Але, мабуть, згадав, що вже безуспішно пропонував те ж саме раніш, схопився, підбіг до вікна, куйовдячи волосся, і повернувся назад на. попереднє місце. І знову тремтячі руки забігали перебираючи гудзики, смикаючи світлі рудуваті вуса, мацаючи без потреби обличчя.
_ Я до ваших послуг, ваше сіятельство, — промовив він
глухо, дивлячись на Василя Львовича благальними очима.
Але Шеїн промовчав. Заговорив Микола Миколайович:
_ По-перше, дозвольте повернути вам вашу річ, — сказав
він, і, діставши з кишені червоний футляр, акуратно поклав його на стіл. — Вона, звичайно, робить честь вашому смакові, але ми дуже просили б вас, щоб такі сюрпризи більше не повторювались.
— Пробачте... Я сам знаю, що дуже винен, — прошепотів Желтков, дивлячись вниз, на підлогу, і червоніючи. — Може, дозвольте скляночку чаю?
— Бачте, пане Желтков, — продовжував Микола Миколайович, нібито не розчувши останніх слів Желткова. — Я дуже радий, що знайшов у вас порядну людину, джентльмена, здатного розуміти з півслова. І я думаю, що ми домовимось одразу. Адже, якщо я не помиляюсь, ви переслідуєте княгиню Віру Миколаївну вже коло семи-восьми років?
— Так, — відповів Желтков тихо і опустив вії благоговійно.
— І ми досі не вживали проти вас ніяких заходів, хоча, згодьтесь, це не тільки можна було, а навіть треба було зробити. Правда ж?
— Так.
— Так. Але останнім вашим вчинком, саме присилкою ось цього гранатового браслета, ви переступили ті межі, де кінчається наше терпіння. Розумієте? — кінчається. Я від вас не приховаю, що першою нашою думкою було звернутися за допомогою до влади, але ми не зробили цього, тому що — повторюю — я одразу вгадав у вас благородну людину.
— Пробачте. Як ви сказали? — запитав раптом уважно Желтков і розсміявся. — Ви хотіли звернутися до влади?.. Саме так ви сказали?
Він заклав руки в кишені, сів зручно в куток дивана, дістав портсигар і сірники і закурив.
— Отже, ви сказали, що ви хотіли вдатися за допомогою до влади?.. Ви мені пробачите, князю, що я сиджу? — звернувся він до Шеїна. — Ну, далі?
Князь присунув стілець до стола і сів. Він, не відриваючись, дивився з подивом і жадібним, серйозним зацікавленням в обличчя цієї дивної людини.
— Бачте, милий мій, цей захід від нас ніколи не втече, — з легким зухвальством продовжував Микола Миколайович. — Вдиратися в чужу сім'ю...
— Пробачте, я вас переб'ю...
— Ні, пробачте, тепер вже я вас переб'ю... — майже закричав прокурор.
— Як ваша вОЛЯ. Кажіть. Я слухаю. Але в мене є кілька слів для князя Василя Львовича.
І, не звертаючи більше уваги на Тугановського, він сказав:
— Зараз настала найтяжча хвилина в моєму житті. І я повинен, князю, говорити з вами поза всякими умовностями. Ви мене вислухаєте?
— Слухаю, — сказав Шеїн. — Ах, Колю, та помовч ти, — сказав він нетерпляче, помітивши сердитий жест Тугановського. — Кажіть.
Желтков протягом кількох секунд ловив ротом повітря, наче задихаючись, і раптом покотився, мов з кручі. Говорив він лише щелепами, губи в нього були білі й не рухались, як у мертвого.
