Мцирі

Михайло Лермонтов

Сторінка 2 з 2
І сон
Відрадний очі враз мені
Стулив!.. Я бачив знов у сні
Грузинки юної лице.
Родило знов видіння це
Солодку тугу, дивний біль
В грудях у мене мимовіль.
Зітхнуть я довго силкувавсь
І пробудився. Красувавсь
Вже місяць, і за ним крадцем
Рушала хмаронька тихцем,

І, мов за здобиччю, вона
Обійми простягла, жадна.
Був темним світ і мовчазним.
Лише убором срібляним,
Уставши пасмом сніговим,
Шпилі блищали віддалік,
І в береги плеска потік.
В знайомій саклі вогник сяв —
То тріпотів, то знов згасав
Отак опівночі вгорі
Згасає блиск ясний зорі
Я так жадав... але зійти
Не смів. Єдиної мети —
Будь-що вітчизни досягти —
Я прагнув палко — й переміг
Страждання голоду, як міг;
І от подався напрямки
Я, занімілий, боязкий,
Та заслонив вершини гір
Моїм очам високий бір,
І стежку загубив мій зір.
15
"Даремно я, мов навісний,
З одчаю рвав терник рясний.
Який оплутав дикий плющ.
Стояла товща вічних пущ,
Як дім без вікон і дверей;
Мільйоном вугляних очей
Крізь пагілля кущів, страшна,
Дивилась темрява нічна.
І туманіла голова,
І брався я на дерева,
Та на собі все небо ніс
Той самий ліс, зубчастий ліс.
Тоді на землю я упав;
І у нестямі я ридав,
Землі вологе лоно гриз;

І сльози, скільки ревних сліз
Тоді затьмарило мій зір!..
Та помочі людей, повір,
Я не бажав... Я був як звір
Степів, для всіх чужий навік;
Як зрадив би й хвилевий крик
Мене — клянусь тобі, старий,
Я б вирвав мій язик слабий.
16
"Згадай: сльоза, як був хлопчам,
Була чужа моїм очам;
А тут я не соромивсь сліз.
Хто бачить міг? Лиш темний ліс
Та місяць, що у небі плив.
В його промінні тихо снив —
Покритий мохом і піском,
За муром, що стояв кругом,
Сягаючи у височінь, — лужок.
Майнула чорна тінь,
Дві іскри раптом над лужком
Промчали, й мов через пролом,
Звір вискочив одним стрибком
Із хащі, віть торкнувши ледь,
І, граючися, ліг на мшедь.
То був пустелі вічний гість,
Могутній барс. Криваву кість
Він гриз і весело вищав
Та хижий погляд направляв
На повний місяць. І мотав
Він часом лагідно хвостом;
Лисніла шерсть його сріблом.
В чеканні бою я до рук
Схопив міцний рогатий сук.
І серце спрагою борні
Тут зайнялося... Жаль, мені
Вказала доля іншу путь...
Та нині можу присягнуть,

Що був би я в краю батьків
Не між останніх смільчаків.
17
"Я ждав. І ось у темну ніч
Відчув він ворога, й навстріч
Мені, як стогін, пролунав
Квиління звук... І звір почав
Сердито шурпати пісок,
Став дуба й, щоб зробить стрибок,
Він, шаленіючи, приліг,
І перший навіжений плиг
Мені загибеллю грозив...
Та я його упередив.
Удар був влучний і швидкий;
Немов сокира, сук важкий
Широкий лоб йому розтяв...
Він як людина застогнав
І перекинувся. Та знов,
Хоча лила із рани кров, —
Потік широкий і густий, —
Бій спалахнув — смертельний бій.
18
"Мені на груди він стрибнув,
Та я сука йому ввіткнув
У горло й двічі повернув...
Жахливе розляглось виття,
І звір, рятуючи життя,
Рвонувсь, і ми, як дві змії,
Сплели в одно тіла свої,
Обнявшись, як приятелі,
І впали разом — і в імлі
Тривав двобій наш на землі.
І я в ту хвилю був страшний,
Як звір пустелі, дикий, злий,
Полум'янів я, теж вищав,
Як він, неначе виростав

