Звідти випливає солоденька облудна істота, напівбіла-напівсиня і, догідливо всміхаючись, простує до Мітіль.
Мітіль (схвильовано). Що йому треба?.. Ф е я. Та це ж душа Цукру...
Мітіль (заспокоївшись). А в нього є льодяники?.. Фея. Повнісінько — у кишенях, та й пальці його — з льодяничків...
Зі столу падає лампа, з неї здіймається полум'я, обертаючись на сонцесяйну діву незрівнянної краси. На ній — довгий прозорий сліпучо-яскравий серпанок. Вона стоїть непорушно, наче в екстазі.
Т і л ь т і л ь. Це королева! М і т і л ь. Це Божа Матір!.. Фея. Ні, дітки, це Душа Світла...
А каструлі на полицях обертаються дзиґами, шафа для білизни грюкає дверцятами й розгортає полотна кольору місячного та сонячного сяйва, між ними снується не менш ошатне ганчір'я й дрантя, що збігає з драбини, котра веде на горище. Аж ось хтось тричі сильно стукає в двері праворуч...
Тільтіль (злякано). Це тато!... Він почув нас!..
Фея. Поверни Діаманта!.. Зліва направо!.. (Тільтіль рвучко повертає Діаманта.) Та не так швидко!.. Господи! Тепер запізно!.. Ти надто рвучко його повернув! Вони не встигнуть зайняти свої місця, і ми вскочимо у велику халепу...
Фея знову обертається на бабцю, стіни тьмяніють, Години повертаються до годинника, веретено зупиняється. Здіймається лемент і метушня. Вогонь несамовито бігає по кімнаті, шукаючи коминок, а один із чотирифунтових Хлібців, якому не стало місця в діжі, пе-рестрахавшись, голосить.
Фея. Що трапилось?..
X л і б (у сльозах). У ді-і-і-жі-і... нема-а-а-є бі-і-іль-ше... мі-і-ісця-я...
Фея (зазирнувши до діжі). Та ні ж бо, є... (Відсуває інші хлібці, які повертаються на свої місця.) Ну ж бо! Мерщій посуньтеся!..
Знову — стукіт у двері.
X л і б (у розпачі, марно намагаючись залізти до діжі). Немає ради!.. Він з'їсть мене першим!..
Пес (вистрибуючи довкола Тільтіля). Мій Боженьку!.. Я ще тут!.. Я ще можу розмовляти з тобою! Я ще можу поцілувати тебе!.. Ще! Ще! Ще!..
Фея. Як, і ти?.. І ти ще тут?..
Пес. Мені пощастило... Я не встиг поринути в Мовчання, ляда люку зачинилася зашвидко...
К и ц я. І моя також... Що з нами буде?.. Це небезпечно?..
Ф е я. О Боже! Я мушу сказати вам правду: той, хто піде з дітьми, помре наприкінці мандрівки...
К и ця А той, хто не піде?..
Фея. Той проживе ще кілька хвилин...
К и ц я (до Пса). Мерщій! До люку!..
Пес. Ні! Ні!.. Я не хочу до люку!.. Я хочу піти з боженькою!.. Я хочу весь час із ним балакати!..
Киця. Бовдур!..
Знову — стукіт у двері.
Хліб (ридма ридаючи). Я не хочу померти наприкінці мандрі-і-івки!.. Хочу зараз же повернутись до ді-і-іжі-і!.. Зараз же!..
Вогонь (весь час гасає по кімнаті, шиплячи від жаху). Я не знаходжу грубки!..
Вода (марно силкується зайти до крана). Я не можу ввійти до крана!..
Цукор (метушиться довкола паперової обгортки). Я розірвав паперову обгортку!..
Душа Молока (мляво й соромливо). Мого глечика розбито!..
Фея. Боже мій, які вони дурні!.. Дурні страхопуди!.. То ви волієте й далі нидіти у своїх бридких коробках, люках і кранах замість вирушити з дітьми на пошуки Птаха?..
У с і (за винятком Пса і Душі Світла). Так! Так! Зараз же!.. Мій кран!.. Моя ді-і-іжа!.. Моя грубка!.. Мій люк!..
Фея (до Душі Світла, яка замислено дивиться на скалки лампи). А ти, Душе Світла, ти що скажеш?..
