Статевим життям я почав жити з п'ятнадцяти років." Кругла стара голова гордо розглядалася довкола себе: "Так. З п'ятнадцяти років. Тепер мені шістдесят п'ять. Отже, у мене за плечима п'ятдесят років сексуального життя. Припустимо, — без перебільшення — що я кохався в середньому два рази на тиждень. Тобто сто разів на рік, п'ять тисяч разів за життя. Рахуємо далі. Якщо оргазм триває п'ять секунд, то я пережив двадцять п'ять тисяч секунд оргазму. Це складає шість годин п'ятдесят шість хвилин. Непогано, правда?"
Присутні в кімнаті серйозно хитали головами, а Таміна уявляла собі лисого старигана, який переживає безперервний оргазм, звивається, хапається за серце, через п'ятнадцять хвилин з його рота випадає вставна щелепа, а ще через п'ять хвилин він падає мертвий. Вона пирснула зі сміху.
"Чого смієшся? — незадоволено запитала Бібі. — Не такий вже й поганий результат! Шість годин п'ятдесят шість хвилин оргазму."
Жужу сказала: "Багато років я взагалі не знала, що означає відчувати оргазм. Зате кілька останніх років відчуваю його реґулярно". Усі почали говорити про оргазм Жужу, тим часом на екрані з'явилось інше обурене обличчя.
"Що його так розлютило?" — запитав Деде.
Письменник з екрана проголошував: "Це надзвичайно важливо. Надзвичайно важливо. Я пояснюю це у своїй книжці".
"Що надзвичайно важливо?" — запитала Бібі.
"Те що він провів дитинство у селі Руру", — відповіла Таміна.
Ніс у чоловіка, який провів дитинство у селі Руру, був подібний до гирі, вага якої тягнула голову чимраз нижче, й здавалося, що голова може випасти з телевізора до кімнати.
Обтяжене носом обличчя було надзвичайно збуджене: "Усе це я пояснюю в своїй книжці. Вся моя творчість пов'язана з простим селом Руру, хто цього не розуміє, не зможе зрозуміти мою творчість. Навіть свої перші вірші я написав саме там. Так. Гадаю. Що це дуже важливо."
"З деякими чоловіками я ніколи не переживаю оргазму," — сказала Жужу.
"Не забувайте, — говорив письменник з чимраз більшим запалом, — що саме в Руру я вперше їхав на велосипеді. Саме так, я детально описую це у своїй книжці. Усім відомо, яке значення в моїй творчості має велосипед. Це символ. Велосипед для мене — це перший крок людства з патріархального світу до світу цивілізації. Перший флірт із цивілізацією. Флірт панни перед першим поцілунком. Ще цнота, але вже гріх."
"Дійсно, — мовила Жужу, — моя співробітниця Танака пережила свій перший оргазм ще дівчиною, їдучи на велосипеді."
Усі розговорились про оргазм Танаки, а Таміна звернулась до Бібі: "Можна від тебе подзвонити?"
14.
У сусідній кімнаті запах сечі відчувався ще сильніше. Там спала донечка Бібі.
"Я знаю, що ви не розмовляєте, — шепотіла Таміна, — та я не можу нічого з неї витягнути. Єдиний спосіб — ти туди поїдеш і забереш це в неї. Якщо вона не знайде ключика, переконай її виламати замок. Це мої речі. Листи й тому подібне. Я маю на них право."
"Таміно, не змушуй мене говорити з нею!"
"Тату, візьми себе в руки й зроби це для мене. Вона тебе боїться й не наважиться тобі відмовити."
"Знаєш, якщо твої знайомі приїдуть до Праги, я передам для тебе шубку. Це важливіше, аніж старі листи."
"Мені не йдеться про шубку. Мене цікавить пакунок!"
"Говори голосніше! Не чую!" — сказав батько, та його дочка навмисно говорила пошепки, бо не хотіла, щоб Бібі чула чеську мову, що однозначно вказало б на розмову із закордоном, за кожну секунду якої власник телефону змушений буде дорого заплатити.
