Відкрила тобі всі свої таємниці... Ти мені дуже подобаєшся, і мені дуже жаль тебе — ти ще надто молодий і наївний... Кажу тобі, як мати... Вислухай і повір мені, дитинко: краще покинь усе, не йди далі, не випробовуй Долі, не відчиняй цих дверей...
Тільтіль (вагається). Але чому?
Н і ч. Я не хочу, щоб ти себе занапастив. Бо жоден — чуєш — жоден із тих, хто прочинив бодай завширшки з волосинку цю браму, не повернувся живий, не побачив більше денного світла... Бо найстрашніше, що тільки можна уявити, всі страхіття й жахіття, що про них знають на Землі, все те — ніщо проти найменшого з лих, котрі кидаються на Людину, чиє око побачить тамтешню безодню, безодню, яку не описати словами... Там таке страхіття, що, якби ти все-таки зажадав одімкнути цю браму, я попрошу тебе почекати, поки сховаюсь на той час у своїй вежі без вікон... Отож зваж і вирішуй сам...
Перелякана Мітіль дико голосить і силкується відтягти Тільтіля від
брами.
Хліб (виклацуючи зубами). Не робіть цього, мій па-ночку!.. (Падає навколішки.) Згляньтесь на нас!.. Благаю вас навколішках!.. Ніч, безперечно, має рацію...
К и ц я. Ви нас усіх прирікаєте на загибель...
Т і л ь т і л ь. Я маю відчинити...
М і т і л ь (рюмсає й тупотить ніжками). Я не хочу!.. Не хо-о-очу-у-у!..
Тільтіль. Цукре! Хлібцю! Візьміть Мітіль попідруки й рятуйтесь!.. Я відчиняю...
Н і ч. Рятуймося!.. Мерщій!.. А то буде запізно...
Тікає.
Хліб (тікає щодуху). Стривайте!.. Дайте ж ми добіжимо бодай до кінця зали...
К и ц я (і собі чимдуж тікає). Стривайте! Стривайте!..
Вони ховаються за колонами на іншому боці зали. Тільтіль залишається сам на сам із Псом біля величезної брами.
Пес (важко дихає, заледве стримуючи дрижаки). Я залишаюся... Залишаюся... Не боюсь... Я залишаюся!.. Залишаюсь із боженькою... Залишаюся!.. Лишаюсь...
Тільтіль (пестячи Пса). От і добре, Тіло!.. Обнімімось!.. Удвох не страшно... Еге ж?.. А тепер стережімось!..
Вкладає ключа до замка. З іншого боку зали (там сховались утікачі) чути крики жаху. Щойно ключ торкнувся замка, як високі стулки дверей відчинилися зсередини, розійшлися врізнобіч і зникли по обидва боки в товщі муру. За ними відкрився нетутешній невимовний безмежний найнеймовірніший місячний сад — сад мрій у нічному світінні, і серед зірок та планет у ньому від одного коштовного каменя до іншого, від одного місячного променя до іншого раз у раз перелітають казкові блакитні птахи, безперестанку осяваючи все, чого торкнулись, і зграйно даленіючи ген аж за небокрай. їх — безліч, і здається, що то не птахи навіть, а повів небесної блакиті, сама душа цього чарівного саду.
Тільтіль (спантеличений і засліплений стоїть у місячному світінні). Йой!.. Яке небо!.. (До втікачів) Ходіть сюди!.. Мерщій!.. Вони тут!.. Це ж вони! Вони! Вони!.. Нарешті ми їх маємо!.. Тисячі блакитних птахів!.. Мільйони!.. Мільярди!.. їх — безліч!.. Ходи сюди, Мітіль!.. Ходи, Тіло!.. Ходіть усі!.. Допоможіть!.. (Кидається до птахів.) їх можна брати голіруч!.. Вони й не пручаються!.. Вони нас не бояться!.. Сюди! Сюди!.. (Мітіль та інші підбігають до них. Всі, окрім Киці та Ночі, увіходять до сліпучого саду.) Ви бачите?.. їх аж занадто!.. Вони самі летять до рук!.. Погляньте: вони живляться місячним сяйвом!.. Та де ти,
Мітіль?.. Скільки блакитного пір'я! Скільки блакитного пір'я падає!.. За ним уже нічого не видно!.. Тіло, не кусай їх!.. Не кривдь!.. Бери їх обережненько!..
