Понюхала — запах приємний, лизнула, почекала хвилинку — не вмерла, тоді я засунула пакетик у рот: це була "подвійна м'ятна".
Повернувшись із школи, Джем одразу ж поцікавився, де я дістала гумку. Я сказала, що знайшла.
— Ніколи не бери в рот те, що знаходиш.
— Я знайшла не на землі, а на дереві.
Джем недовірливо гмукнув.
— Справді, на дереві,— сказала я.— Бачиш отой дуб біля школи?
— Виплюнь негайно!
Я виплюнула. Гумка все одно вже втратила свій смак.
— Я півдня її жую і не вмерла, навіть не нудить.
Джем тупнув ногою:
— Ти хіба не знаєш, що тих дерев навіть торкатися не можна? Помреш!
— А ти ж тоді торкнувся стіни.
— То інша річ. Піди і прополощи горло, негайно. Чуєш?
— Не хочу, весь смак змиється.
— Не хочеш? Скажу Келпурнії.
Я послухалася Джема — не хотіла мати справу з Келпурнією. Не знаю чому, але відтоді, як я пішла до школи, наші стосунки змінилися: Келпурнія більше не мучила мене своєю несправедливістю, не втручалася в мої справи, хоч увесь час тихенько бурчала. Я ж ішла на жертви, аби тільки було тихо-мирно.
Надходило літо, я і Джем ждали його з нетерпінням. Це була наша улюблена пора року: спати можна на задній закритій веранді або навіть у хатинці на дереві, влітку стільки ласощів, усе навкруги горить тисячами барв під гарячим сонцем, але найголовніше влітку — це Діл.
В останній день навчання нас одпустили із школи раніше, і ми з Джемом ішли додому разом.
— Може, завтра приїде Діл,— сказала я.
— Певно, післязавтра,— відповів Джем.— Переправа через Міссісіпі затримає їх на день.
Коли ми підійшли до віргінських дубів, що росли в садибі Редлі, я, мабуть, уже в сотий раз показала пальцем на вузлувате дупло, де знайшла жувальну гумку,— повинен же нарешті Джем повірити, що саме тут я знайшла її,— і раптом знову побачила клаптик блискучої фольги.
— Бачу, Всевидько, бачу...
Джем глянув навкруги, простяг руку і обережно поклав у кишеню невеличкий блискучий пакетик. Ми побігли додому і на веранді почали розглядати знахідку — маленьку коробочку, загорнуту в клаптики фольги від жувальної гумки. В таких коробочках — з червоного оксамиту, з малесеньким замочком — держать обручки. Всередині, одна на одній, лежали дві начищені до блиску монети по одному пенні. Джем уважно оглянув їх.
— Голова індіанця,— промовив він.— Тисяча дев'ятсот шостого року. Ось глянь, Всевидько, друга монета — тисяча дев'ятсотого року. Старовинні.
— Тисяча дев'ятсотого,— повторила я.— Послухай...
— Помовч хвилинку. Дай подумати.
— Як по-твоєму, Джем, це чиясь схованка?
— Ні, тут, крім нас, майже ніхто не ходить, хіба що хтось із дорослих...
— У дорослих схованок не буває... Як ти гадаєш, Джем, ми можемо забрати монетки?
— Не знаю, Всевидько. А кому їх віддати? Це правда, тут ніхто не ходить... Сесіл іде додому іншою вулицею, огинаючи все місто.
Сесіл Джейкобс жив у самому кінці нашої вулиці, біля пошти, ходив щодня цілу милю зайву, аби не проходити повз Редлі і місіс Лафайєт Дюбоз. Місіс Дюбоз жила через два будинки од нас. Геть усі сусіди вважали, що підлішого створіння, ніж місіс Дюбоз, світ іще не знав. Без Аттікуса Джем не наважувався пройти повз її двір.
— То як ти думаєш, Джем, що нам робити?
Знахідку треба зберегти, поки не знайдеться господар. Зірвати при нагоді квітку камелії, випити літнього дня тепленького молока від корови міс Моді Аткінсон або пригоститися чужим виноградом — це не вважалося порушеннями норм етики, але гроші — річ зовсім інша.