"Кажу, що мене цікавить пакунок, а не шубка!" — повторила вона.
"Тебе завжди цікавлять дурниці."
"Тату, ця розмова коштує дуже дорого! Справді, чи не міг би ти поїхати до неї?"
Розмова ставала обтяжливою. Батько щоразу просив її повторити сказане і вперто відмовлявся поїхати до свекрухи. Нарешті сказав:
"Подзвони братові! Хай він до неї поїде. Він міг би привезти мені пакунок."
"Але брат її зовсім не знає!"
"От власне, — засміявся батько, — в іншому випадку він би до неї нізащо не поїхав."
Таміна гарячково роздумувала. Послати до свекрухи енергійного і владного брата — не така вже й погана ідея. Але Таміні не хотілося дзвонити йому. За час її перебування на чужині вони не обмінялися жодним листом. Брат займав добре оплачувану посаду й утримувався на ній лише завдяки тому, що не мав жодних контактів із сестрою-еміґранткою.
"Тату, я не можу подзвонити йому. Ти не міг би сам йому все пояснити? Тату, благаю тебе!"
15.
Батько був малий зростом і хирлявий; прогулюючись із Таміною по вулиці, він тримався гордовито, ніби цілому світові демонстрував пам'ятку про ту героїчну ніч, коли вона була зачата. Зятя він не любив і вів проти нього безперервну війну. Запропонувати Таміні шубу (спадок по якійсь померлій родичці) його спонукала не турбота про здоров'я дочки, а це давнє суперництво. Батько хотів, щоб перед чоловіком (пакунком із записами) вона надала перевагу йому (шубі).
Таміну дратувало те, що доля її пакунка у неприятельських руках батька й свекрухи. Чимраз частіше вона уявляла, як чужі очі читають її нотатники, і їй здавалося, що чужі погляди — це дощ, який змиває написи зі стін. Або світло, що під час проявлення передчасно падає на фотопапір, псуючи зображення.
Таміна усвідомила, що цінність і сенс її письмових пам'яток полягає у тому, що вони призначені лише для неї. В ту мить, коли вони втратять цю властивість, обірвуться інтимні пута, які прив'язують її до них, і свої записи вона читатиме не власними очима, а поглядом публіки, що ознайомлюється з чужим документом. І та, хто їх писала, стане потім байдужим їй створінням. Подібність між нею й авторкою записів, що все ж залишиться відчутною, буде здаватися їй пародією, насмішкою. Ні, Таміна б ніколи не змогла читати свої записи, якщо б їх прочитали чужі очі!
Її охопило нетерпіння. Прагнула якнайшвидше оволодіти нотатниками й листами, поки ще не знищений образ минулого, який вони в собі містять.
16.
До шинку зайшла Бібі й присіла біля пульту бару: "Привіт, Таміно. Налий мені віскі".
Зазвичай Бібі пила каву й лише зрідка порто. Прохання про віскі свідчило, що в неї особливий настрій.
"Як тобі пишеться?" — запитала Таміна, наливаючи до склянки алкоголь.
"Для писання треба мати трохи кращий настрій," — сказала Бібі. Вона одним махом випила віскі й замовила ще одне.
До шинку зайшло кілька гостей. Таміна запитала їх усіх, що бажають, повернулася за стійку, налила подрузі ще одне віскі й пішла обслуговувати замовників. Коли повернулась, Бібі сказала: "На Деде я не можу більше навіть дивитися. Після відрядження він по два дні відлежується в ліжку. Два дні навіть не вилазить з піжами. Ти б таке витримала? Та найгірше, коли хоче кохатись. Ніяк не може зрозуміти, що мені цього зовсім, ну зовсім не хочеться. Мушу з ним порвати. Безперестанку готується до своїх ідіотських канікул. Лежить у ліжку в піжамі з атласом у руках. Раніше хотів до Праги. Тепер ця ідея йому вже спротивилась. Знайшов якусь книжку про Ірландію й кров з носа хоче до Ірландії."