Мітіль^ вирі блакитних птахів). Я вже впіймала сімох!.. Ой! Як вони тріпочуть крильцями!.. Я не можу їх утримати!..
Т і л ь т і л ь. Я теж!.. їх забагато!.. Вони вириваються!.. Вони потягнуть нас за собою!.. Піднімуть у небо. Мерщій виходьте звідси!.. Душа Світла чекає!.. Яка ж вона буде радісінька!.. Сюди! Сюди!..
Вибігають із саду, набравши повні руки птахів, котрі пручаються. Так, серед невпинного биття лазурових крил, перетнувши залу, вони виходять праворуч, звідки й прийшли. За ними йдуть Хліб і Цукор, без птахів. Залишившись самі, Ніч і Киця підходять до брами й тривожно оглядають сад.
Н і ч. Не впіймали?..
К и ця. Ні... Он він сидить на місячному промені... Він був для них надто високо — не дістали...
Завіса.
Перед завісою одночасно виходять: з лівого боку — Душа Світла, праворуч — Тільтіль, МітільіПес. Вони геть усі вкриті щойно спійманими блакитними птахами. Одначе пташині голівки похилились, а крильця стихли. Видно, що то нежива здобич.
Душа С в і т л а. То як, ви спіймали його?..
Тільтіль. Так! Так! Скільки завгодно!.. їх там — тисячі!.. Поглянь!.. (Простягає птахів Душі Світла й зауважує, що вони мертві.) А-а! Вони вже неживі!.. Хто їх убив?.. І твої теж, Мітіль?.. І в Тіло також... (Розлючено жбурляє неживих птахів.) Це вже занадто! Так гидко!.. Хто ж їх убив?.. Я такий нещасний! (Затуляє обличчя руками і весь здригається од плачу).
Душа Світла (по-материнському пригортає його). Не плач, моя дитино!.. Ти ще не спіймав того Блакитного Птаха, який витерпить денне світло... Він полетів деінде... Та ми його розшукаємо.
Пес (дивиться на мертвих птахів). А ці їстівні?..
Всі виходять ліворуч.
Картина п'ята Ліс
Ліс. Ніч. Місячне сяйво. Старі Дерева різних порід, серед них — дуб, бук, в'яз, тополя, ялина, кипарис, липа, каштан та інші.
Увіходить Киця.
Киця (вітаючись із усіма деревами). Уклін усім деревам!..
Шелест листя. Уклін!..
Киця. Сьогодні великий день!.. Наш ворог прийде вивільнити вашу силу й сам підпаде під вашу владу... Це Тільтіль, син того лісоруба, який заподіяв нам стільки лиха. Він шукає Блакитного Птаха, якого ви переховуєте від Людини скільки світу, і який один-єдиний знає нашу таємницю... (Шелест листя.) Прошу?.. А! Це промовляє Тополя. Так. Тільтіль має Діаманта з властивістю звільняти на мить наші душі. Він може змусити нас віддати Блакитного Птаха, й відтоді ми остаточно підпадемо під людську владу. (Шелест листя.) Хто це говорить?.. А, Дубе!.. Як ся маєте?.. (Шелест листя на Дубі.) Ще застуджені?.. Локриця вже Вас не доглядає? Усе ще ревматизм?.. Повірте, це через мох. Ви забагато кладете його на ноги... Блакитний Птах іще у Вас?.. (Шелест листя на Дубі.) Прошу?.. Так, жодних вагань!.. Ми маємо скористатися з цієї нагоди. Він має зникнути. (Шелест листя.) Прошу?.. Так, із ним сестриця. Вона теж має вмерти. (Шелест листя.) Так, Пес також із ними. Його ніяк не здихатися!.. (Шелест листя.) Прошу?.. Підкупити його?.. Неможливо. До чого я тільки не вдавалася!.. (Шелест листя.) А! Це ти, Ялино?.. Так, готуй чотири дошки. Так, із ними ще Вогонь, Цукор, Вода і Хліб. Вони всі на нашому боці, окрім Хліба — він не зовсім певний. Тільки Душа Світла прихильна до Людини, та вона не прийде. Я підмовила малих утекти потайки, поки вона спить. Це наша єдина нагода. (Шелест листя.) А!.. Це голос Бука!.. Так, Ваша правда, треба попередити Тварин. А в Кроля є бубон?.. Він у вас?.. Гаразд, хай зараз же скликає збір... Ось і вони...