В родині барсів і вовків,
В зеленім затишку лісів.
Здавалось, що слова людей
Забув я — й вирвався з грудей
Моїх отой жахливий крик,
Немов з дитинства мій язик
До звуку іншого не звик...
Та звір на силі упадав,
Він повільніше дихать став,
І я відчув останній стиск...
В зінках очей недвижних блиск
Зайнявся грізний — і мерщій
їх сон заплющив неживий;
Та в битві з ворогом тяжкій,
Як личить воїну, загин
Лице в лице зустрінув він...
19
"На груди глянь мої, сюди —
Це кігтів барсових сліди:
На них темніє згусла кров,
Вони відкриті, — та покров
їх вогкий освіжить земний
І смерть їх вигоїть як стій,
Я геть забув тоді про них;
Зібравши рештки сил своїх,
Побрів я в хащі лісовій...
Та марний з долею двобій:
Лиш сміх я чув її глумний.
20
"Я вийшов з гущини. І от
Прокинувсь день, і хоровод
Світил напутніх у вогні
Проміння зник. Ліс в тумані
Заговорив. Удалині
Аул диміти став. Луна
Пробігла з вітром, неясна...

Я сів і обернувся в слух;
Та з вітром звук луни ущух.
І кинув погляд я навкруг:
Той край вже бачив я немов.
І тут на мене страх найшов —
Не міг збагнути я, що знов
Тюрма відкриється мені;
Що марно я ці довгі дні
Таємний задум свій плекав,
Терпів, томився і страждав,
І нащо? Щоб за юних літ,
Ледь глянувши на божий світ,
Під гомін голосний лісів,
Пізнати щастя вільних днів,
Сконать на камені гірськім
Із мрією про отчий дім,
З гірким докором сподівань,
З ганьбою ваших співчувань!
Іще я в сумнівах блукав,
Це сон жахливий — я гадав,
Коли раптово пролунав
Далекий дзвін у тишині...
Все ясне стало тут мені;
О! зразу я пізнав той дзвін.
З очей дитини часто він
Зганяв видіння снів живих
Про любих рідних та близьких,
Про дикий степ і коней шал,
Які на волі мчать учвал,
Про битви між скелястих брил,
Де сам я всіх стирав на пил...
І слухав я без сліз, без сил:
Ішов той дзвін — мені здалось —
З мойого серця, наче хтось
Мене залізом в груди бив.
І я поволі зрозумів,
Що вже повік не буть мені
У милій рідній стороні.

"Я долю заслужив мою.
Могутній кінь в чужім краю,
Незграбу скинувши з сідла.
Здаля до рідного села
Пряму й коротку знайде путь...
А я? В душі моїй ростуть
Бажання, туга — і дарма:
Це пал безсилий, це сама
Химера хворого ума.
Лишила на мені тюрма
Свою печать — завжди такий
В темниці квіт: я зріс блідий,
Самотній серед плит сирих,
І довго бросток молодих
Не розкривав, проміння ждав
Живлющого. І час настав,
І зглянулась чиясь легка
На той нещасний квіт рука
І перенесла до садка
Його в сім'ю троянд. Округ
Пахтів буття солодкий дух.
І що ж? Ледь зайнялось на світ,
Палкого променя приліт
Обпік тюремний бідний квіт.
22
"І, як його, пекло мене
Опівдні полум'я ясне.
Дарма потомлену ховав
Я голову свою між трав!
А листя висохле вінком
Терновим над моїм чолом
Звивалось — і в лице мені
Земля пашіла, як в огні.
З блищанням, ніби рій джмелів,
Кружляли іскри; дим струмів
З-над білих скель. Весь світ кругом,

