Дозвольте спитати, скільки буде сім разів по вісім?
Королева. Щось не пригадую... Це мене ніколи не цікавило... А вас?
Професор. Звичайно, цікавило, ваша величносте!
Королева. Як дивно! Ну, до побачення, наш урок закінчений. Сьогодні, перед Новим роком, у мене безліч справ.
Професор. Якщо така воля вашої величності... (Сумно збирає книжки.)
Королева. Справді ж, добре бути королевою. Усі мене слухають, навіть мій учитель. Скажіть, а що ви зробили б з іншою ученицею, якби вона відмовилась вам відповісти, скільки буде сім разів по вісім?
Професор (боязко). Поставив би у куток.
Королева. Ха-ха-ха! А якби вона й після цього не схотіла сказати?
Професор. Я б... Прошу пробачення у вашої величності, я б залишив її без обіду...
Королева. Без обіду? А якщо вона жде до обіду гостей наприклад, посланців якоїсь держави або іноземного принца?
Професор. Та я ж говорю про звичайну школярку, ваша величносте.
Королева (притягує крісло і сідає в нього). Ви, як виявляється, дуже жорстокий дідуган. А чи ви знаєте, що я можу вас стратити?!
Професор (тремтячи). Ваша величносте!
Королева. Так, так, можу. Чому б ні? Ви дуже свавільна людина... Що б я не сказала, ви кажете: неправильно. А я люблю, щоб зі мною погоджувались.
Професор. Ваша величносте, присягаюсь життям, я більше ніколи не буду з вами сперечатись, якщо така ваша воля.
Королева. Присягаєтесь життям? Ну, гаразд. Тоді продовжимо наш урок. Спитайте в мене що-небудь! (Сідає за парту.)
Професор. Скільки буде шість разів по шість, ваша величносте?
Королева (дивиться на нього, схиливши голову набік). Одинадцять.
Професор (сумно). Абсолютно правильно, ваша величносте. А скільки буде вісім разів по вісім?
Королева. Три.
Професор. Правильно, ваша величносте. А скільки буде...
Королева. Скільки та скільки! Яка-бо ви допитлива людина! Краще самі розкажіть мені щось цікаве. Щось новорічне. Адже ж завтра Новий рік.
Професор. Ваш покірний слуга!.. Рік, ваша величносте, складається із дванадцяти місяців...
Королева. Он як? Справді?
Професор. Абсолютно точно, ваша величносте. Місяці звуться: січень, лютий, березень, квітень, травень, червень, липень.. .
Королева. І ви знаєте всі на ймення? Яка у вас чудова пам’ять!
Професор. Дуже вдячний, ваша величносте. Серпень, вересень, жовтень, листопад, грудень. Місяці йдуть один за одним. Тільки скінчиться один місяць, зразу ж починається другий. І ніколи ще не бувало, щоб лютий настав раніше, ніж січень, а вересень — раніше, ніж серпень.
Королева. А якби я схотіла, щоб зараз настав квітень?
Професор. Це неможливо, ваша величносте!
Королева. Ви знов?.
Професор (благально). Це не я заперечую... Це наука і природа!
Королева. Скажіть, будь ласка! А коли я видам такий закон?
Професор (безпорадно розводить руками). Боюсь, що й це не допоможе... Але навряд чи вашій величності будуть потрібні такі зміни в календарі. Адже кожен місяць приносить нам свої подарунки і розваги. Грудень, січень і лютий — санки та ковзани, новорічну ялинку, в березні починає танути сніг, у квітні з-під снігу визирають перші проліски...
Королева. От я й хочу, щоб уже був квітень, я дуже люблю проліски! Я їх ніколи не бачила.
Професор. До квітня лишилось зовсім небагато, ваша величносте, всього якихось три місяці, або дев’яносто днів.
Королева. Дев’яносто? Я не можу чекати і трьох днів. Завтра новорічний прийом, і я хочу, щоб у мене на столі були ці... як ви їх назвали... проліски.
Професор. Ваша величносте, але закони природи...
