У прозорому спокої, що огорнув Сьєрру, тільки беззвучна мова зради заповнює темряву, яка насувається.
III
Розділ перший
Мануель почав усвідомлювати, що війна — це означає робити все можливе, щоб шматочки металу впиналися в живу плоть.
Несамовиті зойки чоловіка або жінки (коли біль ставав нестерпним, тембр голосу не можна було визначити) линули через палату шпиталю Сан-Карлос і губилися в ній.
Палата була дуже висока, світло падало до пеї згори, через душники, майже цілком закриті широколистими деревами, крізь крони яких сочилося яскраве світло літнього
3 5-425
05
сонця. Це зеленкувате сяйво, нескінченні стіни без вікон, якщо не підводити голови, скуті в своїх рухах люди в піжамах, що ходили на милицях у тривожній тиші шпиталю, ці тіні, вдягнені в бинти, наче в карнавальні костюми,— все це здавалося вічним царством страждань, поза часом і поза нашим світом.
Цей величезний акваріум прилягав до палати важкопоранених, звідки долинали страшні крики: стеля звичної висоти, вісім ліжок і справжні вікна. Мануель, зайшовши, спершу побачив тільки великі квадрати кисейішх завісок і доглядальницю, що сиділа на стільці біля дверей. Осяяна сонцем кімната здавалася безлюдною — світла шпитальна палата, так несхожа на підземелля інквізиторів, де бродили забинтовані примари; але звуки виказували її справжнє життя.
З одного ліжка в середньому ряду доносився, ні на мить не стихаючи, той стогін, що буває однаковий у людини й у тварини, коли біль стає нестерпний, коли голос виражає тільки зойк страждання: крики, що підвладні ритмові дихання, які ось-ось замовкнуть разом з останнім видихом. І коли вони справді замовкли, їх змінив скрегіт зубів, болісний, як стогін породіль. Мануель відчував, що крики знову почуються, тільки-но відновиться дихання.
— Що з ним? — півголосом спитав він у доглядальниці.
— Льотчик. Його літак збили разом з бомбами. Впавши, вони вибухнули. П'ять кулеметних куль, двадцять сім осколків.
Кисейна завіска ворухнулася від поштовху, наче поранений сів на ліжку.
— Його мати,— сказала доглядальниця.— Йому двадцять два роки.
— Ви звикли,— мовив з прикрістю Мануель.
— Нам не вистачає доглядальниць. Я не доглядальниця, я хірург.
Знову почувся крик, посилюючись, ніби поранений, намагаючись знепритомніти, всіляко викликав біль — і нараз замовк. Але Мануель не наважився підійти.
Чому він відчував, що поранений судомно стискає руками простирадло? Він почув нові звуки, спочатку ледь уловимі, аж Мануель розгубився, потім виразніші: поцілунки. Що таке слова перед понівеченим тілом? Тепер, коли юнак примусив свій біль замовкнути, мати робила те, що тільки й могла: цілувала його.
Мануель виразно чув звуки поцілунків, дедалі квапливіші, немов жінка, відчуваючи, що біль причаївся й міг будь-якої миті знову поверпутись до її сина, хотіла зупинити його своєю ніжністю. Рука схопила кисейну завіску й судомно
стиснула її. Мануель відчув цей біль, що повис у порожнечі, неначе він уп'явся в ііого руку. Рука пораненого розціпилась, і знову почулися крики.
— А... Як давно? — запитав Мануель.
— Від позавчора.
Нарешті Мануель подивився на доглядальницю: низенька, ще зовсім молода. Вона була без хустки, волосся в неї було чорне й лискуче.
Вона замулилася.
— Ми також...— нарешті озвалась доглядальниця.— До криків поранених звикаєш, але от крики рідних нестерпні: якщо їх не вивести з палати, то нема сили оперувати.
— Барка й далі там? — спитав Мануель, коли зойки затихли. Здавалося, вони назавжди полонили палату.
