Я остерігаюсь дрібних грошей бунтарів…
Перкен не зводив з нього пильного й водночас неуважного, сповненого задуми погляду, який нагадував Клодові погляд мудрих жреців.
— У своєму житті ніколи нічого не зміниш.
— Зате воно міняє нас.
— Не завжди… Що ви чекаєте від свого життя?
Клод відповів не відразу. Минуле цього чоловіка настільки перемішалося з досвідом, з гострою думкою та поглядом, що його власна біографія не мала ніякого значення. Єдине, що їх єднало, — це те, що люди мають у глибині душі.
— Мені легше сказати, чого я не чекаю…
— Коли вам доводилось вибирати, то…
— Я не вибираю, а захищаюсь…
— Від чого?
Він часто ставив подібне питання самому собі і мав уже готову відповідь:
— Від усвідомлення смерті.
— Справжня смерть — це виродження.
Тепер Перкен роздивлявся в дзеркалі власне обличчя.
— Старіння — ось що набагато важливіше! Погодитися зі своєю долею, своїм місцем — мов у собачій буді, яка височіє над нашим чудернацьким життям… У молодому віці ще не замислюються про смерть…
Раптом Клод збагнув, що саме єднає його з цим чоловіком, який, не знати чому, прийняв його, — це настирлива думка про смерть.
Перкен узяв мапу.
— Поверну її вам завтра.
Він потиснув Клодові руку і вийшов.
Атмосфера каюти пригнічувала Клода, ніби зачинені ворота в'язниці. Слова Перкена не виходили з голови. Ні, було вже й не так багато способів здобути собі свободу! Ще зовсім недавно він міркував без будь-якого подиву про умовності людської цивілізації, які вона втокмачує у свідомість кожного, і хто прагне конче дотримуватися їх, той приречений на животіння. Тобто? Ніякого бажання торгувати автомобілями, цінностями або промовами, як це робили його товариші, чиє прилизане волосся свідчило про добре виховання. Не було також ніякого бажання будувати мости, як ті, чиє недбало підстрижене волосся свідчило про їхню вченість. І навіщо вони працюють? Аби добитися поваги? Він ненавидів цю повагу, за якою вони так ганялись. Силувана покірливість чоловіка, який не має дітей і не визнає Бога, глибша, ніж покірливість перед обличчям смерті. Виходить, треба шукати власну зброю там, де її не шукають інші, а це в першу чергу вимагає від нього, крім уміння стояти осторонь, ще й відваги. Що робити з мертвими ідеями, які визначають поведінку людей, а ті чомусь вважають своє існування КОРИСНИМ;
що робити зі словами тих, хто прагне зробити зі свого життя модель і тим самим стати ще одним носієм мертвих ідей? Причиною діяльності стала відсутність кінцевої мети в житті. І не треба плутати ризик із болісним передчуттям невідомого. Вирвати із затхлого світу своє власне зображення, яке у ньому залишилось… "Те, що вони називають авантюрою, — міркував Клод, — це, по суті справи, не втеча, це — полювання: усталений лад у світі руйнується не від випадковості, а від бажання скористатися ним". Він знав людей, для яких авантюра була всього-на-всього поживою для мрій (собі так, ради забави) або ж необхідним елементом, що породжував надію і не давав їй умерти. Злидарі. Тема смерті, про яку він щойно розмовляв з Перкеном, мов сексуальне збудження, примушувала кров глухо стугоніти в скронях. Бути вбитим, щезнути для нього нічого не значило — він зовсім не дорожив собою і, незалежно від результату, знайшов свою власну борню. Але погодитись, мов із невиліковною пухлиною, з марністю власного існування, жити зі смертельною млявістю в руках… (Звідки цей потяг до речей віковічних, яким просякла його свідомість?) Що то за незбагненна потреба ще завчасу зруйнувати стосунки між в'язнем і наглядачем і нерозуміння тих, хто, зовсім не знаючи, в чім суть авантюри, обминає її?
Мати більше, ніж йому належить, уникнути буденного людського життя, яке він бачив щоденно.