Закляклий, спав глибоким сном
Хоча б озвався хорустіль,
Чи коника бадьора тріль,
Чи белькотанням течія
Струмочка... З шелестом змія
Повзла в сухому бур'яні;
Блищала спина в жовтині, —
Здавалось, написи ясні
Вкривають золотом клинок...
Черкаючи сипкий пісок,
Обачно ковзалася в нім,
То гралась, пестилась, трійним
Нараз звиваючись кільцем,
То, ніби вражена вогнем,
На землю кидалась жарку,
Щоб зникнути в чагарнику...
23
"Так тихо, світло в вишині
Було — крізь пару вдалині
Чорніли дві вершини гір.
Виднівся там наш монастир.
Внизу Арагва і Кура,
Обвившись стрічкою срібла
Округ зелених островів,
В корінні шепітких кущів
Так легко, дружно мчали вдвох...
Я був далеко від обох.
Хотів підвестися було:
В очах все обертом пішло.
Хотів гукнуть: язик сухий
Був нерухомий, мовчазний.
Я умирав. Здалось мені
У передсмертній маячні,
Що я лежу на свіжім дні
Ріки глибокої — була
Навколо таємнича мла.
І спрагу, що в мені завжди

Жила, гасив струмок води —
Струмок морозяний, що біг
З дзюрчанням вглиб грудей моїх...
І лиш заснути я боявсь, —
В такому щасті я купавсь...
А надо мною угорі
Гуляли хвилі в дивній грі,
І сонце крізь кришталь води,
Як місяць, сяло з висоти.
Барвисті рибки табуном
В промінні бавились кругом.
Я згадую одну із них:
Вона була між інших всіх
Така привітна і близька.
Горіла золотом луска
На спині в неї. І вилась
Круг мене рибонька якась,
Дивилась з ніжністю сумна
Очей зелених глибина...
І, захват збуджуючи мій,
Рибинки голос срібляний
Мені щось дивне шепотав,
Співав і знову замовкав.
Він говорив: "Моє дитя,
Не йди з річного дна:
Привітне у воді життя,
Тут свіжість, тишина.
Покличу я сестер моїх.
Ми танцем круговим
Розвієм сум очей твоїх
І душу звеселим.
Засни! М'яка твоя постіль
Прозорий твій покрив.
Минуть віки під гомін хвиль,
Під говір дивних снів.

0 милий мій, не затаю,
Що я тебе люблю,
Люблю, як вільну течію,
Життя й ріку мою..."
1 довго, довго слухав я;
Бриніла тихо течія,
Бриніння хвиль — мені здалось
З словами рибоньки злилось.
Тут я знетямивсь. Світло дня
В очах погасло. Маячня
Мене покинула слабким...
24
"От ви й знайшли мене таким...
Що сталось далі, знаєш сам..
Кінчив я; вір моїм словам
Або не вір їм, байдуже.
Одним журюся я лише:
Мій труп холодний і німий
В землі не тлітиме моїй,
І повість іспитів гірких
Ніколи в стінах цих глухих
Не збудить жалю й співчуття
До скорбного мого життя.
25
"Прощай же, отче... руку дай:
Відчув? Моя гаряча вкрай,..
Цей пломінь від юнацьких днів
В моєму серці потай жив.
Поживи більш нема йому,
І він пропік свою тюрму
І пробуває знову з тим,
Хто за законом віковим
Дає страждання й спокій всім...
Та що для мене в тім? В раю,
У понадхмарному краю,

Хай душу прихистять мою...
Дарма! За декілька хвилин
Між скель стрімчастих і бистрин,
Де я в дитинстві пустував,
Я б рай та вічність проміняв...
26
"Коли я стану умирать, —
І, вір, тобі не довго ждать —
Ти накажи, щоб піднесли
Мене до саду, де цвіли
Акацій два кущі рясних...
Трава така густа між них!
Там віє холод запашний,
На лист прозоро-золотий
Проміння падає ясне.
Покласти там звели мене.
В блакитне сяйво дня пірне
Мій-зір тоді в останній раз.
Відтіль видніється й Кавказ.
І, може, з гордих верховин
Мені привіт прощальний він
Пришле з холодним вітерцем..
І рідний звук перед кінцем
Ізнов моїх торкнеться вух!
І я гадатиму, що друг
Чи брат в сердечному дбанні
Втирає смертний піт мені
З обличчя і співа пісень
Про край, омріяний лишень...
Я з тою мрією засну,
Й нікого я не прокляну".
1 2