Але наступного дня поліцейський прийшов знов і, переступивши через мотузки, напався на нас якраз посеред вистави.
— Зараз же надіньте намордники на собак! — гаркнув він на Віталіса.
— Надіти намордники на собак?
— Є таке розпорядження поліції, і ви повинні його знати.
Ми щойно почали п'єсу "Хворий приймає проносне". А що ми вперше виконували цю п'єсу в Тулузі, публіка дивилася її з великою цікавістю.
Втручання поліцейського викликало обурення, почулися вигуки:
— Не перебивайте!
— Дайте закінчити виставу!
Віталіс жестом руки попросив усіх замовкнути.
Скинувши свій фетровий капелюх й вклонившись так низько, що пера торкнулися землі, він підійшов до поліцейського.
— Може, я недочув? Шановний представник влади справді сказав, щоб я надів намордники на моїх артистів? — спитав він.
— Авжеж! Надіньте намордники на собак і то якнайскоріше!
— Надіти намордники на Капі, Зербіно й Дольче! — вигукнув Віталіс, більше звертаючись до публіки, ніж до поліцейського.— Але що це думає ваша світлість? Як може всесвітньо відомий лікар Капі лікувати хворого, коли на ньому буде намордник? Дозвольте нагадати вам, синьйоре, що хворий приймає ліки через рот.
Іншого способу наш розумний і вихований лікар Капі ніколи б не зважився застосувати перед такою вишуканою публікою.
При цих словах юрба вибухнула реготом.
Було зрозуміло, що глядачі схвалюють поведінку Віталіса, а з поліцейського сміються. Особливо ж їх тішив Серденько, який за спиною "шановного представника влади" корчив страшенно кумедні гримаси, схрестивши, як той, руки або впершись кулачком у бік і відкинувши назад голову.
Роздратований промовою Віталіса і сміхом глядачів, поліцейський різко обернувся. І тут він помітив мавпу, що передражнювала його. Хвилину людина й тварина, не кліпаючи, дивились одне одному в очі, ніби вичікували, хто з них перший опустить погляд.
Новий вибух сміху поклав край цій сцені.
— Якщо завтра ваші собаки будуть без намордників,— закричав поліцейський, сварячись на нас кулаком,— я вас позиватиму!
— До завтра, синьйоре,— мовив Віта ліс.— До завтра. Я гадав, що Віталіс тепер піде й купить намордники
для собак, але він цього не зробив і протягом усього вечора навіть не згадав про свою сварку з поліцейським. Тоді я сам зважився нагадати йому про це.
— Щоб Капі завтра під час вистави не скинув свого намордника, добре було б привчити його до намордника заздалегідь.
— Невже ти думаєш, що я надіну на Капі залізний намордник?
— Але ж поліцейський не дасть нам спокою.
— Не турбуйся. Завтра я зроблю так, що поліцейський нічого не зможе нам заподіяти, і вихованці мої не постраждають. Та й публіка трохи потішиться. Спасибі поліцейському, в нас буде більший збір. Він, сам про те не здогадуючись, зіграє в нашій п'єсі комічну роль, яку я йому підготував. Наш репертуар стане різноманітніший, цікавіший. Завтра ти з Серденьком підеш на бульвар, натягнеш мотузки, зіграєш на арфі кілька пісеньок. А коли збереться досить глядачів і прийде поліцейський, тоді вийду я з собаками. І почнеться справжня комедія.
Мені аніскілечки не хотілося йти без господаря й самому готувати виставу. Але, знаючи вдачу синьйора Віталіса, я розумів, що тепер з ним не можна сперечатися,— він нізащо не відмовиться від свого заміру.
Останнім часом Віталіс учив мене грати на арфі, і я вже не так і погано виконував кілька мелодій. Особливо подобалася слухачам одна неаполітанська пісенька, яку я співав, акомпануючи собі на арфі.
Я вважав себе вже неабияким артистом і подумував, що то завдяки моєму хистові трупа виступає так успішно. Але наступного дня я зрозумів, що люди зібралися зовсім не для того, щоб послухати моїх пісень. Ті, хто вчора бачив сутичку Віталіса з поліцейським, прийшли знову, ще й друзів з собою привели. В Тулузі недолюблюють поліцію, і всім кортіло подивитись, чим скінчиться сутичка старого італійця з поліцейським. Дарма що Віталіс сказав тільки: "До завтра, синьйоре",— всі чудово зрозуміли, що буде цікава вистава, де можна буде посміятися з лихого поліцейського. Побачивши самого мене з Серденьком, глядачі знай питали мене: "Чи прийде старий італієць?"
— Він незабаром прийде,— відповідав я і співав собі
далі.
Але перший прийшов не Віталіс, а поліцейський. Серденько зразу помітив його і, опершись кулачком у бік та задерши голову, почав походжати сюди-туди.
Глядачі зареготали, заплескалив долоні. Поліцейський розгубився, люто глянув на мене. А люди, звісна річ, розвеселилися ще більше.
Я був дуже стурбований. До чого це призведе? Що відповісти поліцейському, коли той звернеться до мене?
Поліцейський, очевидно, не на жарт розсердився. Він походжав уздовж мотузок і так поглядав на мене, що я з жахом думав: це добром не скінчиться. Серденько, який не розумів серйозності становища, і далі глузував з поліцейського. Він також походжав уздовж мотузок, тільки всередині огорожі, і так смішно передражнював поліцейського, що люди за боки бралися від реготу.
Не бажаючи доводити поліцейського до нестями, я покликав Серденька, але той і не думав мене слухатись. А коли я спробував його спіймати, він вирвався від мене.