— Важко вимовити таку... фразу... що я кохаю вашу дружину. Але сім років безнадійного і чемного кохання дають мені право на це. Я згоден, що спочатку, коли Віра Миколаївна була ще панночкою, я писав їй безглузді листи і навіть чекав на них відповіді. Я згоден із тим, що мій останній вчинок, саме посилка браслета, був ще більшою дурістю. Але... от я вам просто дивлюсь в очі і відчуваю, що ви мене зрозумієте. Я знаю, що не в силах розлюбити її ніколи... Скажіть, князю... припустімо, що вам це неприємно... скажіть, — що б ви зробили для того, щоб обірвати це почуття? Вислати мене в інше місто, як сказав Микола Миколайович? Все одно і там я буду кохати Віру Миколаївну так само, як тут. Ув'язнити мене в тюрму? Але й там я знайду спосіб дати їй знати про моє існування. Лишається тільки одне — смерть... Ви бажаєте, я прийму її в якій завгодно формі.
— Ми замість справи розводимо якусь мелодекламацію, — сказав Микола Миколайович, одягаючи капелюх. — Питання дуже коротке: вам пропонують одне з двох: або ви зовсім відмовляєтесь від переслідування княгині Віри Миколаївни, або, якщо на це ви не погодитесь, ми вживемо заходів, які нам дозволять наше становище, знайомство і т. д.
Але Желтков навіть не глянув на нього, хоч і чув його слова. Він звернувся до князя Василя Львовича і запитав:
— Ви дозволите мені вийти на десять хвилин? Я від вас не приховаю, що піду розмовляти телефоном з княгинею Вірою Миколаївною. Запевняю Вас, що все, що можна буде вам передати, я передам.
— Ідіть, — сказав Шеїн.
Коли Василь Львович і Тугагновський залишились удвох, Микола Миколайович одразу накинувся на свого шурина:
— Так не можна, — галасував він, роблячи вигляд, що кидає правою рукою на землю від грудей якусь невидиму річ. — Так абсолютно не можна. Я тебе попереджав, що всю ділову частину розмови я беру на себе. А ти розкис і дозволив йому патякати про свої почуття. Я б це зробив у двох словах.
— Стривай, — сказав князь Василь Львович, — зараз все не з'ясується. Головне це те, що я бачу його обличчя. І почуваю, що ця людина не здатна обманювати і брехати з наміром. І, справді, подумай, Колю, хіба він винен в коханні? І хіба можна керувати таким почуттям, як кохання, — почуттям, яке досі ще не знайшло свого тлумача. — Подумавши, князь сказав: — мені жаль цієї людини. І мені не тільки жаль, але ось я почуваю, що я присутній при якійсь величезній трагедії душі, і я не можу тут блазнювати.
— Це декадентство, — сказав Микола Миколайович.
За десять хвилин Желтков повернувся. Очі його променились і були глибокі, ніби наповнені непролитими слізьми. А видно було, що він зовсім забув про світські умовності, про те, кому де треба сидіти, і перестав триматися джентльменом. І знову з хворою, нервовою чутливістю зрозумів це князь Шеїн.
— Я готовий, — сказав він, — і завтра ви про мене нічого не почуєте. Я нібито помер для вас. Але одна умова, — це я вам кажу, князю Василю Львовичу, — бачите, я розтратив казенні гроші, і мені як-не-як доводиться з цього міста тікати. Ви дозволите мені написати ще останній лист княгині Вірі Миколаївні?
— Ні. Якщо кінчив, то кінчив. Ніяких листів — закричав Микола Миколайович.
— Добре, пишіть, — сказав Шеїн.
— От і все, — промовив, гордовито посміхаючись, Желтков. — Ви про мене більше не почуєте і, звичайно, ніколи мене більше не побачите. Княгиня Віра Миколаївна зовсім не хотіла говорити зі мною. Коли я її запитав, чи можна мені залишитися в місті, щоб хоч зрідка її бачити, звичайно, не показуючись їй на очі, вона відповіла: "Ах, якби ви знали, як мені набридла вся ця історія. Будь ласка, припиніть її якомога швидше". І ось я припиняю всю цю історію. Здається, я зробив все, що міг?