— Знаєш що,— сказав Джем,— хай будуть у нас, а восени підемо до школи, тоді спитаємо всіх дітей, може, хто і знайдеться. Це, певно, хтось із загородніх сховав, а сьогодні дуже поспішав додому і забув узяти монетки. Господар у них є, це точно. Глянь, вони блищать. За ними хтось ретельно доглядає.
— Гаразд, а нащо було ховати жувальну гумку? Адже вона швидко псується.
— Не знаю, Всевидько. Але ці монети хтось ховав неспроста, вони незвичайні.
— Як це, Джем?
— Розумієш, на них індіанська голова, отже, вони походять від індіанців. Це чарівні монети, вони дають щастя, І не якийсь там дріб'язок, як-от смажене курча на обід,— ні, це щось більше. Наприклад, довге життя, добре здоров'я, успіх на контрольній і таке інше... Це справжній скарб для когось. Поки що я заховаю їх у свою скриньку.
І перш ніж зайти до кімнати, Джем ще довго дивився на будинок Редлі. Здавалося, він знову про щось міркує.
Минуло два дні, приїхав Діл, гордий і щасливий: він сам приїхав поїздом від Мерідіана до станції Мейкомб (це тільки назва, насправді ж станція міститься в округу Еббот), його зустріла міс Рейчел в єдиному на все місто таксі; він обідав у вагоні-ресторані і бачив, як у Бей Сент-Луїсі з поїзда виходили два сіамських близнюки, і хоч йому не дуже вірили, Діл уперто доводив, що це правда. Тепер він носив не заяложені блакитні штанці, пристебнуті до сорочки, а справжні короткі штани з паском. Він не підріс, але став кремезний, і сказав, що бачив свого батька. Його батько вищий за нашого, у нього гостра чорна борода, він — президент залізничної компанії Луїсвіл-Нешвіл.
— Я трохи допомагав машиністові,— мовив Діл, позіхаючи.
— Так я тобі й повірю,— сказав Джем.— Краще мовчи. У що сьогодні гратимемо?
— В Тома, Сема і Діка,— відповів Діл.— Ходімо в палісадник.
Діл хотів грати в братів Роуверів, бо там усі три ролі благородні. Йому вже набридло грати характерні ролі.
— Мені остогидли ці Роувери,— сказала я.
Роль Тома Роувера, який раптом посередині картини втрачає пам'ять, надовго зникає з екрана, і тільки наприкінці його знаходять десь на Алясці, надоїла мені.
— Придумай щось новеньке, Джем,— запропонувала я.
— Набридло мені придумувати.
Канікули тільки-но почались, а нам уже все набридло. Що ж це за літо буде?
Ми прийшли в палісадник. Діл стояв, не спускаючи очей з похмурого будинку Редлі.
— Я відчуваю... запах... смерті,— промовив він.
Я сказала йому, щоб він замовк.
— Справді відчуваю,— вів далі Діл.
— Як це? Ти по запаху відчуваєш, коли хтось помирав?
— Ні, не так. Я понюхаю — і можу сказати, помре ця людина чи ні. Мене одна бабуся навчила.— Діл нахилився до мене і понюхав.— Джін... Луїзо... Фінч, ти помреш через три дні.
— Діл, перестань, а то так дам, що довго пам'ятатимеш. Дивись мені...
— Ну досить,— пробурчав Джем,— можна подумати, що ти віриш в жар-пару.
— Наче ти не віриш,— сказала я.
— А що таке жар-пара? — спитав Діл.
— Тобі ніколи не доводилося ходити самому вночі? Ідеш, кругом ні душі, і раптом попадаєш на гаряче місце,— пояснив Джем.— Жар-пара — це коли людина помре, а на небо потрапити не може, от вона й вештається по безлюдних дорогах, а наскочиш на неї — сам після смерті станеш таким, будеш тинятися по ночах і висмоктувати дух із живих...
— А як обійти таке місце?