Душа Світла. Я піду з дітьми...
Пес (радісно гавкаючи). І я теж!.. Я теж!..
Ф е я. От і молодці! Зрештою, відступати тепер запізно. У вас вибору немає — ви всі підете з нами... Тільки ти, Вогню, не наближайся ні до кого, ти, Песику, не займай Киці, а ти, Водице, тримайся прямо й намагайся не бризкати на всіх!..
Чути сильний стукіт у двері праворуч.
Тільтіль (прислухавшись). Це знову тато!.. Цього разу він підвівся. Я чую його кроки!..
Фея. Вийдемо через оце віконце!.. Спершу підемо до мене — я вдягну належним чином усіх — і Тварин, і Речі, й Стихії... (До Хліба.) Хлібцю, клітку для Блакитного Птаха понесеш ти... Стережи ж її... Мерщій! Мерщій! Не гаймо часу!...
Віконце раптом витягується і набуває форми дверей. Всі виходять. Потому вікно знову вирівнюється і, ніби ніде нічого, зачиняється. В кімнаті знову западає морок. Двері праворуч прочиняються, і звідти визирають обличчя Батька й Матері Тіль.
Батько Т і л ь. Та ні, все гаразд... То цвіркун... Мати Т і л ь. Ти бачиш їх?.. Батько Тіль. Авжеж... Вони тихенько сплять... Мати Тіль. Так, я чую їхнє дихання...
Двері зачиняються.
Завіса.
ДІЯ ДРУГА Картина друга
У Феї
Розкішний передпокій палацу Феї Берилюни. Колони — зі світлого мармуру, із золотими та срібними капітелями, сходами, портиками, балюстрадами тощо.
З глибини сцени праворуч із гардеробу Феї (кімната, звідкіль сиплються промені світла) виходять Киця, Цукор і Вогонь, вбрані у вишукані шати. Киця на свою чорну шовкову сорочку накинула легкий серпанок. Цукор вирядився в шовкову біло-блакитну сукню, а Вогонь — у довгу кармазинову мантію на золотій підкладці й капелюшок із барвистими китицями. Вони переходять усю сцену й опиняються на передньому плані, праворуч, під портиком, де їх збирає Киця.
Киця. Сюди. Я знаю всі закутки палацу... Феї Бери-люні його залишив у спадок Синя Борода... Скористаймося з наших останніх хвилин свободи, поки діти й Душа Світла навідують онучку Феї!.. Я скликала вас сюди, щоб обговорити наше становище... Чи всі зійшлися?..
Ц у к о р. Із гардеробної виходить Пес...
Вогонь. Хай йому грець! У що це він убрався?..
Киця. Він обрав ліврею одного з лакеїв Попелюшки... Йому це дуже личить... У нього ж холопська вдача... Сховаймося за балюстрадою... Я його побоююсь... Краще б йому не знати, про що йтиметься...
Цукор. Нема ради... Він винюхав нас... Погляньте: разом із ним із гардеробної виходить Вода... Господи! Яка ж вона гарна!..
П е с і В о д а долучаються до першої групки.
Пес (вистрибуючи). Ось і ми! Ось і ми!.. Які ми гарненькі! Погляньте! Які мережива! Яке гаптування!.. Щире-прещире золото!..
Киця (до Води). Це, здається, сукня Колір часу Ослячої шкури?.. Вгадала?..
Вода. Атож, вона мені личила найбільше...
Вогонь (крізь зуби). їй би ще парасольку...
Вода. Ви щось сказали?..
В о г о н ь. Та ні, нічого...
Вода. А мені почулося, що ви говорили про величезний червоний ніс, який я бачила цими днями...
Киця. Годі! Не сварімось! У нас є важливіші справи... Ми чекаємо тільки Хліба... Де ж він?..
Пес. Він там усе перевернув догори дригом у пошуках костюма...
Вогонь. Справді, з чималим черевцем важко... Та й виглядає він по-дурному...
Пес. Врешті-решт він обрав оздоблений коштовностями турецький халат, ятаган і тюрбан...
К и ц я. Он він!.. Убрався в найкращий костюм Синьої Бороди...
Увіходить Хлібу щойно змальованому костюмі. Шовковий халат ледве зійшовся йому на череві. Однією рукою він тримається за руків'я ятагана, що висить на паску, а в іншій несе клітку для Блакитного Птаха.