Увечері, приїхавши на дачу, Василь Львович переповів дружині дуже точно всі подробиці побачення з Желтковим. Він начебто почував обов'язок зробити це.
Віра, хоч була стривожену але не здивувалась і не збентежилась. Вночі, коли чоловік прийшов до неї в ліжко, вона раптом сказала йому, повернувшись до стіни:
— Облиш мене, — я знаю, що ця людина вб'є себе.
XI
Княгиня Віра Миколаївна ніколи не читала газет, тому що, по-перше, вони їй бруднили руки, а по-друге, вона ніколи не могла розібратися в тій мові, якою тепер пишуть.
Але доля змусила її розгорнути саме той аркуш і натрапити на ту шпальту, де було надруковано:
"Загадкова смерть. Вчора ввечері, біля сьомої години, покінчив життя самогубством чиновник контрольної палати Г. С. Желтков. Судячи з даних слідства, смерть покійного сталася з причини розтрати казенних грошей. Так принаймні самовбивця згадує в своєму листі. З огляду на те, що показаннями свідків встановлена в цьому акті його власна воля, вирішено не відправляти труп до анатомічного театру".
Віра думала про себе:
"Чому я це передчувала? Саме цей трагічний кінець? І що це було: кохання чи божевілля?"
Весь день вона ходила по квітнику і по фруктовому саду. Неспокій, який зростав у неї з хвилини на хвилину, наче не давав їй сидіти на місці. І всі її думки були прикуті до того незнаного чоловіка, якого вона ніколи не бачила і навряд чи коли-небудь побачить, до цього смішного Пе Пе Же.
"Як знати, може, твій життєвий шлях перетяло справжнє, самовіддане, істинне кохання", — згадались їй слова Аносова.
О шостій годині прийшов поштар. Цього разу Віра Миколаївна впізнала почерк Желткова і з ніжністю, якої вона від себе не чекала, розгорнула лист.
Желтков писав так:
"Я не винен, Віро Миколаївно, що богу було бажано послати мені, як величезне щастя, кохання до Вас. Сталося так, що мене в житті ніщо не цікавить: ні політика, ні наука, ні філософія, ні турбота про майбутнє щастя людей — для мене все життя втілюється лише у Вас. Я тепер відчуваю, що якимсь незручним клином врізався у Ваше життя. Якщо можете, пробачте мені за це. Сьогодні я виїжджаю і ніколи не повернусь, і ніщо Вам про мене не нагадає.
Я безмежно вдячний Вам за те, що Ви існуєте. Я перевірив себе — це не хвороба, не маніякальна ідея — це кохання, яким богу було бажано за щось винагородити мене.
Хай я був смішний у Ваших очах і в очах Вашого брата, Миколи Миколайовича. Відходячи назавжди, я в захопленні говорю: "Хай святиться ім'я твоє".
Вісім років тому я побачив Вас в цирку в ложі, і тоді ж в першу секунду я сказав собі: я її люблю тому, що на світі немає нічого подібного до неї, немає нічого кращого, немає ні звіра, ні рослини, ні зірки, ні людини прекраснішої від Вас і ніжнішої. У Вас неначе втілилась вся краса землі...
Подумайте, що мені треба було робити? Втекти в інше місто?
Все одно серце було завжди біля Вас, біля Ваших ніг, кожна мить дня заповнена Вами, думкою про Вас, мріями про Вас... солодким маренням. Я дуже соромлюсь і в думці червонію за мій дурний браслет, — ну, що ж? — помилка. Уявляю, яке враження він справив на Ваших гостей.
За десять хвилин я поїду, я встигну лише наклеїти марки і вкинути лист в поштову скриньку, щоб не доручати цього нікому іншому. Ви цей лист спаліть. Я ось зараз запалив грубку і спалюю все найдорожче, що було в мене в житті: вашу хустку, яку, я зізнаюся, вкрав. Ви її забули на стільці на балу в Благородному зібранні.