Господар дому був не лише учасником, але й натхненником та стратегом цього катастрофічного ярмарку, бо тільки-но загорялося світло в його спальні, ще до півнів, як президентська охорона грала зорю, сповіщаючи про початок нового дня сусідню Графську казарму, та подавала сигнал військовій базі Святого Ієроніма, а вже та — портовій фортеці, яка шість разів повторювала його, пробуджуючи спершу місто, а потому й усю країну, поки господар палацу роздумував над своїм переносним пісуаром і, стискаючи долонями скроні, силкувався затамувати дзвін у вухах, що тоді саме почав його турбувати, та дивився на мерехтливі корабельні вогні в неспокійному імлистому, морі, яке за тих славних часів ще було перед його вікном. Він, відтоді, як став володарем палацу, щодня стежив за доїнням корів, особисто відміряв, молоко, яке три президентські фургони розвозили потім у міські казарми, випивав на кухні чашку чорної кави з маніоковим коржем, іще не знаючи, куди його занесе течія нової днини, уважно прислухався до балачок челяді, з якою завжди говорив її ж мовою, цінуючи над усе відверті лестощі цього люду і якнайкраще вгадуючи його душу; близько дев'ятої години неквапно приймав ванну з відвару цілющих трав у гранітному басейні, збудованому в затінку мигдалевих дерев на його особистому патіо, — і тільки по одинадцятій нарешті оговтувався від ранкової тривоги, щоб протистояти ударам життя. Раніше, коли країна була окупована морськими піхотинцями, він зачинявся в канцелярії, щоб вирішувати долю вітчизни разом з командуючим десантними військами, і затверджував усілякі закони та накази відбитком свого великого пальця, бо ж тоді ще був неписьменний, — а коли його покинули наодинці з батьківщиною та владою, він не став псувати собі кров і морочити голову писаниною, а віддавав усі накази сам, усно, встигаючи скрізь і всюди, долаючи верховини влади з невсипущою обачністю, але й з неймовірною для його віку спритністю; переслідуваний юрбою прокажених, сліпих та паралітиків, які навперебій канючили цілющу сіль з його рук, супроводжуваний ученими політиками й нахабними підлабузниками, котрі проголошували його корехідором[1] землетрусів, затемнень, високосних років та інших помилок господа бога, він насилу тягнув через увесь дім свої здоровенні ноги,, достоту як слон по снігу, і на ходу розв'язував державні проблеми й домашні справи — так само просто, як наказував: "зніміть-но звідси ці двері й перевісьте їх он туди", — і двері знімали, — "ні, перевісьте їх назад", — і двері перевішували назад, — "хай годинник на вежі б'є дванадцяту годину не о дванадцятій, а о другій, щоб життя здавалося довшим", — і це мерщій виконували: без вагань виконувалися всі його накази, які він віддавав безперестану, за винятком хіба що мертвого часу сієсти, коли він у сутінках спалень підстерігав наложниць, зненацька накидався на котрусь із них, не роздягаючись і не роздягши жінки, не причинивши дверей, — і тоді в усьому домі чулося бездушне сопіння нетерплячого мужчини, його собаче скавчання, дзенькання золотої остроги, лемент переляканої жінки, яка не могла втішатися на очах у своїх недоношених байстрят: "забирайтеся геть, грайтеся надворі, діти не повинні цього бачити!.." — і неначе тихий ангел пролітав тоді небом вітчизни: змовкали голоси, спинялося життя, цілий світ кам'янів, приклавши палець до вуст, затамувавши подих: "тихіше, генерал уже..."; але ті, хто знав його краще, не вірили в паузу навіть цієї священної миті, бо завжди він ніби роздвоювався: о сьомій вечора його бачили за грою в доміно, і тоді ж можна було побачити, як він підпалює сухі коров'ячі кізяки, аби вигнати москітів із конференц-залу, — отож ніхто не тішив себе ілюзіями, аж доки не гасли останні вогні у вікнах і не лунав гучний брязкіт трьох замків, трьох засувів і трьох защіпок президентської спальні; чути було, як знеможено падає тіло на кам'яну підлогу, а далі — дихання немічної дитини, яке дедалі глибшало з наближенням припливу, коли нічні арфи вітру заглушали сюрчання цикад у його вухах, і безкрайнє розбурхане море спустошувало вулиці древнього міста віце-королів та корсарів, ринучи крізь усі вікна в палац, як тої жахливої серпневої суботи, коли прибій геть обліпив дзеркала черепашками, і віддав конференц-зал на поталу знавіснілим акулам, і пересягнув найвищий рівень доісторичного океану, затопивши всю землю, і простір, і час, — зостався тільки він один: наче утопленик, плив долілиць місячними водами своїх снів — у полотняному мундирі рядового, в крагах, із золотою острогою, підклавши під голову правицю замість подушки. Ця довголітня — аж до його першої смерті — всюдисущість, коли він водночас підіймався нагору і спускався вниз, або ж милувався морем і мучився од згубного кохання, не була ані даром божим, як запевняли підлабузники, ні масовою галюцинацією, як подейкували критикани, — просто йому поталанило: в нього був вірний, мов собака, двійник, Патрісіо Арагонес, якого знайшли, не шукаючи навмисне, одного дня принесли новину: "мій генерале, там якась карета, точнісінько наче ваша, їздить по індіанських