Тільки що правила ті не вивішено над столом, і нам, смертним, доводиться спершу грати, аби навчитись їх.
Так отож про ту їхню логіку. Марвін і Етель міркували так: а навіщо цілуватися один лише раз? Якщо це мудро, то чи не мудріше буде не цілуватись ні разу? Так вони вбережуть від смерті Кохання. Вічно голодне, воно вічно стукатиметься в серця до них.
Можливо, то саме їхня спадковість навіяла їм цю чортячу ідею. Бо порода завше проситься наверх, іноді в найдивовижніший спосіб. І ось у них проклятий Альбіон прибравсь у подобу холодно-розважливої повії, зухвалої, хитрої й битої розпусниці. А втім, хто його зна. Але ось що я знаю: саме задля своєї безмірної жадоби насолод вони зреклися насолоди.
Ось його власні слова, я їх прочитав багато пізніш у одному його листі до неї: "Стискати тебе в обіймах таку близьку — й воднораз таку далеку! Жадати тебе й ніколи не мати, а отже, мати тебе вічно!" А це вона писала: "Щоб ти завжди був біля мене, ось-ось, ледь не на досяг. А я щоб весь час тебе досягала й так і не досягла, і щоб це тривало довіку, завжди свіже й нове, як у першу жагучу хвилину".
Ні, не так вони все це казали. Мої уста не годні передати їхню філософію кохання. Та й хто я такий, щоб порпатись їм у душах? Жаба, що всілась у болоті край густої темряви й вилупила баньки на чудовну таїну двох полум'яних серць.
Та й хіба не мали вони по-своєму рації? Все буває добре доти… доки ним не володіємо. Пересит і володіння — це двоє коней Смерті, що біжать в одному запрягу.
Навички тління завжди заступало
Любовний шал, що в серці догорів.
Це вони вичитали в одному сонеті Альфреда Остіна[12]. "Мудрість Кохання" його назва. Той самий єдиний поцілунок Мадлени де Мопен. Як же там ще?..
Тож поцілуймось — і не йдімо далі,
Бо ліпше смерть, ніж дотлівать помалу,
У діл котитись, бувши на горі.
Але вони були ще мудріші. Вони не схотіли поцілуватися й на тому спинитись. Ліпше вже не цілуватися зовсім — так вони сподівалися весь час лишатись на щонайвищій вершині Кохання. Вони одружилися; ви тоді саме були в Англії. Такого подружжя ще не бувало звіку, Таємниці
своєї вони не відкривали нікому. І я тоді нічого не знав. Шал їхнього кохання не догоряв, воно палало щодалі яскравіш. Ніколи в світі ще, мабуть, не бачено такого. Час минав, місяці, роки минали, а той, вогнекрилий, сяяв усе ясніше.
Люди дивом дивувалися. Всі заздрили тим чудовним коханцям. Жінки часом жаліли її, що в неї немає дітей; але якої лишень подоби не прибирає заздрість!
А я все не знав їхньої таємниці. Я чудувався, сушив собі голову. Зразу я чекав — підсвідомо, либонь, — що їхнє кохання минеться. Тоді завважив, що минає Час, а Кохання лишається. Далі мені стало цікаво. В чому їхній секрет? Якими це чарівними путами прикували вони до себе Любов? Як вони втримують ту капосну фею? Який трунок вічного кохання випили вони вдвох, мов Трістан з Ізольдою в давнину? І чия рука зварила їм те чар-зілля?
Отож, кажу, я зацікавився і почав стежити за ними. Вони просто шаліли з кохання. Життя їхнє збігало мов на нескінченній любовній учті. Вони справляли її пишно, врочисто. Вони впивалися мистецтвом Кохання, його поезією. Ні, вони не були якісь там неврастеніки. Вони були здорові тілом і душею люди, а до того ж — мистецькі натури. І ось вони здійснили неможливе. Вони досягли того, що їхня жага не вмирала.
Я часто бачив їх тоді, бачив невмируще диво їхнього кохання. Я чудувався, не знав, що думати. І от якось…
Каркінес, урвавши нараз мову, спитав:
— Ви читали коли "Переддень кохання"?
