Підійдіть до мене… Мені потрібні тільки ви… зараз…
Нокс (у захваті підходить до Маргеріт, сідав на бильце крісла й пригортає її). Часом знемагав я на пекельну втому. Я був знеможений і нині — але ви прийшли… І зараз я щасливий, такий щасливий…
Маргеріт. Я дозволила собі забагато сьогодні. Я визнаю. Але я пишаюся з того. І так сталося не тому, що все це для мене звичне. Це вперше за ціле моє життя. І я майже шкодую тільки за тим, що не зробила цього раніше… тоді воно б закінчилося так чудово! Ви тримали мене в обіймах… У своїх обіймах! О, ви й не уявляєте, як багато важать для мене ці перші обійми. Я не грудка землі. Я не залізо й не камінь. Я — жінка… тепла, жива жінка… (Підводиться й підводить його). Поцілуйте мене, мій любий господарю й коханий… Поцілуйте мене… (Вони обіймаються)
Нокс(озирається навколо, мов у нестямі). Що нам робити? (Нараз випускав її з обіймів і знеможено падає в крісло). Ні. Цього не може бути. Це неможливо. О, чому ми не зустрілися колись давно? Ми могли б працювати разом. Яка незламна дружба могла б нас поєднати!
Маргеріт. Але й зараз ще не пізно.
Нокс. Я не маю права на вас.
Маргеріт(не розуміючи його). Мій чоловік на перешкоді? Але він мені не чоловік уже протягом багатьох років. Він не має жадних прав. Хто, крім вас, кого я так кохаю, може мати на мене якісь права?
Нокс. Ні, не в тім річ! (Махнувши рукою). Що мені до нього? (Впадаючи в розпач). О, коли б я був тільки звичайна людина, а не громадський діяч! Коли б я міг боротись тільки за себе!
Маргеріт(підійшовши ззаду, лагідно перебирав його волосся). А хіба ми не можемо боротися разом?
Нокс (мотнувши головою під її пальцями). Не треба, не треба! (Маргеріт натомість притуляється щокою до його щоки). Мені й так тяжко. Я ледве годен стриматись… (Раптом підводиться, бере обидві її руки в свої, веде Маргеріт до крісла, садовить, а сам сідає до письмового столу). Розумієте, річ зовсім не в вашому чоловікові. Просто я не маю права на вас. І ви не маєте права на мене.
Маргеріт(перебиваючи його, ревниво). А хто ж, окрім мене, має право на вас?
Нокс (сумно всміхаючись). Ні; це не те. В моєму житті немає іншої жінки. Ви єдина жінка для мене. Але ж є ще сила різного люду, що має на мене більше права, ніж ви. Двісті тисяч громадян обрали мене на свого представника в Конгресі Сполучених Штатів. А ще є багато інших… (Несподівано замовкає, втопивши в неї погляд, в її руки й плечі). Прошу вас. Одягніть накидку. Допоможіть мені не забутися… (Маргеріт не рухається). На мене багато-хто має право… чимало людей, усі ті, за чиї інтереси я обстав. Діти… два мільйони дітей працює у Сполучених Штатах. Я не можу зрадити їх. Я не можу вкрасти в них моє щастя. Сьогодні вдень я казав про крадіжку. А хіба й це не була крадіжка?
Маргеріт (гостро). Говарде! Прокиньтеся! Невже наше щастя закрутило вам голову?
Нокс(сумно). Майже… а на кілька шалених хвилин я втратив був її цілком. Усі ті діти… Чи я вам коли розповідав про одну дитину з міських нетрів? Раз її запитали, звідки вона знає, що прийшла весна, дитина відповіла: "Таж у салуні навпроти поставили обертові двері"…
Маргеріт(дратуючись). Але що спільного має все це з якимось чоловіком та якоюсь жінкою, що так одне одного кохають?
