Перкен, який роздивлявся високу дерев'яну
огорожу, знизав плечима:
— Вони збираються.
Меойці вже не йшли слідом, але до них підходили інші, озброєні. Вже вкотре Клодові здавалось, що він попав у світ комах. Із-за безладно зліплених, мовчазних і ніби щойно покинутих хиж невідомо звідки виходили озброєні меойці й, мов оси, снували стежкою. Арбалети і списи стриміли догори, як вусики. Мовчазні чоловіки все йшли і йшли — чулося тільки шурхотіння їхніх ніг у кущах. Враз несамовито закувікала якась чорна свиня, й тут же все вщухло. І знову — тиша і шурхіт чоловічих ніг.
Усі білі та Ха зайшли до своєї хижі, куди перенесли зброю та набої. Вони бачили лише свої візки з брилами. Як же захищатися в цій відкритій з усіх боків хижі, що стояла на палях? Щоправда, на землі лежав метровий пліт, який можна вмить підняти, але він заступить їх лише наполовину. Коли полетять перші стріли, доведеться лягти. Вони були тут, мов посередині базарного бараку, який стояв серед величезного прямокутника, а з протилежного боку збиралися воїни; снуючи між хижами та деревами, вони переступали через шматки захисної стіни. Довкруж зависла зловісна тиша.
— Послухай, Грабо, ти добре їх знаєш. Ми в хижі, яка розташована по правий бік від хижі вождя. Здається, вони щось затівають. Що саме? Скажи! Ти зрозумів?
Тиша. Москіт прогудів біля вуха Перкена, і він сердито ляснув себе по щоці.
— Що ще можна зробити? — нарешті обізвався Грабо.
— Ти хочеш залишитися тут?
Він лише заперечливо хитнув головою, погляд був порожній, а рух шиї нагадував рух бика. Та й голос його мало скидався на людський.
— Що можна вдіяти зараз? — перепитав Грабо.
— Зараз, коли ти… коли…
— Зараз, коли всі…
— Якось воно буде, — мовив Перкен.
— А що буде з моїм оком, яке вони віддали своїм поганючим коровам, а ті зжерли його?
Крізь отвір було видно, що списів більшає.
— Хто ще з тобою в хижі? Ти, якийсь молодий чоловік і ще хтось?
— Бой.
— Це все? А вони стоять довкола?
— Мені видно лише майдан.
Двома ударами ножа Перкен поробив у стіні маленькі дірки.
— Ні, вони стоять аж на майдані.
— Зрозуміло… Вночі вони обов'язково підпалять низ… Зі мною було майже те саме…
Тиша. Вістря списів зникли — воїни посідали навпочіпки…
"Що ж робити?" — гарячково думав Клод.
— Ви конче хочете врізати тут дуба?
Цього разу Перкен, в'язень власного світу,
махнув кулаками, яких Грабо, в'язень пітьми, не бачив. Як переконати сліпого? Підбираючи слова, він заплющив очі, але Грабо обізвався сам:
— Якщо ви підстрелите когось, дайте його мені… Прив'язаного…
Клод слідкував за списом, який щойно з'явився, але останнє слово бороданя так уразило його, що він забув про спис. Єство Грабо зараз переповнювала не якась там звіряча, а безтямна, породжена жахливим приниженням жорстокість. Чи не хоче ця душа, яку в хижі-в'язниці ніщо не могло повернути до життя, спізнати ще страшніше падіння? Він уже насолоджувався однією думкою про тортури, а судомно стиснуті, ніби вістря, пальці, готові були видряпати комусь очі. Зараз його душа билася в пальцях рук, бо обличчя не виражало нічого, щоправда, пальці на ногах теж були напівстиснуті. Відколи вони відчинили хижу-млин, його тіло ожило, заговорило. До того він знав одне: наставити для їжі руку, впрягти у вуздечку спину. Його мова настільки вражала, що Клод на якусь мить забув, що і їх чекають такі ж муки. Проти вогню вони безсилі. Безсилі. Почувся крик павича, який одразу поглинула тиша. Сидячи навпочіпки, меойці, здавалося, дрімали, та їхній пильний зір, мов очі застиглого в небі яструба, бачили все. І так упродовж цілого дня…
— Перкене, ви думаєте: вони нас підпалять?
