Вечорами, лягаючи спати в брудному сільському заїзді, я згадував своє безжурне життя на "Лебеді". Більш ніколи я не бавитимусь з Артуром, не почую більш ласкавого голосу пані Мілліган.
Тішило мене тільки те, що Віталіс тепер став до мене набагато лагідніший. Я вже не почувався таким самотнім, як раніше, й знав, що Віталіс для мене не тільки хазяїн, а й близька людина. Мені не раз хотілося поцілувати Віталіса, показати, як я його люблю, але я не наважувався. Не острах, а якесь інше невиразне почуття, схоже на повагу, стримувало мене.
Настрій у мене був і так поганий, а тут ще й погода зіпсувалася. Наближалася зима, й все тяжче ставало брести по грязюці під нескінченним дощем. Коли ми ввечері приходили ночувати в якийсь заїзд чи клуню, виснажені, змоклі, з ніг до голови забризкані грязюкою, я лягав спати з дуже невеселими думками.
Віталіс хотів якнайшвидше дістатися до Парижа, бо тільки у великому місті ми могли давати вистави взимку. Але грошей на проїзд у нього не було, і нам треба було долати всю дорогу пішки.
Коли була гарна погода, ми давали короткі вистави у селах та містечках, через які проходили, і, зібравши мізерний заробіток, знову рушали в дорогу.
До Шатільйона нам велося ще сяк-так, хоч й допікали холод та дощ. Та коли ми вийшли з цього міста, дощ перестав і повіяв північний вітер.
Щоправда, не дуже приємно, коли різкий північний вітер б'є в обличчя, але ми не нарікали. Краще вже вітрюга, ніж дощ, який дошкуляв нам кілька тижнів.
Та цей вітер нагнав великих чорних хмар, які густою пеленою вкрили небо. Сонце сховалося — все віщувало, що незабаром піде сніг.
— Лягай скоріше спати,— наказав мені Віталіс, коли ми влаштувалися в заїзді.— Ми вирушаємо завтра на зорі: я не хочу, щоб нас у дорозі застав сніг.
Сам він не ліг зразу, а примостився в кутку біля вогню, щоб зігріти Серденька, який добряче намерзся за день і не переставав стогнати, хоч ми й вкутали його в кілька ковдр.
Наступного дня я встав дуже рано. Ще й не сіріло, і небо було чорне, без жодної зірки. Здавалось, якесь велике чорне покривало опускається на землю, от-от її роздавить. Коли відчиняли двері, пронизливий вітер вривався в кімнату, роздмухував головешки, які ще звечора жевріли в печі.
— На вашому місці,— сказав господар заїзду Віталісові,— я б нікуди не рушав. Зараз буде завірюха.
— Я дуже поспішаю,— відповів Віталіс,— і надіюся дістатися в місто ще до снігопаду.
— Тридцять кілометрів за одну годину не пройдеш,— заперечив господар заїзду. І все ж ми пішли.
Віталіс ніс Серденька під курткою, щоб зігріти його теплом свого тіла, а собаки, раді, що нема дощу, весело бігли попереду. У Діжоні Віталіс купив мені кожушанку з вовною всередину. Тепер вона була на мені, і зустрічний вітер щільно притискав її до мого тіла. Ми йшли мовчки й дуже швидко — поспішали, та й зігрітися хотіли.
Вже мав бути світанок, але небо не прояснювалося. Тільки на сході бліда смуга розірвала темряву, але сонце так і не виглянуло. Ніч минула, але день не настав.
Ми йшли якоюсь пустельною, похмурою місцевістю. Скільки сягнеш оком, всюди голі поля й горби, пожовклі ліски.
Ніде не видно було нікого, не чути було ні торохтіння воза, ні посвисту батога. Тільки сороки стрибали на шляху, задерши хвостики. Коли ми підходили ближче, вони злітали на дерева і звідти проводжали нас своїм скрекотом, так ніби лаяли нас чи віщували біду.