Я похитав головою.
— Це вірші Пейджа[13]. Як пак його… Кертіс Гіден Пейдж, здається. Отож саме ці рядки й дали мені ключика до всього. Якось, бувши в них, я побачив на дивані біля фортеп'яно… Ви пам'ятаєте, як вона грала? Вона часто дражнила мене, ніби я, мовляв, до них ходжу не задля них самих, а задля музики. Називала мене "музичним п'яницею", "меломаном-сласником". А який голос був у нього! Слухаючи його спів, я вірив у безсмертя, я ставився до богів майже поблажливо, я сам починав розважати, як би його й собі перехитрити їх.
О, то було божисте видовище — ті чоловік і жінка, що, вже стільки років як одружені, й досі співали любовних пісень із первісною свіжістю юного, щойно народженого кохання, і з такою достиглістю й щедрістю жаги, якої молоді коханці ніколи но можуть знати. Будь-які молодята видалися б анемічні й бліді поряд цього довгорічного подружжя. Бачили б ви той жар, і вогонь, і ніжність, і тремтіння нетерплячки, і безмірну ласкавість у погляді й у голосі, в кожному русі й у самій мовчанці! Любов їхня владно штовхала їх одне до одного, а вони опинались, як тріпотливі метелики, кожне — мов полум'я свічки для другого, і крутились, мов ті метелики, одне довкола одного в шаленій круговерті. Здавалося, наче за якимсь великим законом природи, потужнішим і тоншим за саме всесвітнє тяжіння, вони ось-ось зіллються в одне тіло перед очима в мене. Не диво, що прозвали їх "чудовними коханцями".
Але я збився з думки. Слухайте ж про ключика. Отож якось, бувши в них, я забачив на дивані біля фортеп'яно книжку віршів. Вона сама розгорнулась у мене в руках — видно, її часто там розгортали, — якраз на вірші "Переддень кохання". Ріжки в сторінки були замацані, аж м'які.
І ось що я прочитав:
Як любо побіч себе нам стоять,
І пізнавать себе, і берегти Вчування ніжне доторку двох тіл…
Ще ні, Любове!.. Милий, ще пождім,
В священну таїну вгорнім її,
Хай жде у мороці прийдешніх літ,
Що не прийшли ще, ні… колись… ще ні…
Нехай вона часинку ще росте!
Бо ж розцвіте — й умре. Живім її
Цілунками уяви. Хай засне
У зреченні твердому ще на час,
О, ще на час, малий, недовгий час…
Я згорнув книжку, заклавши ту сторінку пальцем, і довго сидів там мовчки, нерухомо. Мене приголомшила виразність тієї картини, що явив мені вірш. Мені неначе очі відкрились. Немов блискавка небесна сяйнула в пітьмі пекельній. Вони хотіли силоміць утримати Любов, цю примхливу фею, цю провісницю юного життя — нового життя, що владно прагне народитися.
Я твердив подумки ті слова: "Ще ні… колись…", "Ще ні, Любове…", "Живім її цілунками уяви. Хай засне…" Тоді голосно зареготав. Ха-ха-ха! Я побачив мов у білий день їхні чисті, несплямлені душі. Вони були діти. Вони нічого не тямили. Вони гралися з вогнем Природи, клали собі в ложе голого меча. Вони сміялися з богів. Хотіли спинити буяння світових соків. Вони винайшли систему гри, сіли з тією системою за зелений стіл життя й сподівалися виграти. "Стережіться! — вигукнув я. — Ви сіли грати з богами! На кожну нову систему вони заводять нові правила гри. У вас нема ніяких шансів виграти".
Але все те я вигукнув не до них, а лиш подумки. Я став чекати. Ось вони побачать, що їхня система нічого не варта, й відкинуть її геть. Удовольняться тією дрібкою щастя, що боги вділили їм самі, і не силкуватимуться видерти більше.