— Ні, поряд.
Мануель полегшено зітхнув; він відчував великий жаль до чужих страждань, але не вмів його висловити, тому страшенно мучився.
Палата, де лежав Барка, була суміжна з тією, звідки він вийшов, і з акваріумом. Мануель відчинив двері й якусь мить незрушно постояв на місці, ніби зачинити ці двері за собою означало опустити віко труни над пораненим. Він залишив їх прочиненими.
Барка сидів на ліжку. Ні, йому нічого не треба було. Він мав помаранчі, ілюстровані часописи. Мав з ким дружити. Прикро тільки, що йому не хотіли впорснути морфію. Якщо вони побоюються, що він стане морфіністом,— це в його віці! — то хай дадуть йому спокій. А що йому до ступні причепили вантаж, а сама нога була перебита в двох місцях, то він не міг спати. Коли б йому дали чогось, щоб він заснув, то все було б гаразд.
— Ти міг би спати, коли б...
Мануель натякав на зойки пораненого, що, приглушені, долинали з прочинених дверей.
— Тільки б не в тій палаті. Цього не можу пояснити. Якщо в іншій — я зможу. Не слід би тихих хворих класти разом. Зачини двері: в цій палаті ніхто не кричить...
— Ким він був? — спитав Мануель, ніби розмова про пораненого знову прочиняла щойно зачинені двері. *
— Механіком. Спочатку в народному ополченні, а потім у авіації. Бомбардиром.
— Чому він пішов з нами?
— А де, на твою думку, бути механікові? У фашистів?
— Він міг би ніде не бути.
— Ну, таке скажеш...
Барка підвів брови, закинув голову: біль знову дав про се-
3*
67
бс знати. Він поклав голову на подушку, і па їтто старому обличчі знову з'явився вираз непогамовного болю,— запалі очі, риси обличчя, ладні будь-якої миті змінитися,— вираз обличчя дитини, водночас безпорадний і суворий. Маиуелеві запам'яталися очі Барки ще з Сьєрри. Цьому обличчю з пересічними рисами, шкіра якого була темніша, ніж волосся й сиві вусики, темніша, ніж світлі очі, виразності надавали тільки повіки — важкі й товсті, де таївся прикрий, але непокірний досвід; дрібні зморшки, численні, як тріщини на порцеляні, пом'якшували його погляд, перетворюючи суворість на селянське лукавство. Коли Барка заплющував очі, здавалося, що він усміхається.
— Як там, у бронепоїзді?
— Ніби непогано,— сказав Мануель.— Але достоту не знаю; я тепер не там. Мене призначили командиром роти П'ятого полку.
— Ти задоволений?
— Багато чому доводиться вчитись...
Хоч двері й були зачинені, вони знову почули крики.
— Сердешний хлопець, він був з нами тому, що був з нами...
— А ти, Барка?
— Для цього стільки причин...
Він скривився, спробував посунутись і обернувся до Ма-нуеля, ніби чекаючи, що той скаже.
— Ніщо тебе не примушувало,— повів далі Мануель.
— Але ж я був у профспілці!
— Еге ж. Одначе не активістом, тобі не загрожувала безпосередня небезпека.
— А як ти гадаєш, друже, філоксера тобі сподобалася б?
Колись Барка був винарем у Каталонії, як його батько й дід. Власники виноградників скористалися з філоксери й відібрали в нього, як і в інших, плоди п'ятдесятирічної праці.
— Але ж ти був усамітнився, міг спокійно жити... Барка розумів з топу Мануеля, що той хоче не стільки
сперечатися, скільки зрозуміти.
— Ти хочеш сказати: чому я не залишився нейтральним?
— Так.
На обличчі Барки промайнула усмішка, на яку біль накидав дивний відбиток мудрості.
— Є люди, ніколи не здатні бути нейтральними. Де й коли я 6} в нейтральним?
У прямокутнику відчинених дверей акваріума одпп за одним проходили па милицях поранені.