— Поза всяким сумнівом.
Грабо мовчав.
— Вони чекають вождя або ночі. Або одного й другого… В одному можеш не сумніватися — вони не відступлять.
Спочатку Клод подумав, що Перкен звертається до Грабо на "ти".
— А може, спробуємо, стріляючи зверху, пробитися? Набоїв маємо досить… Я розумію — це один шанс зі ста… Можливо, вони перелякаються і тоді… — мовив Клод.
— Після того, як ми вб'ємо кількох воїнів, решта відійде і чекатиме в засідці. Тоді пропаде всяка надія на переговори. Ніколи нічого не відомо, що вони зроблять… Меойці вважають, що, шукаючи Грабо, ми порушили рисову присягу. Але вони, видно, не так уже і впевнені в цьому…
Побачимо… Зрештою, в джунглях вони ще сильніші, ніж тут.
— Доведеться, звичайно, загинути, але спочатку треба відправити кількох на той світ. Ось двоє показуються в цій дірі… потім четвертий, п'ятий, шостий, восьмий — і кінець. Непогано. А якщо спробувати втекти сюдою? Зрештою, можна забарикадуватися…
— Джунглі!
Клод знову замовк. Перкен прислухався — до них долинув звук казана, який хтось котив.
— Вони не наважаться влаштувати пожежу вдень, — сказав він. — Наш єдиний шанс — це втекти звідси, коли почне сутеніти. Треба скористатися ніччю, перш ніж…
— Як би я хотів убити кількох! Особливо того, який вештається один там, унизу — аж руки сверблять… Ти переконаний, що слід залишити його в спокої? — Клод показав обойму. — Дві кулі я залишу обов'язково…
— Авжеж… — обізвався Грабо.
Лише його голос міг висловити справжню ненависть. Цей чоловік був тут, разом із ними. В ньому відчувалася не лише ненависть, але й упевненість. Приголомшений Клод розглядав його: бліда шкіра довго не бачила сонця, зате у нього плечі борця… Могутня руїна. Він був більш, ніж хоробрий. Азія знищила його так само, як і свої храми… Чоловік, який сам позбавив себе ока і подався сам аж сюди. "Справи завжди можна поправити з допомогою пістолета…" В цю мить страх мучив його так само, як і меойців.
— Боже мій, але ж це неможливо…
— Стерво!
Красномовніше, ніж будь-яка лайка і навіть голос, виснажене обличчя Грабо промовляло: "Неможливо, коли це марна справа, але коли вкрай потрібно, як би там не було, ти мусиш спромогтися. Вистачить одного бажання…" Йшлося про річ, якої йому, Клодові, так бракувало… Він підняв руку і наставив дуло пістолета на свою голову, хоча й розумів безглуздість цього руху, бо знав: якщо він і вистрелить, то спочатку в Грабо, щоб знищити це обличчя, цей згусток ненависті, саму його присутність, щоб прогнати геть цей доказ людської поведінки — як вбивця, який відрубує свій палець, що може його викрити. Відчувши вагу пістолета, рука безвільно впала. Проте почуття безглуздості, ніби морський приплив, відступило назад. На купу сміття насунули лиховісні тіні дерев, настовбурчені ж списи та роги буйвола виглядали зовсім не лиховісно. Але це тривало недовго. Достатньо було, аби один меоєць підвівся; він мало не впав, зачепившись за сусіда, той крикнув, і крик його, приглушений віддаллю, полинув над галявиною, що нагадувала заціпенілу пастку. З протилежного боку меойців ставало все більше: одні сиділи навпочіпки, інші, озброєні списами або арбалетами, ходили, але всі зупинялися край майдану — групувалися тут у зграю, як вовки чи собаки. Здавалось, що якась таємна сила перешкоджала їм іти далі. Тут панував і водночас нічого не важив його величність час. Хвилини стали в'язнями цього звіриного кола, яке видавалося вічним, — ніщо, здавалося, не могло проникнути туди крізь їхні голови, однак існувати тут доводилось від години до години — зблякле небо провіщало вечір і швидку пожежу — для в'язнів це був би кінець. Всі вони були свідомі того, що полон для них — це рабство. Мов загнані в клітку звірі, вони лише кидали вусебіч пильні погляди. Клод навіть не дивився у бінокль, бо відразу натрапляв на їхні жахливо жорстокі очі, які розглядали його здалеку.