Хліб (суне гоголем). То що?.. Як вам я?..
Пес (вистрибуючи довкола Хліба). Який вродливець!.. Який дурило!.. Який вродливець!.. Який вродливець!..
К и ц я (до Хліба). Діти вже теж убрались?
Хліб. Авжеж. Пан Тільтіль обрав червону куртку, білі панчішки й сині штанці Хлопчика-Мізинчика... Щодо панни Мітіль, то вона вбралась у платтячко Гретель і черевички Попелюшки... Але найважче було вдягти Душу Світла!..
Киця. Чому це?..
Хліб. Фея вважає її такою гожою, що взагалі не схотіла вдягати!.. Та я від імені громади основних і високоповажних речей заперечив і зробив заяву, що за таких умов відмовляюся подорожувати з нею...
В о г о н ь. їй узагалі треба купити абажура!..
Киця. А що ж відповіла Фея?..
Хліб. Вона кілька разів тріснула мене паличкою по череву й по голові...
Киця. І що ж?
Хліб. Мене відразу ж переконали ці аргументи, та на-останок Душа Світла таки вибрала шати кольору Місяця, які були на денці скриньки зі скарбами Ослячої шкури...
Киця. Ну, годі вже правити теревені, в нас обмаль часу... Йдеться про наше майбутнє... Всі добре чули, що сказала Фея: наприкінці мандрівки скінчиться й наше життя... Отже, ми маємо докласти всіх зусиль, аби подорожувати якнайдовше... Але ж є ще дещо: маємо поміркувати над нашим становищем і над майбутнім наших дітей...
Хліб. Слава! Слава!.. Киця має рацію!..
Киця. То вислухайте мене... Всі присутні тут — Тварини, Речі й Стихії — мають душу, яку Людина ще не розгадаіла. Ось чому ми ще не втратили залишки незалежності. Та щойно Людина знайде Блакитного Птаха, вона побачить і збагне геть усе, а ми опинимось у неї в цілковитій залежності... Саме про це дізналась я від моєї давньої подруги Ночі, берегині таємниць Буття... Тож ми зацікавлені, щоби за будь-яку ціну Людина не знайшла Блакитного Птаха. Навіть якщо задля цього доведеться пожертвувати життям дітей...
Пес (обурено). Що це вона меле?.. Ану ж бо повтори!.. Я, либонь, не дочув?..
Хліб. Замовкніть!.. Вам не надано слова!.. Головую на зборах я...
В о г о н ь. А хто ж це вас обрав головою?..
В о д а (до Вогню). Тихо!.. Це вас не стосується!..
Вогонь. Обходить... Теж мені велике цабе!..
Цукор (примирливо). Дозвольте!.. Не сварімось... Це питання дуже важливе... Передусім слід дійти згоди щодо заходів, яких ми маємо вжити...
X л і б. Я цілком згоден із позиціями Цукру й Киці...
Пес. Дурниці!.. Людина — над усе!.. їй треба підкорятися й виконувати всі її накази... Лише в цьому — істина... Я тільки її визнаю... Хай живе Людина!.. Жити й умерти задля Людини!.. Людина — Бог!..
X л і б. Я цілком згоден із позицією Пса.
К и ц я (до Пса). Але ж ми наводимо певні аргументи...
П е с. А не треба жодних аргументів!.. Я люблю Людину, от і все!.. Якщо ви щось вчините проти дітей, я спершу перегризу вам горлянки, а тоді все їм розповім...
Цукор (солоденько). Дозвольте... Не варто аж так гарячкувати... Ви обоє в певній мірі маєте слушність... Завжди-бо є "за" і "проти"
X л і б. Я цілком згоден із позицією Цукру!..
Киця. Хіба ми всі: Вода, Вогонь, і навіть ви, Хлібе і Псе, не стали жертвами жахливої тиранії?.. Згадайте часи до появи деспота, коли ми всі вільно ходили Землею... Вода й Вогонь були єдиними володарями світу... Погляньте, на що вони перетворились!.. А ми, хирляві нащадки великих хижаків?.. Обережно!.. Не подаймо знаку... Я бачу: надходять Душа Світла й Фея... Душа Світла стала на бік Людини — то наш найлютіший ворог...