою інтонацією, що батька аж тіпнуло на стільці.
Мама знову у паніку, чи не причинив мені той гур-■ ток хуліганів якоїсь травми, але батько вчасно зупинив її.
— Почнемо розмову...— сказав батько.
Запала знову гнітюча пауза, яку я аж ніяк не збирався порушувати.
— Ну, говори! — звернувся батько, мабуть, до мене.
— А що говорити, ставте запитання! — сказав я, стискаючи правою ногою і лівою рукою, тенісні м'ячі.
Даю голову на відсіч, що після цієї фрази батько подивився на маму, а вона почала робити йому якісь знаки руками. Я відчув це через рух повітря.
— Перестань трясти ногою і рукою,— поставив вимогу батько.
Самі ж кажуть: "Життя коротке! Бережіть час! Не губіть марно жодної миті!" А коли починаєш "не втрачати" і "берегти", то придираються,
— І вийми з кишені руки, коли з дорослими розмовляєш! І розплющ очі! — сказав тато, підвищуючи голос. *
— Ні,— сказала мама,— я все-таки вважаю, хоч би що там писала вчителька, наш Юрій дуже серйозний хлопець!
— Чарлз Дарвін теж був серйовний хлопець, і одного разу він дуже про це пошкодував! — заперечив батько.
Але тут батько неправий. Вперше чую, щоб людину звинувачували в серйозності. В легковажності — це інша справа.
— Женю, ну навіщо ти так? —сказала мама.— Навіть Юрієві вороги вивнають, що у нього у всьому і до всього надзвичайні здібності.
— Є люди,— сказав батько,— є люди,— повторив він,— у котрих з дитинства закладено неприємний талант робити життя тих, хто їх оточує, буденним і безрадісним!..
Після таких слів у мене зникла остання надія почути від нього фразу: "Бійки, як і війни, бувають справедливі і несправедливі!" Крізь примружені повіки я дивився на циферблат мого годинника. Від початку розмови минуло вже три хвилини. Цікаво, як батько думає укластися в сім хвилин, що залишились, коли він ще й не починав розмови про щоденник?
— Я повторюю,— сказав тато, роблячи знову велику паузу.
"В нього лишилося сім хвилин на розмову, а він ще й повторює",— подумав я.
— Вчора вони напали на нього цілим гуртком! — утрутилась у розмову мама.— І нічого дивного в тому нема, що хлопчик дав волю кулакам. Адже у нас навіть у законі є право на самооборону!
— Я повторюю,— сказав тато,— втретє повторюю... Проте мама і цього разу не дала батькові вимовити
й слова.
— Французам і італійцям, наприклад,— сказала моя мама,— час від часу необхідно розрядитися вибухом люті або викричатись...
— Я повторюю,— сказав батько,— не звертаючи уваги на мамині слова і підвищуючи голос,— я повторюю вчетверте.,.
Саме в цю мить на моїй руці задзвонив будильник. Я встав; користуючись тим, що батько все ще обдумує щось, я промовив:
— Тату, в тебе лишилося дві хвилини, але ти не хвилюйся. Ти можеш все, що потрібно, договорити мені завтра вранці.
— Як вранці? Чому вранці? — розгубився батько.— І це він мені радить не хвилюватись!
— Дитина стомилася,— підтримала мене мати.— Поговоримо з ним вранці, справді. Хай він відпочине.
— Ніяких завтра! — вигукнув батько.— Тільки сьогодні! — сказав він скоромовкою, чітко й голосно.— Ти читаєш лекції вчителям, певне, тому, що вважаєш, ніби знаєш більше за всіх вчителів!
— Але я справді розв'язав задачу по-своєму, вчитель такого розв'язку не знав. І я розв'язав її швидше, ніж вчитель,— заступився я за себе.
— А чому ти не відповів на питання, до якого віку в середньому живе людина! — обурився батько.— Відповідай: до якого віку в середньому живе людина?
— Не знаю,— відповів я.— І знати не хочу. Людо-земт усе знає і все вміє з того, що він хоче знати і вміти!..
—х Господи! — простогнав тато.— Хто мені відповість: чому мій син не знає і не хоче знати такої простої речі?!
— Довідаєтесь з допомогою засобів масової інформації, чому... прийде час, знатиме,— пояснив я суворо.
— Але я хочу знати зараз! — вигукнув мій батько.— І взагалі, я переглянув усі іншомовні словники — там немає слова "людоземт". Що таке людо-земт?.. Ну, давай, давай, записуй,— подивившись на маму, засміявся тато і одразу ж звернувся знову до мене.— Поки вона записує нісенітницю, яку ти городиш, ти перебори свою віслючу впертість і відповідай мені: до якого віку в середньому живе людина?..
