З Медельїна на бій проти ручних кулеметів марокканської піхоти йшли із своїми мисливськими рушницями лимар і шинкар, господар заїзду, наймити й кілька тисяч найзнедоленіших у Іспанії.
Три "дугласи" й три бомбардувальники з кулеметами зразка 1913 року займали половину ширини аеродрому. Жодного випищувача: всі були на Сьєррі. Сембрано, його друг Вальядо, пілоти іспанських повітряних ліній, Маньєн, Сибірський, Даррас, Карлич, Гарде, Хайме, Скалі, новачки — дядько Дюгей з механіками біля ангарів, такса Раплаті — вся авіація була в ділі.
Хайме наспівував фламепко.
Вишикувавшись трьома трикутниками, літаки полетіли на південний захід.
У літаках було прохолодно, але над самісінькою землею стояла спека, тремтлива, наче повітря над коминами. Подекуди в хлібах видніли крисаті брилі селян. Від гір Толедо до гір Естрамадури, по цей бік війнп, дрімала в пополудневому сні земля кольору жнив, сповнепа мпру від обрію до обрію. В куряві, здійнятій до пекучого сонця, бруствери й пагорби здавалися пласкими силуетами; за пими — Вадахос, взята восьмого серпня фашистами Меріда, Медельїн і ще певидимі сміховинні цятки па неосяжній рівніші, що пашить спекою.
Дедалі частіше з'являлися скелі. Зрештою перед очима льотчиків постав суворий, як його кам'янистий грунт,— дахп, біля яких ані деревця, стара посіріла па сонці черепиця,— берберінський кістяк па африканській землі: Бада-хос, його Алькасар, його безлюдні арени. Пілоти дивилися на карти, бомбардири — в приціли, кулеметники — на вертушки, що крутилися перед кабіною. Під ними пропливало старовинне, обгризене іспанське місто, а в ньому — жінки в чорному, що визирали з вікон, відра з темпо-зелеиими оливами й ганусом, фортепіано, на якому діти грали одним пальцем, і худющі коти, що прислухалися до звуків, які губилися в спеці... І така посуха, що, здавалося, черепиця й каміння, будинки й вулиці від першої бомби розсиплються на друзки з гуркотом кісток і щебеню. Над площею Карлич і Хаймо помахали носовичками. Іспанські бомбардири скидали нашийні хустини, розфарбовані в кольори республіки.
Потім перед очима пілотів та бомбардирів постало взяте фашистами місто: вони бачили руїни античного театру Мері-ди; місто, схоже на Бадахос, на всю Естрамадуру. Відтак Медельїи.
По якій дорозі йшла колона? Дороги, необрамлені деревами, були жовті під сонцем, трохи світліші за землю, і порожні, скільки око сягало.
Ескадрилья пролетіла над квадратною площею та будинками, що її оточували,— Медельїн — і взяла курс на ворожі лінії і па сонце. Надвечірнє сонце засліплювало очі; насилу вдавалося розгледіти розпечену стрічку дороги. Два "дугла-си", що летіли за літаком Сембрано, зменшили швидкість і витяглися в одну лінію: з'явилася ворожа колона.
Даррас, що тільки-но передав команду першому пілотові, до половини висунувшись з кабіни, здавалося, не міг відірвати очеіі від ворога. В світову війну він вистежував лише одну німецьку бригаду, тепер же він підстерігав те, проти чого боровся стільки років і в мерії, і в робітничих організаціях, які створювалися наполегливо й терпеливо, розвалювалися, знову створювалися,— проти фашизму. В Італії, Китаї, Німеччині... Тут, у Іспанії, де тільки-но почала здійснюватися надія всього життя Дарраса, знову підвів голову фашизм — майже під його літаком; і тепер він бачив тільки літаки своїх, які змінювали напрям.
Щоб зайпяти місце в бойовій лінії, літак, де він перебував (літак Маньєна — перший з інтернаціональної ескадрильї), завернув. Перед ними на цілому кілометрі дороги через рівні проміжки видніли червоні цятки. Літак летів високо; сонце знову засліпило очі, і Даррас уже пе бачив нічого, крім білої дороги.
Потім дорога звернула вбік, сонце лишилося збоку, і червоні цятки з'явилися знову. Надто маленькі для автомобілів і з надто механічним рухом для людей. А дорога ворушилась.
Раптом Даррас зрозумів. І, ніби думка зняла з очей полуду, він розрізнив обриси цяток, що рухалися: вкриті пожовклим від пороху брезентом ваговози. Червоними цятками були пофарбовані суриком незамасковані капоти ваго-
ЕОЗІВ.
Дороги, що розбігалися промінням від трьох міст, наче сліди велетенських пташиних лап, стелилися у мовчазній тиші полів аж за обрій; і серед непорушних доріг ось ця мерехтіла. Фашизм для Дарраса був цією мерехтливою дорогою.
Обабіч дороги впали бомби. Десятикілограмові бомби: над полями здіймалось високе вузьке полум'я вибуху й дим. Фашистська колона анітрохи не пришвидшила ходи, але дорога ще дужче замерехтіла.
Ваговози й літаки йшли одні одним назустріч. Засліплений сонцем, Даррас не бачив, як падали бомби, не бачив, як вони вибухали — тепер одна за одною — й далі на полях. Його перев'язана нога знову занила. Він знав, що в одного з "дугласів" не було бомбоскидача і бомби кидали через розширену дірку ватерклозета. Нараз частина дороги застигла на місці: колона зупинилася. Одна бомба влучила у ваговоз, який тепер лежав упоперек дороги, але Даррас цього не бачив.
Ніби черв'яка розрізали на частини, голова колони рухалася в бік Медельїна; бомби й далі падали. Літак Дарраса летів тепер над цією головою.