— У моя ком .у разі, цс запитання не дуже приємно, але воно серйозне. Доводиться вибирати: жити при мерзенному фашизмі чи загинути в боротьбі проти нього.— Барка заплющив очі.— У мене дуже болить нога... І все ж таки я...
Не біль, а кволість зупинила ного рух.
— І все ж таки, хоч би там що, я знову пішов би. Авжеж.
До них уже вкотре долинали крики пораненого. А цей знову пішов би? Саме про це думав Барка.
— Ти зовсім не заскочив мене зненацька: коли там, під соснами, я вирішив, що, либонь, мені кінець, я почав розмірковувати. Як і всі. Може, не так, як ти, але я думав. Навчитися того, чого я не знаю, я часом можу, коли наберусь терпіння. Але збагнути, що я собою являю... Ти мене розумієш?
— Звісно.
— Це тому, що ти розумний. Одне слово, я не хочу, щоб мене зневажали. Вислухай мене уважно, друже.
Він не підвищував голосу, він лише говорив повільніше й таким тоном, наче розмовляв, сидячи за столом з піднесеним вказівним пальцем.
— У цьому вся суть. Решта дрібниці. Що ж до грошей, то ти масш рацію, я, мабуть, якось звів би кінці з кінцями й при фашистах. Але вони хочуть, щоб я їх поважав, а я не бажаю їх поважати, бо їх нема за що поважати. Я ладен поважати, але не їх. Я ладен поважати пана Гарсіа, він учений. Але не їх.
Барка був одним з найкращих іспанських етнологів. Він жив улітку в Сан-Рафаелі, і Мануель устиг помітити, як його любили робітники цієї частини Сьєрри.
— І потім ось ще що. Я розповім тобі про один випадок. Може, ти поглузуєш з мене, а може, й ні. Коли я був ще селянином, ще не переселився до Перпіньяна, до нас приїхав маркіз. Він розмовляв із своїми. Говорив про нас. І ось що він сказав, я повторюю тобі слово в слово: "Бачите, які ці люди! Вони віддають перевагу людству перед сім'єю". І як зневажливо! Сперечатися з ним тоді я ще не зміг би. Але я замислився. І зрозумів: коли ми щось робимо для людства, це й для нашої сім'ї. Це одне й те саме. А вони, вони вибирають. Розумієш? Вони вибирають.— Він помовчав хвильку.— Пан Гарсіа провідав мене. Ми давно знайомі. Цей завжди всім цікавився. Тепер він у військовій розвідці, він хоче знати, що діється в селах. Але він мене питає: рівність? Послухай, Мануелю, я хочу тобі щось сказати, чого ви не знаєте, ви обидва, бо ви надто... надто... вам у житті надто щастило, скажімо так. Така людина, як Гарсіа, не дуже знає, що таке зневага. І ось що я тобі скажу: зворотне зневазі, як він це називає, не рівність. Усе ж таки не такий безглуздий напис на меріях у французів, бо зворотне зневазі — братерство.
Повз відчинені двері палати проходили поранені, далеко відставляючи туго забинтовані руки на черезплічнику, наче скрипалі, що наготувалися грати. Ці мали найстрашпіший вигляд: рука в гіпсі, відставлена від тіла, викликає враження руху, і всі ці примарні скрипалі, несучи перед собою округлені й непорушні рукп, йшли, мов статуї, які хтось підштовхує ззаду, в тиші акваріума, де чути було лише приглушене дзижчання мух.
Розділ другий
4 серпня
У задушливій спеці, серед загального збудження стартували шість сучасних літаків. Колона марокканців, що наступала в Естрамадурі, йшла від Меріди на Медельїн. То була могутня моторизована колона, мабуть, найкраща ударна частина фашистів. Щойно зі штабу телефонували Маиьєну й Сембрано: колоною командує сам Франко.
Народне ополчення Естрамадури без командпрів, без зброї намагалося чинити опір.