Королева (перебиваючи його). Я видам новий закон природи!.. (Плеще в долоні.) Гей, пошліть до мене канцлера! (Професорові.) А ви сідайте за мою парту і пишіть! Тепер я вам буду диктувати. (Замислюється.) Ну! "Травка зеленіє, сонечко блищить, а в наших королівських лісах розцвітають весняні квіти. (Замислюється.) Тому наймилостивіше наказуємо приставити до Нового року в палац повний кошик пролісків. Того, хто виконає нашу височайшу волю, ми нагородимо по-королівському..." Що б таке пообіцяти? Пишіть: "Ми дамо йому стільки золота, скільки вміститься в його кошику, подаруємо шубу на сивій лисиці й дозволимо взяти участь у нашім новорічнім королівськім виїзді". Ну, написали?.. Як ви повільно пишете! Тепер дайте мені перо, я напишу своє високе ім’я.
У цей час у дверях з’являється канцлер.
Королева. Ставте печатку! І подбайте, щоб усі в місті знали мій наказ.
Канцлер (пробігає очима). До цього — печатку?! Воля ваша, королево!
Королева. Так, так, воля моя, і ви повинні її виконати!
Завіса спускається. Один за одним виходять два глашатаї із сурмами і сувоями паперу в руках. Урочисті звуки сурем.
Глашатаї. Під свято новорічне
ми видали наказ:
хай проліски у січні
розквітнуть в лісі враз!
У лісі квітнуть квіти,
новий стрічають рік!
Хто скаже, що не квітнуть, —
той справжній бунтівник!
Перший глашатай. А тому наймилостивіше наказуємо приставити на Новий рік до палацу повний кошик пролісків!
Другий глашатай. Того, хто виконає нашу височайшу волю, ми нагородимо по-королівському!
Перший глашатай. Під наказом власною її величності рукою підписано: "З Новим роком! З першим квітня!"
Другий глашатай.
Морозу вже не буде,
і сніг розтане вмить!
До лісу, добрі люди,
За пролісками йдіть!
Як пролісків хороших
ви нам принесете...
Червінців повен кошик
одержите за те!
Перший глашатай (плескаючи долонею по долоні).
Брр!.. Холодно!
Картина третя
Маленький будиночок на околиці міста. Жарко топиться піч. За вікнами метелиця. Сутінки. Мачуха викачує тісто. Дочка сидить перед вогнем. Вона перебирає кошики. Спочатку бере маленький, потім більший, потім найбільший.
Дочка (тримаючи в руках маленький кошик). А що, мамо, в цей кошик багато золота ввійде? На шубку вистачить?
Мачуха. На ціле придане вистачить — і на шубки й на спіднички.
Дочка. А в цей скільки влізе?
Мачуха. А в цей ще більше. Тут вже й на будинок кам’яний вистачить, і на коня з гнуздечкою, і на баранця з овечкою.
Дочка. Ну, а в цей?
Мачуха. А тут вже нічого й казати! На золоті їстимеш питимеш, у золоті ходитимеш, у золото взуєшся, золотом вуха завісиш.
Дочка. Ну, то я цього кошика й візьму! (Зітхаючи.) Одна біда — пролісків не знайти. Мабуть, посміятися з нас хотіла королева.
Мачуха. Молода ще, от і вигадує всяку всячину.
Дочка. А що як хто-небудь піде в ліс та й набере там пролісків? І дістанеться йому отакий кошик золота!
Мачуха. Ну, де там набрати! Раніш весни пролісків і не побачиш. Глянь, які кучугури намело — аж під саму стріху.
Дочка. А може, під кучугурами вони й ростуть собі потихесеньку? От надіну я свою кожушинку та й спробую пошукати.
Мачуха. Що ти, донечко! Та я ж тебе й за поріг не випущу. Глянь у віконце, яка завірюха розгулялась. А до ночі хіба ж таке ще буде!
Дочка (хапає найбільший кошик). Ні, піду. Хіба ж пощастить колись до палацу потрапити, до самої королеви на свято? Та ще кошик золота дадуть.
Мачуха. Замерзнеш у лісі!
Дочка. Ну самі до лісу йдіть, наберіть пролісків, а я їх до палацу віднесу.
