Дванадцять місяців

УРИВКИ

Дійові особи

Баба.

Дочка.

Пасербиця.

Королева — дівчинка чотирнадцяти — п’ятнадцяти років, ровесниця пасербиці.

Гофмейстерина1 — висока худа стара діва. Учитель королеви — професор арифметики й краснопису.

Канцлер2.

Начальник королівської варти.

Королівський прокурор.

Посол Західної держави.

Посол Східної держави.

Головний садівник.

Старий солдат.

Заєць і білки.

Дванадцять місяців.

Глашатаї.

Дія перша

Картина перша

Зимовий ліс. Затишна галявинка. Ніким не займаний сніг лежить заметами, вкриває дерева пухнастими шапками. Дуже тихо. Кілька хвилин на сцені порожньо, немовби мертво. Потім сонячний промінь перебігає по снігу й освітлює крука на сосні, білку, що примостилася біля дупла. Чути шурхіт, хлопання крил, хрускіт сухого дерева. Ліс оживає. [...]

На галяву вибігає заєць. На гілках поруч з білкою з’являється ще одна.

Заєць (плескаючи лапкою об лапку). Холодно, холодно, холодно! Від морозу дух переймає, лапи на бігу до снігу примерзають.

Злазьте, білочки, із дуба,

Нум гуляти в горюдуба4,

Сонечко гукать,

Весну закликать!

Білка. Гаразд, зайче! Кому першому горіти?

Заєць. Кому припаде. Полічимося.

Косий, косий,

Не ходи босий,

А ходи взутий,

Лапочки закутай.

Коли взуєш чобітки,

Не знайдуть тебе вовки,

Не знайде тебе ведмідь.

Випада — тобі горіть!

1 — а і 2 — а білки. Лови, зайче! Не впіймаєш! (Побігли.)

Білки мчать по снігу, заєць за ними. Тим часом на галявину виходить дівчина — пасербиця. На ній велика подерта хустка, стара кофтина, стоптані черевики, грубі рукавиці. Вона тягне за собою санчата, за поясом у неї невеличка сокира. Дівчина спиняється між двома деревами і дивиться на зайця та білок. Ті так захопилися грою, що й не помічають її. Білки з розгону стрибають на дерево.

Заєць. Ви куди, куди? Так не можна, це нечесно! Я з вами більш не гуляю.

Білки. А ти, зайче, стрибни, стрибни! Хвостом махни — та й на гілку!

Заєць. (пробує стрибнути, жалісно). Та в мене ж хвіст куций!

Білки сміються. Дівчина теж. Заєць та білки озираються на неї і зникають.

Пасербиця. Ой, не можу! До чого смішно! Хвіст, каже, в мене куций! Якби своїми вухами не чула, не повірила б! (Сміється.)

На галявину виходить солдат. За поясом в нього велика сокира. Він теж тягне за собою санки. Солдат — вусатий, бувалий, немолодий.

Солдат. Здорова була, красуне! Ти з чого це так радієш?

Пасербиця сміється ще дзвінкіше. Солдат, на неї дивлячись, теж посміхається.

З чого це тебе так сміх розбирає? Може, і я посміюся з тобою разом.

Пасербиця. Та ви не повірите! Тут заєць з білками в горюдуба гуляв! Він за ними, а вони від нього — по снігу та на дерево. Та ще й дражняться.

Солдат. Оце так по-нашому й говорять? Скажіть на милість!

Пасербиця. Ось ви мені й не вірите!

Солдат. Як же не вірити? День нині такий — старому рокові кінець, новому — початок. А я ще від діда свого чував, ніби його дід йому розповідав, що в такий день усяке на світі буває! Казав мій дід, що саме в переддень Нового року довелось його дідові з усіма дванадцятьма місяцями зустрітися. Щира правда! Увесь рік старий зразу побачив – і зиму, і літо, і весну, і осінь. На все життя запам’ятав, синові розповів і внукам розповісти наказав.

Пасербиця. Як це можна, щоб зима з літом і весна з осінню зійшлись!

Солдат. Ну, що знаю, те й кажу, а чого не знаю — про те мовчу. А ти чого сюди в такий мороз забрела? Мене начальство відрядило, а тебе хто?