Нокс. Добре, — ми кохаємося, ви та я, і забули за все інше, крім свого кохання. Що має тоді статися? Згадайте Горького[65], російського патріота, що приїхав до Нью-Йорка, палко прагнучи допомогти російській революції. Він відвідав нашу країну свободи, щоб зібрати кошти для революції. Але його шлюб із коханою жінкою не був освячений законом, який визнають наші крамарчуки, та ще й газети зняли з того приводу галас. От і вийшло, що приїхав він надаремне. Його взято на посміх і зганьблено в очах американського народу. Таке саме станеться й зі мною. Мене оббрешуть і висміють. Моїй політичній діяльності настане кінець.
Маргеріт. Навіть і так, то що з того? Нехай оббріхують і висміюють. Зате ми будемо разом. А народ — інші поведуть за собою. Та й не вельми віддячливе те завдання. Життя таке коротке! Ми мусимо вхопити бодай хоч крихітку щастя для себе.
Нокс. Повірте, — коли я дивлюся вам в очі,— я так легко кинув би все, нехай летить за вітром!.. Але це була б крадіжка.
Маргеріт (протестуючи). Хай буде крадіжка. Життя таке коротке, любий… Ми вдвох — то для нас найважливіше в світі…
Нокс. Але ж ідеться не тільки про мене самого, не тільки про всіх тих, хто в мене вірить. Хвильку тому ви сказали, що піхто, крім мене, не має права на вас. Ви помилились. Ваша дитина…
Маргеріт(болісно, благально). Мовчіть, — не треба!..
Нокс. Я мушу. Я мушу врятувати себе… і вас. Томмі має право на вас. Це ще одна крадіжка. Хіба ж ні, коли ви хочете вкрасти своє щастя і в нього?
Маргеріт(схиляє голову на руку й плаче). Я була така самітна… а тоді ви… ви прийшли, і світ навколо став одразу ясний і теплий… кілька коротких хвилин тому ви тримали мене… в обіймах… кілька коротких хвилин тому… і здавалося, що мрія моя про щастя здійснилась… а зараз ви відбираєте його в мене…
Нокс(йому стало ще важче тепер, коли вона не дивиться на нього). Ні; я прошу вас, щоб ви віддали його самі. Я теж не маю сили. Ви мусите допомогти мені. Ви із своїм сином удвох. Я через вас можу збожеволіти… (Раптом схоплюється й простягає руки, щоб пригорнути її до себе). Ось що мить!..
Маргеріт(підводить голову, й витягненою рукою не підпускає його до себе). Стривайте… (Схиляє на хвильку голову, щоб не втратити самовладання. Потім підводить її знову й дивиться на Нокса). Сядьте, будь ласка. (Нокс знов сідає).
Пауза. В погляді Маргеріт світиться кохання.
Любий, я так кохаю вас… (Нокс гарячково поривається на ноги). Ні-ні! Не підводьтесь. Я була слабодуха. Хоч я й не жалкую за цим. Ваша правда. Ми мусимо відмовитись одне від одного. Ми не можемо красти, навіть в ім'я власного кохання. І все ж я така рада, що воно виявилося назовні… Я щаслива, що ви тримали мене в своїх обіймах, що я відчувала ваші губи на своїх губах. Повік мені цього не забути. (Накидає накидку на плечі й підводиться. Нокс також встає). Так, ваша правда. Майбутнє належить дітям. У цьому полягає наш обов'язок, — і ваш, і мій. Хоч який він скромний. Я йду. Нам, мабуть, не треба більше бачитися. Ми мусимо поринути в роботу… і забути. Але пам'ятайте — всією душею я з вами у вашій боротьбі. Мої думки завше будуть з вами. (Вагається хвильку; збираючись іти, вона загортається в свою накидку). Коханий… ви поцілуєте мене ще раз… востаннє?
В їхньому поцілункові немає пристрасті; цей поцілунок — наче на знак зречення. Маргеріт сама звільняється з його обіймів.
Нокс мовчки проводить її до дверей і кладе руку на клямку.
Нокс. Я хотів би мати від вас щось на згадку… фотокартку… оту маленьку, пам'ятаєте… вона мені так подобалася. (Маргеріт киває головою). Тільки не посилайте її з посланцем. Перешліть краще поштою.