Звук кролячого бубна даленіє. Увіходять Тільтіль, МітільіПес.
Т і л ь т і л ь. Це тут?..
Киця (плазуючи, поспішає назустріч дітям; солодкаво, улесливо). О, це ви, мій паночку!.. Маєте чудовий вигляд! Ви такі гарні цього вечора! Я йшла попереду, аби сповістити про ваш прихід... Усе гаразд... Я певна: цього разу Блакитний Птах буде наш... Я щойно послала Кроля бити на збір, аби скликати найповажніших звірів із околиць... Вони там, у гущавині. Прислухайтесь!.. Вони трохи боязкі й не наважуються підійти ближче.
Чути голоси різних Тварин: корів, кабанів, коней, віслюків тощо.
Киця (відводить Тільтіля вбік і шепоче йому). Але нащо ви привели Пса?.. Я ж вам казала: він з усіма у сварці, навіть із деревами... Як би його присутність усе не попсувала...
Тільтіль Я ніяк не міг його спекатись... (Погрожуючи Псові.) Ану геть звідсіля, поганцю!..
Пес. Хто?.. Я?.. Чому?.. Чим це я завинив?..
Тільтіль. Кажу ж тобі: геть!.. Тебе тут не треба, тільки й усього. Набрид нам ти, ось що!..
П е с. Та я буду мовчати... Глядітиму вас іздаля... Мене й не помітять... А хочеш, стану дибки?..
Киця (стиха до Тільтіля). І ви терпите такий непослух?.. Та пригостіть його палицею по носі! Він справді нестерпний!..
Тільтіль^ 'є Пса). Оце тебе миттю навчить слухатися!..
Пес (верещить). Ой!.. Ой!.. Ой!.. Т і л ь т і л ь. То як?
Пес. Поцілую ж тебе за те, що бив мене.
Цілує й гаряче пестить Тільтіля.
Тільтіль. Гаразд... Ну ж бо!.. Годі!.. Геть!..
М і т і л ь. Ні! Ні! Хочу, щоб він зостався. Як його нема, я всього боюсь.
Пес (скаче й ледве не перекидає Мітіль, у захваті похапцем ластячись до неї). А! Моя люба дівчинко!.. Красуне!.. Добродійко!.. Красуне!.. Люба!.. Поцілую ж тебе!.. Ще! Ще! Ще!..
К и ц я. От уже телепень!.. Та ми ще побачимо. Не гаймо часу. Повертайте Діаманта.
Т і л ь т і л ь. А де мені стати?
Киця. Під оцим місячним променем; тут вам буде видніше... Тутечки!.. Повертайте помалу.
Щойно Тільтіль повертає Діамант, як довге тремтіння пробігає по листю й галуззю. Найстарші й найвеличніші стовбури розчахуються і випускають душі, які ховалися в них. Душі різняться з огляду на зовнішність і вдачу дерева, яке вони втілюють. Тож душа В'язова, наприклад, — у подобі похмурого череватого дихавичного Гнома, душа Липова— привітна, ласкава, весела, Букова — рухлива й витончена, Березова — біла, боязка і збентежена, Вербова — квола, кошлата і слізлива, Ялинова — довга, сухорлява й мовчазна, Кипарисова — трагічна, Каштанова — претензійна та манірна, Тополина — жвава, приставуча, балакуча. Одні випливають зі стовбурів поволі, потягуючись, наче по довгому сні, інші ж — вистрибують звідти жваво, похапцем — і всі оточують дітей, тримаючись по змозі поблизу дерева, з якого з'явилися.
Тополя (підбігає до дітей перша й щосили горланить). Люди!.. Маленькі Люди!.. З ними можна буде погомоніти!.. Край мовчанню!.. Край!.. Звідкіля вони?.. Хто це?.. Хто вони?.. (До Липи, що наближається повагом, палячи люльку.) А ти їх знаєш, матусю Липо?..
Л и п а. Не пам'ятаю, щоб колись бачила їх...
Т о п о л я. Та ні-бо, ні!.. Ти знаєш усіх Людей... Ти ж увесь час вештаєшся біля їхніх домівок...
Липа (оглядаючи дітей). Та ні, запевняю Вас... Я їх не знаю... Вони ще надто юні... Я добре знаюся лише із закоханими, котрі навідуються до мене місячної ночі... або ж із пиволюбами, які чаркуються під моїм віттям...
Каштан (презирливо поправляючи монокля).