Мачуха. Чи ж тобі, донечко, рідної матері не шкода?
Дочка. Хоч і шкода вас, та й золота шкода, а ще більше себе шкода!
Мачуха. Хороша дочка, що й казати! В таку негоду хазяїн собаки на вулицю не вижене, а вона матір жене.
Дочка. Еге ж, вас виженеш! Ви й кроку, для дочки не ступите. Отак і просидиш через вас у свято в кухні біля печі. А інші з королевою в срібних санках кататимуться, золото лопатою загрібатимуть... (Плаче.)
Мачуха. Та цить, донечко, не плач! Поїж-но пиріжка гарячого...
Дочка (крізь сльози). Не треба мені пиріжків! Коли не хочете самі йти й мене не пускаєте, то нехай сестра піде. Прийде з лісу, а ви її знов пошліть.
Мачуха. Та й справді! Чого б не послати? Ліс недалечко, збігати недовго. Набере вона квіточок, ми з тобою їх до палацу віднесем. А замерзне... То, значить, така вже її доля. Хто за нею плакатиме?
Дочка. Та певно, не я. До чого вона мені набридла! За ворота вийти не можна — сусіди тільки про неї і говорять: "Сирітка нещасна!" "Робітниця — золоті руки!" "Красуня очей не відведеш!" А чим я за неї гірша?
Мачуха. Що ти, донечко? Як на мене, ти краща, а не гірша. Та тільки не кожен це бачить. Вона ж хитра, підлеститись уміє. Тому поклониться, цьому посміхнеться. от усі й жаліють її. Сирітка та сирітка! А чого їй, сирітці, бракує? Хустку я їй свою віддала, зовсім добра хустка, і семи років я її не проносила, а потім тільки макітру обгортала. Черевички твої позаторішні доношувати їй дозволила. Чи мені шкода? А вже хліба скільки на неї йде! Вранці шмат, та в обід окраєць, та ввечері шкоринка. Скільки це за рік вийде! Адже днів у році багато. Інша не знала б, як віддячити, а від цієї слова не почуєш.
Дочка. Ну от, нехай і піде до лісу. Дамо їй кошика що найбільшого.
Мачуха. Що ти, донечко! Цей кошик новий, недавно куплений. Шукай його потім у лісі. Ось цього дамо — і пропаде, так не шкода.
Дочка. Та це малий дуже!
Входить пасербиця. Хустка на ній вся засипана снігом. Вона знімає її із себе, струшує, потім підходить до печі й гріє руки.
Пасербиця. Мете, що ні землі, ні неба не видно. Ледь добралася.
Мачуха. На те й зима, щоб віхола була.
Пасербиця. Ні, такої віхоли за цілий рік не було. Та й не буде.
Дочка. Ну що, зогрілася? Треба тобі ще декуди збігати. До лісу.
Пасербиця. Чого? Я хмизу багато привезла, на тиждень вистачить.
Дочка. Та не по хмиз, а по проліски!
Пасербиця (сміючись). Хіба що по проліски! А я зразу й не добрала, що ти жартуєш. Злякалася: нині й загинути неважко — сніг так і сипле.
Дочка. А я й не жартую. Ти хіба про наказ не чула? Тому, хто сьогодні пролісків набере, королева цілий кошик золота дасть!
Пасербиця. Та які ж зараз проліски? Адже ж зима...
Мачуха. Навесні за проліски не золотом платять, а міддю.
Дочка. Та що там балакати! Ось тобі кошик.
Пасербиця (дивиться у вікно). Сутеніє вже.
Мачуха. А ти б іще довше по хмиз ходила, то б зовсім поночі стало.
Пасербиця. Може, завтра піти? Я ранесенько встану, ледь розвидниться.
Дочка. Отак на нас у палаці й чекатимуть! Адже ж квіти до свята потрібні.
Пасербиця. Та хіба й розгледиш їх у таку темряву?
Дочка (жуючи пиріжок). А ти нижче нахиляйся та краще придивляйся.
Пасербиця. Не піду я! Невже вам мене не шкода? Загину я в лісі.
Дочка. А що ж, мені замість тебе до лісу йти?
Пасербиця (схиливши голову).