Вітер помалу перемінився — тепер він дув із заходу. По небі попливли низькі важкі хмари, що, здавалося, нависали над самими вершечками дерев.
Незабаром перед нашими очима закружляли, наче білі метелики, сніжинки.
Потім хмари насунули зовсім близько, і з них посипався густий сніг. Скоро все стало біле: каміння, трава, гілки й кущі. Сніг забивався в складки нашої одежі й зараз же починав танути. Я відчував, як холодні струмки текли мені за шию. Не в кращому становищі був і Віталіс, у якого край кожушанки був відтулений, щоб міг дихати Серденько.
Проте ми йшли мовчки проти вітру й снігу, час від часу відвертаючи голову, щоб ухопити повітря.
Собаки вже не бігли попереду, а пленталися позаду.
Йшли ми повільно, через силу, засліплені снігом, змокрілі. Одежина задубіла. Обабіч дороги чорнів ліс, але він не захищав нас від рвучкого вітру.
Час від часу Віталіс позирав ліворуч, ніби щось шукав. Але там видніла тільки широка просіка, де, мабуть, навесні рубали ліс.
Раптом він простяг руку ліворуч, показуючи на якийсь темний предмет. То був занесений снігом курінь. Ми швидко зійшли з дороги й незабаром знайшли стежку, що вела до куреня. Він був збудований з дрючків і хмизу, а дах зроблено із щільно сплетених гілок, що затримували сніг.
Собаки перші вскочили в курінь і, радісно гавкаючи, почали качатися по сухій землі.
— Я так і думав,— сказав Віталіс,— що тут на зрубі має бути лісорубів курінь. Тепер сніг нам не страшний!
Наше нове житло не мало ні вікон, ні дверей; в ньому не було нічого, крім викладеної з дерну лавки і кількох великих каменів, що правили за стільці. Зате в кутку стояла цегляна піч, і це для нас була найбільша радість.
Вогонь! Ми можемо запалити вогонь!
Для цього потрібні були ще дрова, проте в такій хаті, як наша, їх неважко було знайти: треба лише то тут, то там насмикати гіллячок із стін й даху, але обережно, щоб курінь лишився цілий.
Невдовзі в печі вже весело потріскувало яскраве полум'я.
Щоправда, курінь швидко наповнився димом, але це нам було байдуже — ми мали затишок і тепло.
Поки я, спершись руками на землю, роздмухував вогонь, собаки посідали коло печі. Тоді й Серденько обережно виткнув носа з-під Віталісової куртки; роздивившись, він жваво стрибнув на землю і, вибравши найкраще місце, простяг до полум'я свої тремтячі лапки.
Тепер, коли ми трохи нагрілися, можна було подумати й про їду. Наш хазяїн був завбачливою людиною. Вранці, ще як я не вставав, він дістав харчів на дорогу: окраєць хліба й невеликий шматок сиру. В таку хвилину не випадало дуже вередувати, тож ми, побачивши хліб, дуже зраділи.
На жаль, порції виявились дуже маленькі, і я був страшенно розчарований, коли Віталіс розділив нам тільки половину окрайця.
— Дорога мені незнайома,— відповів він на мій запитливий погляд,— і я не знаю, чи до Труа трапиться нам корчма, де б можна було попоїсти. До того ж, невідомо, чи далеко тягнеться цей ліс. Може, ми ще довго пробудемо в цьому курені. Отож треба приберегти харчі хоча б ще на один раз.
Це були цілком слушні міркування.
Та їжа, хоч яка мізерна, а підкріпила нас. Ми були в безпеці й теплі і могли спокійно чекати, поки випогодиться.
Собаки спали біля вогню, Зербіно — згорнувшись калачиком, Дольче — простягшись на бочку, а Капі — ткнувши носа в попіл. Я вирішив теж поспати, адже встав я того дня дуже рано.
Не знаю, скільки часу я проспав, але коли прокинувся і виглянув надвір, сніг уже перестав падати.