селищах, а в ній якийсь пройдисвіт, він видає себе за вас і має з того добрий зиск; він таки схожий на вас, — люди бачили в напівтемряві карети його сумні очі та бліді губи, і рука в нього теж ніжна, як у нареченої, і теж в атласній рукавичці, — він кидав пригорщі солі хворим, які стояли навколішки на вулиці, а за каретою їхали верхи двоє в офіцерській формі та збирали гроші за зцілення, ви тільки подумайте, мій генерале, яке блюзнірство!.." — але він не скарав шахрая, а тільки звелів потай допровадити того в палац: "та накиньте йому на голову мішок, аби нас, бува, не переплутали", — і тоді-то він зазнав приниження, побачивши другого себе: "чортівня, хіба таки він — це я?" — пробурмотів він, бо той негідник і справді був достеменний він, — хіба що бракувало владного голосу, якого двійник так і не вивчився імітувати, та ще малюнок долоні в того був на диво чіткий: лінія життя тяглася навколо основи великого пальця, ніде не розриваючись; і якщо він не наказав негайно розстріляти нахабу, то зовсім не тому, що хотів зробити своїм офіційним двійником, — це йому спало на думку пізніше, — ні, тоді його вразила химерна думка, ніби розгадка його власної долі позначена на долоні ошуканця. Доки він переконався в марності своїх сподівань, Патрісіо Арагонес устиг спокійнісінько пережити шість замахів, призвичаївся волочити ноги, навмисне для цього сплющені довбешкою, в нього дзвеніло у вухах і зимовими ранками нила грижа, він навчився поправляти золоту острогу, — буцімто заплуталися ремінці, — аби тільки виграти час на аудієнціях, бурмочучи: "хай їм чорт, цим фламандським пряжкам, нікуди вони не годяться!" — з балакучого жартівника, яким він був, коли видував пляшки при склоплавильній печі свого батька, зробився похмурим і замисленим, не зважав на те, що йому кажуть, а пильно вдивлявся в очі, намагаючись розгадати, що від нього приховують, ніколи не відповідав на питання, не перепитавши спершу: "а ви як гадаєте?"; з гультяя та дармоїда, яким він був, коли гендлював чудесами, зробився нестерпно запопадливим і ретельним, хитрим і жадібним, призвичаївся кохатися знаскоку і спати долілиць на підлозі — не роздягаючись і без подушки, зрікся і своєї передчасної пихи, — аякже, був схожий на самого, — і долі бути з діда-прадіда простим склодувом; протистояв найстрашнішим небезпекам влади, закладаючи перший камінь там, де ніколи не збиралися класти другого, перерізаючи стрічки на всіляких урочистих відкриттях, коли довкола було повно ворогів, тамуючи зітхання від нездійсненних мрій, коли коронував, — і пальцем їх не зачепивши, — безліч ефемерних і недосяжних королев краси, — він назавжди скорився своїй долі жити життям іншої людини, хоча й зробив це не через жадібність або з переконання: просто смертну кару йому замінили довічною посадою офіційного двійника з місячною платнею п'ятдесят песо та можливістю жити, як король, не маючи нещастя бути ним насправді, — чого ж бо й ще бажати? Плутанина стала ще більшою, коли однієї вітряної ночі в і н натрапив на Патрісіо Арагонеса, — той стояв серед запахущого жасмину і зітхав, дивлячись у бік моря, — і він запитав Патрісіо із законною тривогою, чи не підсипали йому, бува, у страву отрути, що він мов сам не свій, а Патрісіо Арагонес відповів: "ох, мій генерале, ще гірше!" — в суботу він коронував королеву якогось карнавалу і танцював з нею перший вальс, а тепер ніяк не може збутися того спомину, бо вона — найчарівніша жінка в світі, вона з тих жінок, які не створені для простих смертних, "мій генерале, якби ви її тільки побачили!.." — проте в і н одказав, співчутливо зітхнувши: "хай йому грець, чоловіки втрапляють у таку халепу, коли їм бракує жінки", — і запропонував Патрісіо викрасти її, як робив це сам з багатьма гарненькими жіночками, — потім вони ставали його наложницями: "я силоміць покладу її тобі в ліжко, четверо солдатів триматимуть її за руки й за ноги, поки ти зробиш усе, як годиться, ти набудешся з нею, чорти б її взяли, — кажу тобі точно, найнеподатливіші з них спершу аж качаються від люті, а потім благають — не кидайте мене так, мій генерале, мов перестиглий плід!" — але Патрісіо Арагонес не зазіхав аж на таке, а проте прагнув більшого, він хотів, щоб його кохали: "бо вона з тих жінок, які знають, що й до чого, мій генерале, ви самі побачите!" — отож він дарував Патрісіо рецепт розради — показав нічну стежку до своїх наложниць і дозволив користуватись ними так, ніби то був він сам: знаскоку, швидко, не роздягаючись; і Патрісіо Арагонес сумлінно занурився в цю драговину позиченого кохання, сподіваючись хоч таким чином угамувати свою жагу; але він так знемагав од пристрасті, що іноді забував про умови позички, розстібався через неуважність, гаяв час на дрібниці, необачно зачіпав найпотаємніші струни жінок, краяв їхні серця зітханнями і змушував їх сміятися в темряві од здивування: "ви такий розбишака, мій генерале, і старості на вас немає!.." — і відтоді ні жінки, ані вони самі вже не знали, яке дитя від кого народилося, бо й діти Патрісіо Арагонеса, і його діти народжувалися недоношеними.