Другий пілот не бачив, що відбувалося під ним.
Бомбардир третього літака інтернаціональної ескадрильї Скалі дивився на бомби, що падали ближче й ближче до дороги. Добре вишколений у італійської армії, де він до еміграції щороку проходив військовий збір як льотчпк запасу, Скалі вже встиг відзначитися в трьох польотах, що їх віл здійспив на Сьєрру. Тепер Скалі сидів у літаку, пілотованому Сибірським, що якихось п'ятнадцять секунд пролітав над дорогою, і бачив, як вибухи наближалися до ваговозів. Але вже було пізпо цілитися в голову колони. Решта ваговозів намагалися обійти праворуч і ліворуч ваговоз, який лежав упоперек дороги (безперечно, розбитий). З літака Скалі здавалося, ніби ваговози приклеїлися до дороги, наче мухи до липучки; він ніби чекав, що вони злетять або завернуть на поле, але дорогу, мабуть, обрамлювали насипи. Колона, яку тепер Скалі бачив виразно, силкувалася поділитися на два рукави, немов річка, яку розтинає стрімчак, і обійти перекинутий ваговоз з обох боків. Скалі ясно бачив білі цятки тюрбанів марокканців; він згадав мисливські рушниці сердешних бідарів з Медельїна й одразу ж відчинив обидва відсіки з легкими бомбами, коли скопище ваговозів опинилося під прицілом. Потім він схилився над отвором і чекав падіння своїх бомб: дев'ять відрахованих долею секунд між ним і цими людьми.
Дві, три... Не видно, що відбувається ззаду. Він зазирнув у отвір для кулемета: на землі кілька чоловік бігли з піднятими руками — цілком імовірно, вони збігали з пасипу. П'ять, шість... Зенітні кулемети відкрили вогонь по літаках. Сім, вісім — як усе забігало внизу! — дев'ять: під оглушливий вибух двадцяти червоних цяток, що спалахнули водночас, усе зупинилося. А літак летів собі далі, ніби це зовсім його не обходило.
Літаки кружляли, знову підлітаючи до дороги. Коли вибухали бомби Скалі, літак Маньєна повертався, і Даррас у диму, який розсіювався, виразно бачив, що чимало ваговозів лежали перекинуті догори колесами. За винятком червоних спалахів бомб, смерть, здавалося, не причетна була до цього видовиська: він бачив тільки, як дорогою біжать плями кольору хакі під білими цятками тюрбанів, наче сполошені мурашки, які квапливо несуть до сховків свої яйця.
Найкраще все бачив Сембрано: перший з "дугласів" летів позад останнього літака інтернаціональної ескадрильї, замикаючи коло. Він знав куди більше, ніж Скалі, про битву народного ополчення в Естрамадурі; воно нічого не могло вдіяти, йому могла допомогти тільки авіація. Він знову летів над дорогою, щоб бомбардири, в яких залишився запас легких бомб, могли розбити ще кілька ваговозів. Моторизовані війська були головною силою фашистів. Але треба було до появи ворожої авіації наздогнати голову колони, яка рухалася до Медельїна.
На полях підстрибнули й перекинулися ще кілька ваговозів. Тільки-но їх скидало з дороги, за ними витягувались довгі тіні, тож їх видно було тільки тоді, коли вони лежали розбиті, наче рибини, які спливають на поверхню води, коли їх оглушить динамітом.
Пілоти мали вдосталь часу, щоб точно визначити свої позиції над дорогою. Тіні потрощених ваговозів тяглнсь і спереду і ззаду колони, скидаючись на бар'єри.
"Доведеться Франко добряче попотіти, перш ніж віп дасть собі з цим раду",— подумав Сембрано, відкопиливши нижню губу, і взяв курс на Медельїн.
Залишившись у душі пацифістом, він бомбардував влучніше, ніж будь-хто з іспанських пілотів; тільки для того щоб заспокоїти своє сумління, він спускався дуже низько, коли бомбардував сам: небезпека, якій він піддавав себе і якої шукав, розв'язувала його етичну проблему. Він від природи був відважний, як Марчеліно, як багато сором'язливих людей. Якщо ваговози вже в місті, думав він, їх слід буде розгромити, а якщо вони ще не доїхали до міста, то для порятунку ополченців їх теж треба буде розгромити. Він летів до Медельїна зі швидкістю двісті вісімдесят кілометрів на годину.
Ваговози, що утворили голову колони, тепер стояли на площі в затінку. Вони не наважувалися розбрестись — містечко належало республіканцям. Сембрано спустився якомога нижче, а слідом за ним — і решта п'ять літаків.
Сонце вже стояло низько, відкидаючи на вулиці містечка густі тіні. Але з висоти трьохсот метрів можна було розгледіти кольори будинків — сомон, світло-голубий, фісташковий — і обриси ваговозів; деякі з них сховалися на вулицях, що прилягали до площі.
Один "дуглас" летів назустріч Сембрано замість того, щоб летіти слідом за ним. Мабуть, пілот вибився зі строю.
Літаки зайшли на перше коло, захоплюючи площу Медельїна. Сембрано згадав, як він уперше бомбардував разом з Варгасом, тепер начальником штабу, і як робітники Іїень-яррої, оточеної фашистами, подаючи сигнали республіканським льотчикам, вивісили у вікнах і розстелили на подвір'ях свої занавіски, коци, свою найкращу тканину.
Скинуті бомби блимнули па сонці й зникли, помчавши самостійно, паче торпеди. З диму, що затягнув площу, вирвалися з оглушливим гуркотом густі руді язики полум'я. В найвищому полум'ї в клубах коричневого диму вигулькнув білий димок; у повітря злетів і впав у різнобарвну хмарку крихітний чорний силует ваговоза.