Не знаю, як воно трапилось, але, мабуть, поліцейський, засліплений злістю, подумав, що я підбурюю мавпу, і швидко перескочив через мотузку. Двома стрибками він опинився біля мене і ляпасом збив мене з ніг.
Коли я підвівся, Віталіс, який хтозна-де взявся, стояв між нами і тримав поліцейського за руку.
— Я забороняю вам бити дитину! — крикнув він.— Це підлота!
Поліцейський хотів вивільнитись, але Віталіс міцно тримав його за руку. Якусь мить обидва дивились один одному в вічі. Поліцейський скаженів від люті. Віталіс був величний у своєму благородному гніві; він високо тримав свою гарну сиву голову, обличчя його палало обуренням.
Мені здавалося, що від самого його вигляду поліцейський повинен провалитися крізь землю, але нічого такого не сталося. Сильним ривком він вивільнив свою руку, схопив Віталіса за комір і грубо штовхнув його.
Віталіс мало не впав, але випростався і з усієї сили вдарив поліцейського по руці.
— Що вам треба від нас? — спитав Віталіс.
— Я повинен вас арештувати. Ходімо в поліцію!
— Навіщо ви вдарили дитину?
— Мовчати! Йдіть за мною!
Віталіс уже заспокоївся, він нічого не заперечив і сказав:
— Іди в заїзд і сиди там із собаками. Я дам тобі звістку.
Більше він нічого не сказав, бо поліцейський грубо потяг його за собою.
Зажурений і стурбований повертався я до заїзду.
Давно вже минув той час, коли я боявся Віталіса. Я щиро прихилився до нього й з кожним днем любив його дужче. Ми жили з ним одним життям, ніколи не розлучались і навіть спали, бувало, поряд на соломі. Рідний батько не дбає так про свою дитину, як дбав він про мене. Віталіс навчив мене читати, писати, рахувати, співати. Коли було холодно, він віддавав мені свою ковдру, а в спеку брав собі частину мого вантажу. За столом чи, точніше, під час їди, бо ми не часто обідали за столом, Віталіс ніколи не брав собі кращого шматка, а завжди ділив порівну добрі й погані. Щоправда, він, бувало, й наминав мені вуха чи відважував запотиличника, але я не ображався, пам'ятаючи його турботу, щире слово і чулість. Одне слово, він любив мене, і я його любив.
Отож розлука дуже засмутила мене. Що я робитиму без нього? Як і з чого житиму?
Віталіс звичайно носив гроші при собі, і він не встиг передати їх мені, коли його потяг поліцейський.
У мене в кишені лишилося кілька дрібних монет. Звісно, на них я не прогодую всіх: Серденька, собак і себе.
Я прожив два дні в тривозі, не зважуючись вийти із заїзду. Нарешті не третій день якийсь чоловік приніс мені листа від Віталіса. Той писав, що перебуває в тюрмі й наступної суботи стане перед судом,— його звинувачують в опорі владі та нападі на поліцейського. "Давши волю своєму гнівові, я зробив велику помилку, яка може дорого мені коштувати. Приходь на суд, це буде тобі гарний урок". Далі він радив, як мені слід поводитись. Насамкінець він цілував мене й просив приголубити за нього Капі, Серденька, Дольче та Зербіно.
Я дізнався, що судове засідання починається о десятій годині ранку. О дев'ятій у суботу я вже стояв біля дверей суду і перший потрапив до зали. Поступово зала наповнилася людьми, і я впізнав кількох чоловіків, які були присутні під час нашої сутички з поліцейським.
Я не знав, що таке суд, але несвідомо його боявся. Хоч судили не мене, а Віталіса, мені здавалося, що наді мною нависла небезпека. Я сховався за величезну піч і зіщулився, притулившись до стіни.
Спочатку судили якихось інших людей: кого за крадіжку, кого — за бійку; причому всі вони не визнавали себе винними, а проте всі були засуджені.
Нарешті на лаву підсудних між двох жандармів сів Віталіс.
Не пам'ятаю, що говорилося на початку, про що його питали і що він відповідав. Я був такий схвильований, що не міг нічого слухати й розуміти. Зрештою, я й не збирався слухати, а тільки дивився. Я дивився на Віталіса, що стояв з відкинутим назад волоссям, присоромлений і зажурений. Дивився на суддю, що його допитував.
— Отже,— казав суддя,— ви визнаєте, що завдали ударів поліцейському, який вас затримав?
— Не ударів, пане голова, а один удар. Підходячи до місця, де мала відбутися наша вистава, я побачив, що поліцейський б'є хлопця з моєї трупи.
— Але ж це не ваш хлопець?
— Та не мій, пане голова, але я люблю його, як рідного сина. Побачивши, що поліцейський б'є хлопця, я спалахнув гнівом і схопив його за руку — я боявся, щоб він не вдарив дитину вдруге.
— Але ви самі вдарили поліцейського.
— Поліцейський схопив мене за комір, і я інстинктивно, щоб вивільнитись, ударив його по руці.
— У вашому віці не можна давати волю своїм почуттям.
— Так, але, на лихо, не завжди чиниш так, як треба.
— Послухаємо поліцейського.
Той розповів про сутичку, більше наполягаючи на глузування, а не на завданий йому удар.
Поки свідчив поліцейський, Віталіс розглядався по залі. Я зрозумів, що він шукає мене. Тоді я вирішив покинути свою криївку і поміж цікавими прослизнув у перший ряд.
Він помітив мене, і його сумне обличчя проясніло. Я відчув, що він радий бачити мене.
— Більше ви нічого не можете сказати на своє виправдання? — спитав його суддя.
— Ні, і для себе особисто я нічого не прошу.