У Сінгапурі Перкен зійшов з корабля, щоб звідси вирушити до Бангкока. Вони дійшли згоди. Клод зустрінеться з ним у Пномпені після того, як завізує у Сайгоні свою відрядну посвідку і відвідає Інститут Франції. Багато залежатиме від зустрічі з директором цього інституту, який неприязно ставиться до подібних починань.
Вранці — погода знову зіпсувалася — Клод побачив крізь ілюмінатор своєї каюти, як пасажири показують на щось пальцями. Він швиденько вийшов на палубу. Сонце виглянуло з-за пошматованих хмар і своїм блідим промінням залляло берег острова Суматра. Він розглядав у бінокль буйну зелень, яка однотонним килимом спадала з гір до самого берега — лише подекуди стриміли верхівки пальм. Вдалині горіли бліді вогні, а над ними клубочився дим; нижче, на темному тлі, світлішою плямою вирізнялась деревоподібна папороть. Клод прикипів поглядом до зелені. Прокласти шлях крізь такі зарості? Якщо це робили інші, то й він зможе. На це тривожне питання не могло відповісти ні насуплене небо, ні переплутане мереживо зелені, де кишіли комахи…
Клод повернувся в каюту. Цей задум, який він виношував, ні з ким не поділившись, відрізав його від навколишнього світу і поставив у становище божевільного чи сліпого; він жив у власному світі, де при найменшому напруженні уяви оживали джунглі й пам'ятки, які жахали, ніби велетенські звірі… Присутність Перкена вивела його з цього стану, але він знову й знову поринав у свою набридливу отруту — знову брався гортати помічені сторінки: "РІЗЬБЛЕННЯ ДУЖЕ ПО-ПСУТЕ ПОСТІЙНОЮ ВОЛОГОЮ І ПРОЛИВНИМИ ДОЩАМИ… СКЛЕПІННЯ ПОВНІСТЮ ОБВАЛЕНЕ… НЕ ВИКЛИКАЄ СУМНІВУ, ЩО В ЦЬОМУ МАЙЖЕ БЕЗЛЮДНОМУ РАЙОНІ, ДЕ БЛУКАЮТЬ СТАДА СЛОНІВ І ДИКИХ БУЙВОЛІВ, БУДУТЬ ЗНАЙДЕНІ ПАМ'ЯТКИ… ВСЕРЕДИНІ ГАЛЕРЕЇ ЗАХАРАЩЕНІ БЛОКАМИ З ПІСКОВИКА, З ЯКИХ ВОНИ БУЛИ ЗРОБЛЕНІ; ТАКИЙ СТАН МОЖНА ПОЯСНИТИ, СКОРІШЕ ВСЬОГО, ВИКОРИСТАННЯМ ПРИ БУДІВНИЦТВІ ДЕРЕВА… ВИСОЧЕННІ ДЕРЕВА, ЯКІ ПРОРОСЛИ НА ТИХ РУЇНАХ,
ХОВАЮТЬ ОД ЛЮДСЬКОГО ОКА НАВІТЬ СТІНИ, ОПОВИВШИ ЇХ, МОВ ЛАНЦЮГАМИ, СВОЇМ ВУЗЛУВАТИМ КОРІННЯМ… МАЙЖЕ БЕЗЛЮДНА КРАЇНА…" Що саме стане йому в пригоді? Коли почувся гуркіт машин, він спробував сконцентрувати свою увагу на двох словах: "Інститут Франції. Інститут Франції. Інститут Франції". "Я добре знаю тих людей, — казав Перкен. — Ви — чужинець для них". Безперечно. Він буде обережний. Зрештою, Клод знав: люди відчувають тих, хто відкидає усталені норми, а безбожник, утративши віру, викликає відразу. Все своє життя дід прагнув, щоб він це збагнув. Люди не мали такої міцної зброї, як дід.
Вивільнитись від цього життя, сповненого мрій та сподівань, чим скоріше зійти з цього пасивного корабля!
III
Альбер Рамеж — директор Інституту Франції, сидячи спиною до вікна, за яким виднілися пальми та вибілена тропічними дощами зелена стіна, погладжував русяву бороду і розглядав Ваннека.