Батько своє запитання повторив кілька разів, і я теж кілька разів відповів йому людською мовою, що я не знаю, скільки в середньому живе людина. І навіть коли батько заявив, що допоможе мені з відповіддю, і пояснив, що людина в середньому живе до сімдесяти п'яти років, я все одно сказав, що я не знаю, до якого віку в середньому живе людина. Це справило на тата жахливе враження, мені навіть стало його шкода. Після чергового запитання: "До якого віку в середньому живе людина? Лихий би тебе побрав!" — я вирішив порушити клятву, дану самому собі: відповідати на це запитання лише словами "не знаю"! Тут, дорогі товариші нащадки, повинен вам пояснити, чому я, точніше, які мотиви керували моїм небажанням відповідати на запитання про середню тривалість життя людини на землі словами "не знаю". І чи не було в цьому, в цій моїй відповіді', дійсно. нерозумної віслючої впертості, що на неї в розмові зі мною натякав мій тато? Не знаю, дорогі товариші нащадки, як буде з віком у вас, але у нас у моєму віці було формене неподобство! Посудіть самі: у нас справді людина доживає до сімдесяти — сімдесяти п'яти років. А хочете знати мою думку, чому так мало? Я взагалі-то збирався обнародувати свої ідеї не тепер, а в другий історичний період мого життя, але мені просто стало шкода батька, і тому, можливо, я не маю права приховувати це моє відкриття від батьків, вони ж теж у мене можуть дожити до сімдесяти п'яти років, а не як я до... ну, скажімо, глибоко орієнтовно, до, скажімо, семисот років... Не одразу, звичайно, а поступово, з часом.
І ось тут, дорогі товариші нащадки, я збігав до своєї кімнати й приніс з собою зошит, де на обкладинці було написано: ліворуч гриф "Цілком таємно", в дужках — "Для нащадків" і нижче пояснювальна записка, чому я на запитання про середню тривалість життя людини на землі відповідав "не знаю".
Отож прокашлявся і вже хотів був прочитати вголос, але неголосно, щоб не почули ненароком через стіну сусіди, проте в останню мить роздумав. Гаразд, уявімо, прочитав би я: "Дорогі товариші нащадки! Я, звісно, і ви, звісно, знали, що людина на землі жила до сімдесяти — сімдесяти п'яти років, ніхто не знає, а я знаю. Як на мене, то люди живуть до таких років, до таких малих років, я б сказав тому, що вони ніби зговорилися: у сімдесят і' сімдесят п'ять років людина вважається старою. У два рочки — малюк, а в десять — це хлопчина, в сімнадцять — це юнак, у тридцять — доросла людина, в п'ятдесят — шістдесят — літня людина, а в сімдесят — сімдесят п'ять років — це вже старик. Я глибоко переконаний, якби люди були уважніші і не знали, що в сімдесят — сімдесят п'ять років людина е вже старою, то вони в ці роки не почували б себе такими старими. На моє глибоке переконання, коли взяти немовля з землі і перенести на якусь іншу планету, де люди живуть до тисячі років, і там, де немовля не знало б, що воно в сімдесят років уже старим буде, то це немовля разом з іншими теж прожило б тисячу років". На цих словах і відірвав би свій погляд від зошита і, переконливо, переможно поглянувши на моїх батьків, сказав би: "Тепер вам зрозуміло, чому я на запитання про' середню тривалість життя людини на землі відповідав словами "не знаю"?"
Настала б тиша, під час якої мама скочила б з стільця, плеснула в долоні і вигукнула б:
"Боже мій! Та це ж справжнє наукове відкриття! Це ж сенсація! Тепер я розумію, чому, коли я кажу, що мені менше років, ніж є насправді, я почуваю себе набагато краще, ніж звичайно!"
"Дурниці,— сказав би тато,— ніяке це не відкриття, а віслюча впертість. Якщо навіть у тебе є своя думка з приводу тривалості людського життя на землі, то ти все одно повинен був відповідати не словами "не знаю", а хоч би висловити свої думки вголос на розсуд вчителя і взагалі,— гримне тато,— зараз мова не про це! Мова йде зараз про негідну поведінку в школі мого сина! Я хочу знати, нарешті, що коїться з моїм сином! Я можу знати, що відбувається з моїм сином, чи я не можу знати, що відбувається з моїм сином?"
Ось чому, передбачаючи ставлення тата до мого відкриття, я не прочитав запис у зошиті, а сказав ще раз "не знаю".