— Обійти не можна,— сказав Джем,— іноді воно заступає всю дорогу, але коли тобі неодмінно треба пройти, маєш сказати: "Ангел пречистий, смерть помине, геть забирайся, не чіпай мене". Тоді жар-пара не обкрутиться навколо тебе...
— Не вір жодному його слову,— сказала я.— Келпурнія каже, що все це негритянські казочки.
Джем грізно подивився на мене, але тільки й сказав:
— То ми сьогодні гратимем чи ні?
— Давайте покатаємось у колесі,— запропонувала я.
Джем зітхнув.
— Ти ж знаєш, що я вже великий і в колесо не влізу.
— Штовхатимеш.
Я побігла за будинок, витягла з-під ґанку стару автомобільну шину і прикотила в палісадник.
— Я перша.
Діл сказав, що першим буде він — адже він тільки-по приїхав.
Розсудив нас Джем: першою буду я, зате Діл кататиметься довше. І я, зігнувшись, залізла всередину шини.
До останньої хвилини я не догадувалася, що Джем образився за те, що я посміла з ним сперечатися про жар-пару, він терпеливо ждав нагоди, аби відплатити. І відплатив: щосили штовхнув колесо, і воно помчало по тротуару. Земля, небо, будинки — все злилося в шаленій круговерті, у вухах мені дзвеніло, я почала задихатись. Витягти руки, щоб загальмувати, не могла: вони були затиснуті між колінами і грудьми. Я сподівалася, що, може, Джем дожене і зупинить колесо або воно наскочить на щось на тротуарі. Чула, як Джем, біжучи навздогін, щось вигукував.
Колесо наскочило на купу жорстви, повернуло, перекотилося через дорогу, стукнулося об щось тверде, і я вилетіла на бруківку, як корок із пляшки. В голові наморочилося, мене нудило, я лежала на бруківці і трясла головою, потім ударила долонями по вухах, щоб перестало гудіти в голові, і почула голос Джема:
— Тікай, Всевидько! Швидше!
Я підвела голову і закам'яніла: переді мною були східці, що вели на веранду будинку Редлі.
— Швидше, Всевидько, тут не можна лежати!.. — кричав Джем.— Вставай!
Трохи отямившись, тремтячи всім тілом, я звелася на ноги.
— Візьми колесо! — волав Джем.— Давай його сюди! Ти що, очманіла?
Нарешті я відчула, що можу рухатись, і хоча ноги в мене ще тремтіли, побігла до хлопців.
— А колесо?! — загорлав Джем.
— Сам піди й принеси! — крикнула я.
Джем замовк.
— Піди й забери, воно зразу ж за ворітьми. Іди, ти вже одного разу навіть стіни торкнувся рукою, пам'ятаєш?
Джем люто глянув на мене, але робити було нічого. Він побіг уздовж тротуару, біля воріт на мить завагався, потім кинувся вперед і виніс колесо з двору.
— Бачила? — мовив урочисто і дещо зневажливо.— Нічого страшного. Чесно, Всевидько, ти іноді поводишся як дитина. Просто гидко!
Він ще дечого не знав, але я вирішила нічого йому не казати.
На ґанок вийшла Келпурнія і закричала:
— Ідіть пити лимонад! Швидше, поки не спеклися живцем під гарячим сонцем!
Так уже в нас було заведено: влітку щоранку, коли вже сонце підніметься височенько, пити лимонад. Келпурнія поставила на веранді глечик і три склянки, а сама пішла в своїх справах. Я знала, що Джем сердиться на мене, проте це не турбувало мене. Вип'є лимонаду — і знову повернеться добрий настрій.
Джем одним духом випив дві склянки, стукнув себе кулаком у груди і виголосив:
— Знаю, в яку гру будемо грати! Зовсім нова.
— Яка? — поцікавився Діл.
— Зветься Страхолюд Редлі.
Інколи Джема було видно наскрізь: він придумав це, аби переконати мене, що ніяких Редлі він не боїться, що він, мовляв, герой, а я — боягузка.
— Грати в Страхолюда Редлі? Як це? — запитав Діл.
Джем пояснив:
— Всевидько, ти будеш місіс Редлі.
— Це ще побачимо.