— Міністр у справах колоній поінформував нас про ваше відрядження. Вчора я був приємно здивований, коли ви самі повідомили мене по телефону про ваш приїзд. Ми, звичайно, допоможемо в міру наших можливостей. Якщо вам потрібні поради, будь ласка, звертайтесь до будь-кого з наших працівників. Отже, до справи.
Він вийшов з-за свого столу і сів біля Клода. "Початки прихильності", — подумав той. Голос директора став дружнішим:
— Радий бачити вас тут. Я дуже уважно прочитав ваші цікаві повідомлення про азіатське мистецтво, які були надруковані минулого року. І, признаюся теж, схвалив вашу теорію. Більш того — скажу відверто: ваша концепція мені скорше сподобалась, аніж переконала. І дуже зацікавила. Ваш підхід до цієї проблеми досить-таки цікавий…
— Я виклав ці ідеї, щоб… (він хотів сказати "розчистити від сміття", але передумав) без перешкод простувати до іншої ідеї, яка цікавить мене ще більше…
Рамеж запитально глянув на нього. Клод відчував, що директор хоче удати, ніби службове становище ні до чого його не зобов'язує і він зустрічає Клода як цікавого гостя. Ні, не варто йому розповідати директорові про свої наміри, бо той, ясна річ, образиться.
— Я хочу сказати, що головне мірило, яким ми оцінюємо митця, часто приховує від нас такий аспект мистецького твору, як стан цивілізації, котра оцінює його. Кажуть, що мистецтво стоїть поза часом. А мене цікавить перш за все аналіз, осмислення цих творів, взаємозв'язок людського буття та їхнього існування. Кожний витвір мистецтва в кінцевому результаті стає міфом.
Клод відчув, що не дуже чітко обгрунтовує свою думку; він прагнув вийти звідси і водночас хотів здобути прихильність заінтригованого співрозмовника. Рамеж замислився. Було чути, як одна за одною важкі краплини дощу падають у кімнату крізь розчинене вікно.
— Хоч як там є, це дуже цікаво…
— Музеї для мене — місце, де спочивають витвори минулого, що стали міфами. Вони живуть власним історичним життям, сподіваючись, що митці вдихнуть у них справжнє життя. І якщо я відчуваю їхній дотик, то лише завдяки тому, що митець уміє їх воскресити… По суті справи, одна цивілізація є замкнутою для іншої. Однак речі існують, і ми, мов сліпці, пов'язуємо з ними власні міфи.
Рамеж, уважно і зацікавлено слухаючи, продовжував усміхатися. "Він вважає мене теоретиком-аматором, — подумав Клод. — Він зблід. Безперечно, в нього хвора печінка. Він зрозумів би мене значно краще, якби збагнув, що мене привело сюди в першу чергу невтримне людське бажання боронитися від власної смерті з допомогою такої непевної вічності. От якби я сказав йому про цю болячку. Але не варто…". Клод також усміхнувся, і ця усмішка, яку Рамеж вважав проявом прихильного ставлення до нього, створила певну щиросердечну атмосферу.
— По суті, — нарешті обізвався директор, — вам бракує віри. Ось де причина… О, зберегти віру — це не так легко! Я це добре знаю… Погляньте на черепок, який лежить там під книжкою. Бачите? Нам прислали його з китайського міста Тянцзінь. Розпис виконаний, безперечно, в грецькій манері — принаймні шосте століття до нашої ери. Але на щиті зображений китайський дракон! Виходить, відносини між Європою та Азією існували з давніх-давен!.. Що ви на те скажете? Якщо вже наука доводить, що ми помилялися, то треба починати спочатку…
Клод відчув до директора прихильність, бо той говорив зі смутком. Невже ці знахідки примусили його відмовитись од наукової праці, якою він так довго займався? Клод роздивився знімки, що лежали двома купками: в одній були кхмерські статуї, в іншій — чамські. Запала мовчанка, і Клод запитав:
— Що вам подобається більше?
— А ви як гадаєте? Я всього-на-всього займаюсь археологією…
"Я вже відійшов од смаківщини і юначої наївності…" — промовляв його тон.