стенаючись, захід конав.
Вже божевілля.
Нічого не буде.
Ніч прийде
і з'їсть
шматок.
Бачите —
небо ось знову іудить
жменею оббризканих зрадою зірок?
Прийшла.
Бенкетує Мамаєм,
задом по місту повзе.
Цю ніч очима не проламаєм,
чорну, немов Азеф!
Щулюсь, зажбурнувшись в корчму бридку
вино на скатерку й на душу ллю негожу,
і бачу:
очі круглі у кутку,
очима в'їлась в серце матір божа.
Чого дарувати з шаблону намальованого
те сяєво п'яницям на забаву!
Бачиш — знов
голгофника запльованого
шанують менш за Варавву?
Може, оце навмисне я
в людському кишлі
лиця свого не схоронив.
я,
можливо,
найгарніший
з-поміж усіх твоїх синів.
Дай їм,
загрузлим у плісняву радості,
смерті час непохитний,
щоб стали діти, що мають підрости,
хлопчики — батьки,
дівчата — вагітні.
І новим народженим дай обрости
сивизною волхвів метких,
і прийдуть вони —
і будуть дітей хрестить
іменами віршів моїх.
Я, що оспівую машину і Англію,
може, просто,
в найзвичайнісінькому євангелії
тринадцятий апостол.
І коли мій голос
брутально бухає
раз у раз,
цілу добу,
може, Ісус Христос нюхає
душі моєї квітку голубу.
4
Маріє! Маріє! Маріє!
Пусти, Маріє!
Я не можу на вулицях!
Не хочеш?
Ждеш,
доки щоки проваляться ямкою,
випробуваний всіма,
всіма взятий,
я прийду
й беззубо проплямкаю,
що сьогодні я
"чесний і завзятий".
Маріє,
бачиш —
плечі мої уже щуляться.
На вулицях
люди сало простромлять в чотириповерховому волі,
вистромлять очиці,
заяложені в сорокалітній блудні,-
перехихикуватись,
що шкуринку вчорашньої ласки
— доволі! —
впхали в зуби мені.
Обплакав дощ тротуари,
жене по калюжах журкіт
і над трупом улиць вив'язує зашморги линв,
а на посивілих віях —
так! —
на віях морозної бурульки
сльози з очей —
так! —
з похилих очей перехняблених ринв.
Всіх перехожих морда дощу обсмоктала,
лопались люди,
проївшись наскрізь,
і точилось крізь шпарини сало,
каламутною річкою з екіпажів спливала
вкупі з висмоктаною булкою
жваканина старих котлет.
Маріє!
Як в зажиріле вухо впихнути їм лагідне слово?
Птиця
має пісні чудесні,
співає,
голодна й дзвінка,
а я ж людина, Маріє,
звичайна,
вихрякнута сухотною ніччю в руку закаляну Прєсні.
Маріє, хочеш такого?
Пусти, Маріє!
Корчами пальців затисну я горло залізне дзвінка!
Маріє!
Скаженіють вулиці зсудомлені.
На шиї пошмугляній пальців дряпки.
Відчини!
Боляче!
Бачиш — застромлені
у вічі з дамських шляпок шпильки!
Пустила,
Дитинко!
Не лякайсь,
що в мене на карку волов'ячім
пітпочереві жінки мокрим горбом сидять,-
це крізь життя я тягну
мільйони чистих любовей, славословлячи,
та мільйон мільйонів маленьких брудних любенят.
Не лякайсь,
що знову
зневірений в щасті, я
припаду до тисяч гарненьких лиць,-
"закохані в Маяковського!" —
та це ж династія
у серці божевільного запанувалих цариць.
Маріє, ближче!
Чи в роздягнутім безстидстві,
чи в тремтінні невгавнім,
але дай мені губи твої нерозквітлі:
ніколи я з серцем не жив іше в травні,-
а в минулім житті
є сотні лиш квітнів.
Маріє!
Поет сонети співа до Тіани,
а я —
весь із м'яса,
чоловік увесь —
тіла твого просто благаю,
як благають християни
"хліба повсякденного
дай нам днесь".
Маріє — дай!
Маріє!
Я боюсь забути твоє ім'я,
як боїться забути поет
якесь-то
в муках ночей народжене слово,
рівне величчю богу.
Тіло твоє
берегтиму й любитиму я,
як солдат,
обрубаний війною,
нікчемний,
нічий,
береже свою єдину ногу.
Маріє —
не хочеш?
Не хочеш!
Ха!
Значить — ізнов
темно й похмуро
серце візьму,
щоб сльозами обляпать,
щоб нести,
наче пес,
що несе у конуру
розчавлену поїздом лапу.
Кров із серця дорозі розрадою,
квітами липне на поросі кітеля.
Тисячу разів обтанцює Іродіадою
сонце землю —
голову Хрестителя.
І коли мою кількість літ
витанцює до кінця —
мільйоном кровинок простелеться слід
до дому мого вітця.
Вилізу
брудний (по канавах ночував),
на людину не схожий,
схилюсь
і скажу йому тихі слова:
— Послухайте, пане боже!
Хіба вам не обридло
очі дебелі
щоденно вимочувать в хмаринних драглях?
Нумо — знаєте —
влаштуймо релі
на дереві вивчення добра та зла!
Всюдисущий, страв відвідаєш кожну копу,
а вина виставимо такі чудові,
що захочеться вдарити кі-ка-пу
похмурому апостолу Петрові.
А в раю знову оселимо Євеняток:
накажи —
сьогодні, цієї ночі ж
з усіх бульварів найліпших дівчаток
я притягну тобі.
Хочеш?
Не хочеш?
Хитаєш головою, патлатий?
Брови нахмурюєш знов?
Ти думаєш,
цей,
за тобою, крилатий,
знає, що таке любов?
Я теж ангел; я був ним не раз —
визирав ув око баранчиком білим,
та зліплених з севрської муки ваз
більш не хочу дарувати кобилам.
Всемогутній, ти вигадав пару рук,
зробив,
що в кожного є голова,-
чому ж ти не вигадав,
щоб було без мук
цілувать, цілувать, цілувать?!
Я думав — ти божище всемогутньої слави,
а ти — боженятко маленьке з раю.
Бачиш, я нахиляюсь,
з-за халяви
захалявного ножика добуваю.
Шахраї крилаті,
туліться в юрбу смутну!
Тремтіть з переляканої тряски!
Я тебе, пропахченого ладаном, розітну
звідси аж до Аляски!
Пустіть!
Мене не зупините.
Чи брешу,
чи маю право,
але не можу бути більш спокійний.
Дивіться —
зорі знов люто й криваво
мордують небо у бійні!
Гей, ви!
Небо!
Скиньте шляпу!
Я йду!
Глухо.
Всесвіт спить,
поклавши на лапу
з кліщами зір величезне вухо.
1915
1 Джіоконда — славетна картина Леонардо да Вінчі.
1913 року її були вкрали з Лувру, потім знайшли.
2 "Лузітанія" — англійський пароплав, потоплений
німецьким підводним човном у 1915 році.
3 Бурлюк Давид — художник, приятель Маяковського.
4 Цю фразу погодився вигукнути на ешафоті
засуджений на страту, як рекламу фірми Ван-Гуттен.