Я чекав. Я не казав нічого. Місяць минав за місяцем, а жало їхнього любовного голоду ставало все гостріше. Ні разу не затупили вони його законними подружніми обіймами. Бонн гострили те жало на своєму самозреченні, і воно щораз гострішало й гострішало. І так тривало, аж поки й мене взяв сумнів: "Чи боги поснули? — дивувався я. — А чи вимерли?" Я сміявся сам до себе. Ці двоє вчинили чудо. Вони перехитрили самого бога. Вони збороли плоть, посоромили саму матір Природу. Вони гралися з її вогнем і не опеклися. Вони невразливі. Вони самі боги, що вміють і не куштувавши розрізняти добро і зло. "То це отак і всі боги зродилися? — питав я себе. — Я просто жаба, — казав я собі. Якби мені очі не заліплено багном, мене б мало засліпити це диво, що його свідком я став. А я лиш надимався своєю премудрістю та брався судити богів".
Та якраз ця нова моя мудрість завела мене. Вони не були боги. Вони були чоловік і жінка — м'яка глина, що зітхала й тремтіла, пронизана жаданням, зім'ята дивною млістю, невідомою богам.
Каркінес урвав свою оповідь, щоб скрутити собі ще цигарку, і гостро засміявся. Не дуже приємний сміх то був, чувся в ньому якийсь диявольський глум: він аж заглушив люте ревіння бурі, що притлумлено долітало до нас ізнадвору.
— Я жаба, — ніби виправдовуючись, ізнову сказав він. — Як мали воші розуміти такі речі? Вони ж були митці, а не природознавці. Вони знали тільки глину у себе и майстерні, а про ту, з якої були зліплені самі, й уявлення не мали. Але одне я мушу визнати: грали вони відважно. Такої гри досі ще не бувало і навряд чи коли й буде.
Ніхто не знав іще такого любовного захвату, як у них. Вони не вбили Кохання поцілунками. Вони підживляли його відмовою, підгарячали, аж воно геть розривалося від жаги. І вогнекрилий струнограй віяв над ними своїми гарячими крильми, доки вони ледь не вмлівали. То була правдива любовна нестяма, і вона тривала, не спадаючи, а все зростаючи, тижні й місяці.
Так вони жадали й мліли в солодкій муці, в розкішній агонії, і жодні коханці не зазнавали ще доти й не зазнають ніколи таких сильних почуттів.
Та ось одного дня сонні боги прокинулися з дрімоти. Підвели голови і глянули на чоловіка й жінку, що поглумилися з них. І чоловік та жінка одного ранку подивились одне одному в очі й зрозуміли: чогось уже нема. Нема того, вогнекрилого. Він відлетів потиху, вночі, від їхнього аскетського столу.
Вони подивились одне одному в очі й відчули, що їм байдуже. Жадання вмерло. Розумієте? Жадання вмерло. А вони навіть не поцілувалися. Ні разу, ані єдиного разу не поцілувалися. І Кохання зникло. Ніколи вже їм не жадати, не горіти знову. Не лишилося їм нічого — ні трепету, ні млості, ні розкішної муки, ні тьохкання в серці, ні зітхань, ні пісень. Жадання вмерло. Вмерло вночі, на холодному, самотньому ложі, а вони навіть не бачили, як воно відлітало. Вони прочитали те лише в очах одне в одного.
Хоча боги й недобрі, але вони часто бувають милосердні. Вони покотили по столі кістяну кульку й загребли весь банк. І лишилися за столом тільки чоловік та жінка, що дивились одне одному в холодні очі. А невдовзі він помер. Ото й було милосердя богів. Марвін Фіск помер за тиждень по тому — ви ж пам'ятаєте ту нещасливу пригоду. А в її щоденнику, писаному в той час, я прочитав через багато років ось ці рядки з Мітчела Кенерлі:
О, чи була година хоч одна,
Щоб, мігши, ми не цілувались?
— Який глум! — вигукнув я.
А Каркінес, при червоному світлі від каміна чистий Мефістофель у вельветовій блузі, вп'яв у мене свої чорні очі:
— А ви кажете — виграли… Ото така ваша людська думка! Я вам розповів, як воно було, а я знаю.