Приходили нові воїни. Спершись на арбалети, вони, мов двійники своїх товаришів, ставали з лівого боку вздовж невидимої загадкової лінії.
Стіна хижі ховала їх, тому Перкен поробив у ній діри. Майже навпроти його очей була могила, над якою височіли два великих ідоли — чоловіка й жінки, а трохи далі стояла хижа. Меойці підходили до цієї хижі, яку вони зайняли, ззаду. За нею лінія меойців зникала, мов у люці, і живий ланцюжок поволі наближався до прихованого, мов осине гніздо, фасаду, що стугонів.
Цей фасад також жив: потайний і непорушний, він ховав чоловіків, які зникали позаду нього, аби в потрібну мить перетворитись на загрозливу лавину.
— Чого вони наближаються? — прошепотів Клод. — Може, хочуть помиритися?
— То їх би не було так багато…
Глянувши у бінокль, Перкен майже відразу
махнув рукою, підкликаючи Клода. Він подав бінокль Клодові.
— Погляньте на хижу.
— Що там?
— Дивіться нижче — біля підлоги.
— Що вас цікавить? Рухомі механізми чи якісь діри?
— Це одне й те ж: механізми — це арбалети, а діри для того, щоб інші могли пройти.
— Ну й що?
— їх більше двадцяти.
— Коли ми почнемо стріляти, то їм не допоможуть ніякі плоти!
— Вони лежать, а тому нам доведеться витратити багато набоїв. Та й буде вже темно. Вони бачитимуть нас, бо наша хижа горітиме, а ми не бачитимемо нічого.
— Тоді навіщо ці пусті балачки? Хіба вони не могли стояти на тому самому місці?
— Вони хочуть узяти нас живими.
Мов загіпнотизований, Клод роздивлявся цю величезну пастку і ліс вигнутих арбалетів, які, скидаючись на нижню щелепу, стирчали, мов зуби. Він почув голос Ха, який щось говорив Перкенові, і той знову взяв бінокль. Клод також втупився поглядом у майдан. Ніби пересаджуючи дерева, меойці нагнулися над землею, інші ступали з великою обережністю: вони згинали ноги і високо підносили їх догори, наче коти. Клод запитально глянув на Перкена.
— Вони застромлюють шпичаки.
Виходить, вони все-таки чекали ночі і готувались до нападу. І хто зна, що вони ще робили за хижею та за лінією, де аж роїлося від зігнутих тіл?
Перешкодити меойцям підпалити хижу? Про це не могло навіть бути мови. Коли займеться вогонь, вони зможуть кинутись уперед — просто на арбалети — або вправо, де їх чекали шпичаки. Але як минути палі та джунглі… Залишалося одне: вбити щонайбільше меойців. О, як шкварчали п'явки, скорчуючись на сірниковому вогні!
Залишилось тільки спробувати те, що радив Перкен: втекти за якусь мить до пожежі. Затаїтися в джунглях… Але якими будуть їхні шанси, якщо взяти до уваги шпичаки?
Клод кинув погляд на візки.
Візки — каміння.
Почати все спочатку…
Вийти звідси або загинути. Лише не потрапити в полон…
— Що вони ще застромлюють?
Меойці знову зарухалися — їхні списи заворушилися.
— Нічого вони не застромлюють — повернувся їхній вождь.
Перкен подав бінокль Клодові.