Маргеріт. Я перешлю її вам завтра. Сама вкину до скриньки.
Нокс цілує її руку. Прощайте.
Маргеріт (через силу відриваючись). О мій любий, — я така щаслива й горда! Ні краплини я не жалкую за тим, що зайшло між нами. (Жестом прохає Нокса відчинити двері; він їх відчиняє, та відразу ж і зачиняє, бо вона провадить далі). Але ж мусить бути безсмертя! Мусить бути майбутнє життя, де ми з вами зустрінемося знову. Прощавайте! (Тиснуть одне одному руки).
Маргеріт виходить. Нокс стоїть хвильку, дивлячись на ті двері, тоді нерішуче озирається навколо; погляд його падає на крісло, що в ньому сиділа Маргеріт; він підходить, стає перед ним навколішки і притуляється до нього обличчям. Двері до спальні повільно відчиняються, і звідти обережно визирає Габард. Нокса йому не видно.
Габард (входячи, здивовано). До дідька в зуби! Всі розійшлися?
Нокс(схоплюється на рівні ноги). Звідки вас принесло?
Габард(показуючи на спальню). Звідти. Я був там увесь час.
Нокс(намагаючися вдати байдужого). О, я зовсім за вас забув. Але нічого, — мої відвідувачі вже пішли.
Габард(підходить до нього й сміється, ледь приховуючи зловтіху). Чесні люди шиються в дурні, коли вступають на гріховну стежину.
Нокс. Двері були зачинені ввесь час. Невже ви шпигували за мною?!..
Габард. Голос вашої дами видався мені дуже знайомий.
Нокс. Ви чули! Що ви чули?
Габард. О, нічого, нічого… Тільки приглушений гомін… жіночий голос… Ладен заприсягтися, що я вже десь чув цей голос. (Нокс зітхає полегшено). Ну, бувайте. (Йде до дверей у хол). Ви ще не передумали?
Нокс (хитаючи головою). Ні.
Габард (затримується в прочинених дверях і цинічно посміхається). Здається, нещодавно, коли я не помиляюсь, ви казали, що вам нічого таїти від людей.
Нокс(стурбовано). Що ви маєте на увазі?
Габард. До побачення.
Габард виходить і причиняє за собою двері. Нокс задумано підходить до письмового столу, неуважно гортає листа, що він почав був читати; раптом згадує за паку документів і йде по них до низької книжкової шафи.
Нокс (приголомшений). Украв!
Нестямно озирається навколо, а тоді, мов навісний, кидається наздогін за Габардом, покинувши двері навстяж. Яку хвилину кін порожній.
Завіса
ДІЯ III
Бібліотека, що править Старкветерові наче за кабінет, коли він приїздить до Вашінгтона. Праворуч двоє дверей. Ліворуч, углибині, темна незавішена ніша. Вікна в лівій стіні. Попід вікнами бюрко, коло нього крісло. На бюрку — телефон та великий портфель. У центрі покою, вглибині,— широка ширма. Вподовж затильної стіни масивні старомодні книжкові шафи із скляними дверцятами. Ті шафи футів на чотири від підлоги мають виступ, який утворює карниз. Між лівим краєм шафи та нішею на стіні великий портрет олією чи то гравюра — Авраама Лінкольна. Кімнату опоряджено просто, суворо і дещо старомодно.
9.30 ранку наступного дня.
Старкветер сидить коло бюрка, Доблмен стоїть праворуч.
Старкветер. Гаразд, хоч це й абияке видання, — я передплачу.
Доблмен(записуючи в блокноті). Слухаю, сер. Дві тисячі. (Звіряється із своїми нотатками). Крім того "Вандервотерів журнал". Термін передплати на нього вийшов.
Старкветер. Скільки?
Доблмен. Торік ви внесли п'ятнадцять тисяч.
Старкветер. Це забагато. Скільки коштує передплата для звичайної публіки?
Доблмен. Один долар на рік.
Старкветер(рішуче хитає головою).