Пасербиця. І я не своєю волею прийшла.

Солдат. У наймах ти, чи що?

Пасербиця. Ні, вдома живу.

Солдат. Та як же тебе мати відпустила?

Пасербиця. Мати не відпустила б, а от мачуха наказала хмизу набрати.

Солдат. Значить, ти сирітка? Отож то й амуніція в тебе другого строку. Наскрізь продуває. Я тобі допоможу, а тоді вже за своє діло візьмусь.

Пасербиця й солдат разом збирають хмиз і складають його на санчата.

Пасербиця. А яке ж у вас діло?

Солдат. Ялинку мені треба зрубати найкращу в лісі. Для самої королеви. Завтра в нас гостей повен палац буде. Отож і треба нам усіх здивувати.

Пасербиця. А що ж у вас на цю ялинку повісять?

Солдат. Що всі вішають, те й у нас буде. Всякі іграшки, хлопавки та брязкальця. Тільки в інших всі ці прикраси з паперу золотого та зі скла, а в нас із щирого золота й діамантів. В інших зайчики ватяні, а в нас — з атласу.

Пасербиця. Невже королева ще з ляльками бавиться?

Солдат. А чого б їй не бавитись? Вона хоч і королева, а не старша за тебе.

Пасербиця. Та я давно вже не бавлюсь.

Солдат. Ну, тобі, видать, ніколи, а в неї часу вистачить. Над нею ж ніякого начальства нема. Як померли її батьки — король з королевою, — так і зосталась вона повною господинею і собі, й людям.

Пасербиця. Значить, і королева у нас сирітка?

Солдат. Виходить, що сирітка.

Пасербиця. Шкода її!

Солдат. Авжеж шкода! Нема кому повчити її, довести до пуття, до розуму. Ну, твоє діло зроблено. Хмизу на тиждень вистачить. А тепер пора й мені за своє діло братись, ялиночку шукати, а то дістанеться мені від нашої сирітки. Вона в нас жартів не любить.

Пасербиця. От і мачуха в мене така... І сестриця в неї вдалася... Хоч що зробиш — нічим їм не догодиш, хоч як повернешся — все не в той бік...

Солдат. Почекай, не вік тобі терпіти. Доживеш і до хорошого життя.

Пасербиця. Спасибі за слово ласкаве і за хмиз спасибі. Швидко я сьогодні впоралась. От я вам зараз ялиночку одну покажу. Чи не підійде вам?

Солдат. Що ж, покажи. Ти, видать, у лісі, як удома.

Пасербиця і солдат зникають у хащах. На галяву виходять два високі діди — Січень — місяць і Грудень — місяць. Січень — у білій шубі й шапці. Грудень — у білій шубі з чорними смугами і в білій шапці з чорною облямівкою.

Грудень. Ось, брате, приймай господу. Нібито все в мене гаразд. Снігу нині досить: берізкам до пояса, соснам — по коліна.

Січень. Дякую, брате. Видать, ти добре попрацював. А тепер пора нам до нашого свята приготуватись — сніг у лісі поновити, віти посріблити.

Грудень. А чи не зарано ще? Та ось і санчата чиїсь стоять — значить, люди по лісі бродять. Закидаєш стежки снігом, їм звідси й не вибратись.

Січень. А ти полегесеньку починай. Дмухни вітром, помети віхолою, гості й здогадаються, що додому час.

Грудень. Що ж, почнемо помалесеньку.

Вірнії слуги, —

Сніговії хуги!

Всі дороги заметіть,

В ліс нікого не пустіть!

Починається віхола. Крізь снігову завісу майже не видно дідів у білих шубах і шапках. На галявину повертаються пасербиця і солдат. Вони грузнуть у заметах, затуляють обличчя од вітру. Удвох вони несуть ялинку.

Солдат. Віхола яка розгулялася, — прямо кажучи, новорічна! Не видно нічого. Ось ялиночку прив’яжу й рушимо. А ти на мене не чекай, іди собі додому, бо замерзнеш у своїй одежинці, та й віхолою тебе замете!

Пасербиця. Нічого, мені не в первину. (Допомагає прив’язати ялинку.)

