Так вони мовчки пройшли добрий шмат дороги, — чулося лиш, як вода хлюпотіла круг човна та сплескувала при кожному їхньому, хоч і як обережному кроці. Гейворд не противився, щоб човна спрямовував розвідник, котрий то підступав ближче до берега, то відходив далі, обминаючи глибини та скелі, — шлях-бо цей, либонь, був йому добре знайомий. Вряди-годи він приставав і в непорушній тиші, яку ще більш посилювало глухе, але все чутніше ревіння водоспаду, напружено прислухався, чи не долине звук із сонного лісу. Впевнившись, що все тихо і що навіть його принатурене вухо не вловлює ніяких ознак наближення ворога, він розважливо й поволі рушав далі. Раптом в око Гейвордові впала якась велика чорна пляма в тому місці, де високий берег кидав ще глибшу звичайного тінь на темні й без того води. В непевності, чи йти далі, він показав у той бік своєму супутникові.
— Атож, — спокійнісінько відповів розвідник, — індіяни на свій розум сховали тут коней. Вода не полишає сліду, а в цьому змроку то й сова осліпне.
Незабаром білі та індіяни зійшлися, і влаштовано нову раду. Ті, чия доля залежала від чесності й винахідливості цих невідомих лісовиків, дістали нагоду дещо докладніше придивитись до свого становища.
Річку обступали високі й урвисті скелі, одна з яких нависла просто над човном. На скелях росли високі дерева, що перехилилися через край прірви, створюючи враження, наче потік біжить глибокою та вузькою ущелиною. Внизу під цими фантастичними скелями та клаптюватими вершечками дерев, що тьмяно виступали проти зоряного неба, все поглинав чорний морок. Позад них близький поворот берега обмежував краєвид такою самою темною, лісистою смугою. Зате попереду, і то недалеко, вода наче дибилась аж до неба, а тоді спадала долі в печери, звідки доносився понурий гул, що повнив вечірню тишу. Вся місцина виглядала усамітнено, і сестри, придивляючись до цієї романтичної, хоч і грізної краси, пройнялися почуттям безпечності. Але ось їхні провідники порушились і відірвали жінок від роздумів над дикими чарами ночі, нагадавши їм про непевність їхнього справжнього становища.
Коней прив'язано було до кущів, що подекуди росли в западинах між скель, і там, стоячи у воді, мали вони провести цілу ніч. Розвідник посадовив Гейворда та його посмутнілих супутників на носі човна, а сам став на кормі, бувши при тому такий спокійний і впевнений, наче мав кермувати куди міцнішим суденцем, аніж оце із кори. Індіяни обережно подалися назад, до коней, а розвідник, упершися жердиною в скелю, сильним поштовхом послав крихку шкаралупину в самий нурт спіненого потоку. Довгі хвилини точилася завзята боротьба між легкою бульбашкою, в якій вони пливли, та прудкою течією, і не знати було, хто перетягне. Наші мандрівці не те що рукою ворухнути, а й дихнути боялися, щоб не віддати вутле суденце на поталу розшалілому потокові. Разів двадцять їм здавалося, наче водяний нурт ось-ось допровадить їх до загибелі, але щоразу вправна рука стерничого скеровувала човен носом проти течії. Тривала й заповзятлива боротьба — жінкам уже вона починала здаватись безнадійною — врешті скінчилася перемогою. У ту ж мить, як Еліс заплющила з жаху очі, впевнена, що це вже їх поглинає крутіж під водоспадом, човен підплив і зупинився біля пласкої скелі, яка ледь виступала з води.
— Де ми? І що нам далі робити? — спитав Гейворд, побачивши, що розвідник скінчив свою тяжку працю.
— Ви біля підніжжя водоспаду Глен, — голосно відповів той, не боячись, що хтось чужий почує його крізь гуркіт води. — А зараз треба обережніш висісти, щоб човна не перекинути й не поплисти самим назад цією важкою дорогою, і швидше, ніж сюди ми пливли. Нелегко на цій річці справуватись, коли вода збутніє. І п'ятьох чоловік — то теж забагато, щоб їх не замочити на такому човенці, зліпленому з березової кори й живиці. Отож вибирайтесь на скелю, а я поїду по індіян та по м'ясо. Краще заснути без скальпа, аніж померти з голоду серед достатку!
Мандрівники охоче його послухали. Коли на землю ступив останній з них, човен крутнувся, і за яку хвильку висока постать розвідника, ковзаючи над водою, щезла в непроникненній темряві, що опосіла річку. Лишившись без провідника, подорожні стояли кілька хвилин на місці, побоюючись і кроку ступити на нерівній поверхні, щоб не звалитись до однієї з численних глибоких розчепин скелі, де клекотіла, спадаючи, вода. Непевність ця, однак, не довго тяглася: човен, якого кермували індіяни, вже прибився знову до низької скелі, коли нашим подорожнім видавалося, що розвідник мав би ще тільки шукати своїх товаришів.
— Отже є в нас і фортеця, і залога, й харч, — весело промовив Гейворд. — Тепер нам не страшний Монкалм з його союзниками. Але, наш пильний вартівниче, зможете ви розрізнити на тім березі ірокезів, як то ви їх називаєте?
— Я називаю їх ірокезами, бо вважаю кожного тубільця, що розмовляє чужою мовою, за ворога, хоч би він і вдавав, ніби служить королю. Якщо Вебові треба індіян вірних і чесних, хай бере племена делаварів, а тих пожадливих і брехливих могоків та онейдів разом з їхніми шістьма негідницькими племенами хай віддасть французам, де їм і належить бути.
— Тоді б ми змінили войовників на страхополохів. Делавари, я чув, відклали геть свої бойові топірці і дозволяють, щоб їх за жінок вважали.