Котра ж це година?
Я не міг спитати про це у Віталіса. В Діжоні він продав годинника, щоб купити мені кожушанку й ще деякі речі. Тепер доводилося визначати час за денним світлом. Але на землі білів сніг, угорі й довкола завис густий туман, і я нічого не міг дізнатись.
Я стояв біля виходу і дивився, що робиться надворі, коли Віталіс покликав мене.
— Мабуть, незабаром знову піде сніг,— сказав він,— і тому не варто рушати в дорогу. Краще перечекати його тут, де сухо й тепло.
Таке рішення мене цілком влаштовувало, якби не турботи про харчі. На обід Віталіс розділив решту хліба. Гай-гай! Як же мало його лишилося, і як швидко ми його з'їли, дарма що відкушували щонайменші шматочки.
Невдовзі ми вже ледве могли розгледіти все, що діялося поза куренем, бо цього похмурого дня ніч настала швидко. Знову пішов сніг, який падав і падав великими пластівцями.
Оскільки ми тут мусили заночувати, краще було заснути якнайшвидше. Собаки полягали зразу ж після обіду, тож і я, загорнувшись у свою кожушанку, що за день висохла біля вогню, простягся біля багаття, поклавши голову на плаский камінь, який правив мені за подушку.
— Спи,— озвався до мене Віталіс.— Я розбуджу тебе, як сам захочу спати. Хоч у цій буді нам не страшно ні людини, ні звіра, все одно треба, щоб один із нас не спав і пильнував багаття. Коли перестане сніг, може вдарити лютий мороз.
Мене не треба було припрошувати двічі, і я швидко заснув.
Коли Віталіс розбудив мене, було вже за північ — принаймні так мені здалося. Сніг уже не падав, у печі так само горів огонь.
— Тепер ти повартуй,— сказав Віталіс.— Я наготував тобі гілля,— тільки підкидай у вогонь.
І справді, напохваті лежала купа хмизу. Віталіс не хотів, щоб я будив його, витягаючи гілки зі стін куреня, і зробив для мене запас палива.
Та, на жаль, його завбачливість призвела до сумних наслідків, яких ніхто з нас не сподівався.
Побачивши, що я прокинувся і готовий вартувати, Віталіс уклався біля вогню, поклавши перед себе Серденька, загорнутого в ковдру. Незабаром його віддих став рівний і глибокий — він заснув.
Тоді я підвівся і тихенько, навшпиньках, пішов подивитися, що робиться надворі.
Все було припорошене снігом: трава, кущі, молоде пагіння, дерева. Скільки сягнеш оком, скрізь стелилась нерівна, але однаково біла скатертина. На небі мерехтіли зорі; сніг теж світився блідим блиском. В моторошній тиші ночі час від часу щось потріскувало — то підмерзав сніг.
Пощастило нам із куренем. Що б ми робили серед засніженого лісу, на такому морозі?
Хоч як тихо я встав, та все ж побудив собак, і Зербіно підбіг до мене. Я наказав йому вернутись. Він послухався, але сів носом до виходу, як упертий собака, що не відмовився від своїх намірів. Я ще декілька хвилин дивився на сніг, а тоді вернувся до вогнища і, підкинувши дров у піч, сів на камінь, що правив мені за подушку. Хазяїн спокійно спав, собаки й Серденько також спали. Вогнище розгорілося, гарне червоне полум'я знялося аж під самий дах, розсипаючи іскри, що потріскували в нічній тиші.
Я довго тішився тими іскрами, але мало-помалу втома здолала мене, і я задрімав.
Якби мені потрібно було висмикувати зі стін гілки, я вставав би, ходив по куреню, а так, сидячи нерухомо, я не міг боротися з дрімотою й заснув. Розбудив мене лютий гавкіт.
Мабуть, спав я довго, бо вогонь погас і в курені було темно.
Гавкіт не припинявся — то гавкав Капі.