Солдат. Ось і готово. А тепер кроком руш, в путь-дорогу! Я вперед, а ти за мною, по моїх слідах. Так тобі легше буде. Ну, поїхали!

Пасербиця. Поїхали. (Здригнулася.) Ох! Подивіться-но. Он там, за тими соснами, два діди в білих шубах стоять.

Солдат. Які ще там діди? Де? (Робить крок уперед.) Це сосни.

У цей час дерева зсовуються, і діди зникають за ними.

Пасербиця. Та ні ж, я бачила. Два діди — в шубах, у шапках...

Солдат. Нині й дерева в шубах та шапках стоять. Ходімо швидше, новорічну завірюху, та ще в лісовій глуші, ще й не таке приверзеться!

Пасербиця і солдат ідуть геть. З-за дерев знов з’являються діди.

Січень. Пішли? Ну, мабуть, це твої останні гості. Більше в цьому році людей у нас в лісі не буде. Клич братів новорічне вогнище розкладати.

Грудень. А хто дрова принесе?

Січень. Ми, зимові місяці!

Грудень. А хто вогню принесе?

Голоси з хащі. Весняні місяці!

Грудень. Хто жар роздуватиме?

Голоси. Літні місяці!

Грудень. Хто жар заливатиме?

Голоси. Осінні місяці!

У глибині лісу мелькають чиїсь постаті. Крізь гілки світяться вогні.

Січень. Що ж, брате, всі ми ніби зібрались — увесь рік. Замикай ліс на ніч, щоб ні ходу, ні виходу не було.

Грудень. Гаразд, замкну!

Віхола-метелиця

Хай по лісі стелеться,

Хай курить,

Хай димить,

Замітає землю вмить!

Стань, завісо вітряна,

Перед лісом, як стіна!

Картина друга

Палац. Класна кімната королеви. Шкільна дошка в розкішній золотій рамі. На оксамитовій подушці сидить і пише довгим золотим пером чотирнадцятилітня королева. Перед нею сивобородий професор арифметики і краснопису, подібний до старовинного астролога. Він у мантії, у докторському химерному ковпаку з китицею.

Королева. Терпіти не можу писати! Усі пальці в чорнилі.

Професор. Ви маєте рацію, ваша величносте. Це дуже неприємна справа. Недаремно старовинні поети обходились без письмового приладдя, тому їхні твори й віднесені наукою до розряду усної творчості. Проте наважуюсь попрохати вас накреслити власною вашої величності рукою ще чотири рядки.

Травка зеленіє,

Сонечко блищить.

Ластівка з весною

Вже до нас летить.

Королева. Я напишу тільки: "Травка зеленіє". (Пише.) Травка зе-не...

Входить державний канцлер.

Канцлер. (низько схиляючись). Доброго ранку, ваша величносте. Дозвольте найшанобливіше просити вас підписати один рескрипт і три накази.

Королева. Ще писати! Добре. Але тоді вже я не буду дописувати "зенеліє". Дайте сюди ваші папірці. (Підписує папери один за одним.)

Канцлер. Дуже вдячний. А тепер дозволю собі попросити вас написати...

Королева. Знов написати?

Канцлер. Тільки вашу височайшу резолюцію на цьому проханні.

Королева (нетерпляче). Що ж я повинна написати?

Канцлер. Одне з двох, ваша величносте: "стратити" або "помилувати"...

Королева (стиха). По-ми-лу-ва-ти... Стра-ти-ти... Краще напишу "стратити" — це коротше.

Канцлер бере папери, кланяється і виходить.

Професор (тяжко зітхаючи). ...Ах, ваша величносте, що ви написали!

Королева. Ви знову помітили якусь помилку. Треба писати "стратети"?..

Професор. Ні, ви правильно написали це слово — і все ж таки зробили дуже велику помилку. Ви вирішили долю людини, навіть не подумавши!

Королева. От іще! Не можу ж я писати й думати водночас!

Професор. І не треба. Спочатку треба подумати, а потім писати!

Королева. Якби я вас слухалась, я б тільки й робила, що думала, думала і нарешті, напевно, збожеволіла б. Але, на щастя, я вас не слухаюсь... Ну, що там у вас? Питайте швидше, бо інакше я цілий вік не вийду з класної!

Професор.