— Атож, але ганьба за це падає на голландців[15] та ірокезів, що ошуканством підвели делаварів до таких умов! Я знаю їх двадцять років і назву брехуном кожного, хто скаже, що в делаварських жилах тече полохлива кров. Ви прогнали ті племена з морського узбережжя, а тепер вірите наклепам їхніх ворогів, щоб приспати собі сумління.
Гейворд, побачивши, що вперта розвідникова прихильність до своїх друзів делаварів, чи могікан (бо це ж просто дві парості одного й того самого численного народу), тільки затягне марну суперечку, змінив тему розмови:
— Умови чи там ні, а я добре знаю, що ці ваші двоє товаришів хоробрі й кмітливі вояки. Чи вони не чули й не бачили якого сліду наших ворогів?
— Індіянина перше почуєш і лишень тоді побачиш, — відповів розвідник, видираючись на скелю і недбало скидаючи забитого оленя. — Натрапивши на слід мінгів, я покладаюсь не на ті знаки, що впадають в око.
— А слух вам не каже, що вони вислідили нашу дорогу?
— Це було б не дуже приємно, хоч тут, якщо затято боронитись, можна витримати добрячу бійку. Але, як на правду, то коні непокоїлися, коли я проходив повз них, — так, немов чули вовків. А вовк завше никає поблизу індіанської засідки, чигаючи на останки оленя, що вони заб'ють.
— Ви ж забуваєте про самця у вас біля ніг! А може, то забите лоша знадило їх? Але що це за шум?
— Бідна Міріям! — пробурмотів псалміст. — Чадові твоєму судилося стати здобиччю хижим звірам! — І враз він заспівав на весь голос серед одвічного водяного гулу:
В Єгипті впадуть безборонні
Первістки людей і тварин –
Це — кара тобі, Фараоне,
Це — слугам твоїм загин.
— Він близько до серця взяв смерть лошати, — мовив розвідник. — Але це добрий знак, що людина так прихильна до безсловесної тварі. Може, воно й ваша правда, — додав він, повертаючись до останнього зауваження Гейворда. — Отож краще м'ясо вирізати, а кістяк пустити за водою, коли не хочемо, щоб нам тут ціла зграя вила біля скель, заздрячи кожному нашому кусневі. До того ж— хоча делаварська мова для ірокезів усе одно що книжка, ті шельмаки досить спритні, щоб збагнути причину вовчого виття.
Говорячи це, розвідник збирав різні потрібні йому речі, а скінчивши, мовчки рушив повз гурт подорожан. Могікани, що, здавалося, інстинктивно розуміли його заміри, зразу ж подалися за ним, і скоро всіх трьох їх неначе поглинула прямовисна скеля, що здіймалася вгору на кілька ярдів тут-таки поряд води.
РОЗДІЛ VI
Сказав він, вибравши в письмі святім
Чарівний спів, що линув на Сіоні:
"На ласку божу здаймося сьогодні!"
Р. Бернс, "Суботній вечір бідака"
Гейворд та жіноцтво дивилися на таємниче зникнення своїх супутників з прихованим неспокоєм, бо хоч досі поведінка білого була бездоганна, але його простацький убір, різка мова, категоричність поглядів, та ще вдача його мовчазних товаришів, — усе це викликало побоювання в них у серцях, недавно наполоханих зрадою "індіянина. Один тільки незнайомець був байдужий до всього навколо. Сівши на виступі скелі, він лише тим виявляв свою присутність, що раз по раз важко зітхав.
Незабаром почулися притишені голоси, так, наче люди перегукувались десь у нутрощах землі, і раптом промінь світла блиснув на подорожан, відкривши їм безцінну таємницю того місця.
В кінці вузької і глибокої печери, що завдяки перспективі та освітленню здавалася ще довшою, сидів розвідник з пучком запалених соснових трісок у руці. Відблиски полум'я, падаючи на його суворе обвітрене обличчя і мисливську одіж, надавали вигляду романтичної дикості цій людині, що серед білого дня вирізнялася б тільки незвиклим убранням, залізною негнучкістю свого тіла та ще тим, що гострий допитливий розум поєднувався в ній з надзвичайною простотою, і ці риси, одна на зміну одній, виступали в неї на мускулястому обличчі.
Трохи ближче, увесь на видноті, стояв Анкес. Подорожани пильно придивлялися до стрункої гнучкої постаті молодого могіканина, невимушено граційного у своїй природній поставі та рухах, його тіло було закрите більше звичайного — на собі він мав зелену торочкувату мисливську куртку, високе чоло йому було відкрите, і під ним виблискували темні очі, грізні й водночас спокійні; виразно виступали також правильні обриси червоного гордовитого обличчя, бездоганні пропорції шляхетної голови, виголеної аж по чуб на тімені. Це вперше Данкен та його товариші мали нагоду як слід роздивитись примітне лице індіянського юнака, і кожен з них відчував полегкість у міру того, як чіткіше бачив гордий і рішучий, хай там і дикий, вираз на обличчі індіянина. Вони певні були, що він, хоч і позбавлений вишколу цивілізації, не зужиє своїх багатих природних обдаровань на підступну зраду. Цікава Еліс дивилась на його відверте лице й горду поставу так, наче споглядала коштовну грецьку скульптуру, якимось дивом оживлену. Навіть Гейворд, якому не первина було бачити досконалу фізично людину, — звичайне явище серед незіпсутих тубільців, — і той голосно висловив своє захоплення таким довершеним взірцем пропорційно збудованого тіла.
— Маючи охоронцем такого хороброго й шляхетного юнака, — прошепотіла Еліс, — я могла б спати спокійно.