"То ви поїдете на відпочинок в Ірландію?" — запитала Таміна, і горло їй звела судома.
"Ми? Ми нікуди не поїдемо. Я залишусь тут і буду писати. Мене він нікуди не витягне. Деде мені не потрібен. Я його зовсім не цікавлю. Пишу, а він, уяви собі, навіть не запитав мене, що, власне, пишу. Я зрозуміла — нам нема про що розмовляти."
Отже, ти не поїдеш до Чехії? — хотіла запитати Таміна, та горло стиснуло, немов лещатами, і вона не могла говорити.
У цю мить до винарні зайшла японка Жужу й вистрибнула на стільчик біля стійки поруч з Бібі. Мовила: "Ви могли б злягатися на очах у публіки?"
"Що ти маєш на увазі?"
"Наприклад, тут у винарні, на підлозі, перед усіма. Або в кінотеатрі, під час сеансу."
"Тихо", — сказала Бібі, спрямувавши голос униз, де біля ніжок її стільчика вовтузилась дитина. Потім відповіла: "А чому би й ні? У цьому ж немає нічого неприродного. Чого б я мала соромитися чогось, що є природним?"
Таміна наважилась повторити запитання, чи Бібі поїде в Чехію. Та усвідомила, що запитання буде зайвим. Усе й так було зрозуміло. Бібі в Чехію не поїде.
З кухні прийшла власниця винарні й посміхнулася до Бібі, подаючи їй руку: "Як вам ведеться?"
"Потрібна якась революція, — сказала Бібі. — Щось мусить відбутися! Вже нарешті щось мусить відбутися!"
Уночі Таміні снились страуси. Вони стояли біля огорожі й навперебій щось говорили їй. Це було жахливо. Вона не могла поворухнутися з місця, лише, немов під гіпнозом, втупилася у їхні німі дзьоби. Її уста були судомно стиснуті. В устах вона тримала перстень, боячись випустити.
17.
Чому я уявляю собі її з золотим перснем в устах? Бачу її такою мимоволі. Зненацька мені чомусь пригадується речення: тихий, чистий металевий тон, так, немовби золотий перстень упав до срібної чаші.
Ще у зовсім молодому віці Томас Манн написав надзвичайно зворушливу новелу про смерть: смерть у тій оповіді гарна — такою вона здається всім, хто про неї мріє в юному віці й сприймає її як щось нереальне й чудесне, мов відлуння в блакитній далечині.
Молодий смертельно хворий чоловік сідає у потяг, виходить на незнайомому вокзалі, опиняється у місті, назви якого не знає, винаймає кімнату в будинку старої жінки, лоб якої покритий лишаєм. Ні, я не буду оповідати, що відбувалось у тому найнятому помешканні, хочу лише згадати одну незначну подію: коли той молодий хворий чоловік проходив кімнатою, здалось йому, ніби між звучанням своїх кроків він чує поруч у тих інших кімнатах якийсь звук: тихий, чистий металевий тон; а, можливо, йому те лише здалося. Так, ніби золотий перстень упав до срібної чаші, — подумав він.
Ця мала акустична подія не має в оповіданні жодного продовження, ані пояснення. З погляду сюжету її можна було опустити б без втрат. Цей звук просто відбувся, ні за що, ні про що, просто так.
Гадаю, що цьому тихому, чистому металевому звукові Томас Манн дав прозвучати для того, щоб народилася тиша. Вона була йому необхідна, щоб відчутною стала краса (тому що смерть, про яку він оповідав, це була смерть-краса), а красі, щоб бути сприйнятою, потрібна певна мінімальна міра тиші (міркою для якої якраз і є звук золотого персня, що падає у срібну чашу).
(Так, знаю, ви не розумієте, про що мова, бо краса давно пропала.