Навіть австрійці, хоч і належали до панівної нації імперії, стали перед вибором між своєю австрійською приналежністю та поглиненням більшою німецькою ідентичністю. Так само і євреї не могли уникнути цього питання. Відкинувши асиміляцію та пішовши шляхом сіонізму, також народженого в Центральній Європі, цей народ вибрав ту саму дорогу, що й інші центральноєвропейські народи.
Двадцяте сторіччя стало свідком інших подій: розпад Австрійської імперії, російська анексія та довгий період центральноєвропейських заворушень, які є лише величезною ставкою, поставленою на розв'язання невідомого.
Тому Центральну Європу не можна визначати та окреслити політичними кордонами (які, неавтентичні, постійно зазнають вторгнень, завоювань та окупацій), швидше спільною ситуацією, яка наново сполучає народи, перегруповує їх кожний раз інакше вздовж уявних і постійно мінливих кордонів, які позначають площину, заселену тими самими спогадами, тими самими проблемами та конфліктами, тією самою спільною традицією.
VII
Батьки Зіґмунда Фройда первісно походили з Польщі, але дитинство їхнього сина минуло в Моравії, в сьогочасній Чехо-Словаччині. Також пройшло там дитинство Едмунда Гуссерля та Ґустава Малера. Коріння віденського повістяра Йозефа Рота сягало в Польщу. Великий чеський поет Юліус Зеєр народився в Празі в німецькомовній родині, і те, що він став чехом, було справою його власного вибору. З іншого боку, рідною мовою Германа Кафки була чеська мова, в той час, як його син Франц вибрав собі німецьку мову. Провідна постать угорського повстання 1956 р. письменник Тібор Дері походив з німецько-польської родини, а мій дорогий друг Данило Кіш, блискучий романіст — угорсько-югославського походження. Який клубок національних доль навіть серед найвизначніших діячів кожної країни!
Й кожне з імен, які я щойно згадав, належить євреям. Справді, ні на якій іншій частині світу єврейський геній не залишив такого глибокого впливу. Скрізь чужі й усюди вдома, піднесені понад національними сварками, євреї в XX сторіччі були основним космополітичним складовим елементом Центральної Європи: вони були її інтелектуальним цементом, сконденсованою версією її духу, творцями її духовної єдности. Ось чому я так люблю єврейську спадщину й горнуся до неї з такою пристрастю та ностальгією, немовби вона була моєю.
І ще щось робить євреїв такими милими мені: виглядає, ніби доля Центральної Європи сконцентрувалася та віддзеркалилася в їхній долі, ніби в ній вона знайшла свій символічний образ. Що таке Центральна Європа? Непевна смуга розселення малих народів між Росією та Німеччиною. Я підкреслюю слова: малий народ. Насправді, хто такі євреї, як не малий народ, мала нація? Єдиний з усіх малих народів всіх часів, що пережив імперії та спустошувальну ходу історії.
Але що означає: малий народ? Я запропоную вам своє визначення: малий народ — це такий народ, саме існування якого можна поставити під сумнів у будь-який момент, малий народ може зникнути, і він знає про це. Француз, росіянин чи англієць не звик ставити питання про саме виживання своєї нації. Їхні національні гімни згадують лише велич і вічність. Однак, польський гімн починається з рядка "Не загинула ще Польща…"
Центральна Європа як родина малих народів має свою власну візію світу, візію, базовану на глибокому недовір'ї до історії. Історія, ця богиня Гегеля та Маркса, це втілення рації, що судить нашу долю, це історія завойовників. Народи Центральної Європи — не завойовники. Їх неможливо відокремити від європейської історії, вони не можуть існувати поза нею, але вони репрезентують хибний бік історії, вони — її жертви та невдахи. Джерелом їхньої культури, їхньої мудрости, "несерйозного духу", що насміхається над величчю та славою, є цей незаплямований погляд на історію. "Не забувайте, що тільки опираючись історії як такій, ми можемо протиставитися історії нашого дня". Я б не бажав нічого кращого, як вигравіювати цей вислів Ґомбровіча над вхідними воротами до Центральної Європи.
Отже, саме в цій смузі малих націй, які "ще не загинули", вразливість Європи, вразливість усієї Європи, була найпомітніша раніше, ніж деінде. Фактично в нашому сучасному світі, де влада має тенденцію до все більшої концентрації в руках нечисленних великих держав, всі європейські країни ризикують стати малими народами, розділивши долю центральноєвропейських народів. Під тим оглядом доля центральної Європи передує долі Європи в цілому, і її культура набуває величезної актуальности.
Достатньо прочитати найславніші з центральноєвропейських романів: у "Лунатиках" Германа Броха історія з'являється як процес поступової деградації вартостей; "Людина без прикмет" Роберта Музіля зображує евфоричне суспільство, яке не усвідомлює, що завтра воно зникне; удаючи з себе ідіота, герой роману Ярослава Гашека "Пригоди бравого вояка Швейка" використовує останній шанс, щоб зберегти свою свободу; романістичні візи Кафки говорять нам про світ без пам'яті, про світ, що з'являється в післяісторичний час.
Всі великі центральноєвропейські твори мистецтва цього сторіччя, аж до сьогодні, можна розуміти як довгі роздуми про можливий кінець європейської людности.
VIII
Зникнення культурного осередку Центральної Європи, безперечно, було однією з найбільших подій цього сторіччя для всієї європейської цивілізації. Отже, я повторюю як це сталося, що воно пройшло непоміченим і незареєстрованим?
Відповідь проста: Європа не помітила зникнення свого культурного осередку, бо вона більше не сприймає свою єдність як культурне єднання.
Насправді, на чому базується європейське єднання?
У середні віки воно базувалося на спільній релігії. В сучасну добу, коли середньовічного Бога перетворено на відсутність Бога (Deus absconditus), релігія відступила, поступившись дорогою культурі, яка стала втіленням найвищих вартостей, під якими європейська людність розуміла себе, визначала себе, ототожнювала себе як європейська.
Тепер виглядає, що настає інша зміна в нашому столітті, не менш важлива, ніж та, що відокремила середні віки від новітньої доби. Так само, як задовго перед тим. Бог поступився культурі, культура в свою чергу, також поступається своїм місцем.
Але перед ким вона поступається місцем і заради чого? Яка площина найвищих вартостей буде спроможна об'єднати Європу? Технічні досягнення? Ринок? Засоби масової інформації? (Чи великого поета замінить великий журналіст?) [Якщо колись журналізм, здавалося, був додатком до культури, нині, навпаки, культура опинилася на ласці журналізму. Працівники засобів масової інформації вирішують, хто буде відомий, до якого ступеня і відповідно до якої інтерпретації. Письменник не звертається вже більше до публіки безпосередньо, він повинен сполучатися з нею через напівпрозорий бар'єр засобів масової інформації].
Або, може, політика? Але яким буде цей політичний курс: чи він буде правий, чи лівий? Чи можливий якийсь чітко визначений спільний ідеал, який міг би все ще існувати поза цим маніхейством лівих і правих, так само безглуздим, як і неподоланним? Чи це буде принцип толерантности, шанування переконань та ідей інших людей? Але хіба ця толерантність не стане порожньою та непотрібною, якщо вона більше не захищатиме багатої творчої наснаги чи сильного набору ідей? Або ми повинні розуміти відмову від культури як своєрідний порятунок, якому б нам належало віддатися в екстазі? Або, можливо, повернеться відсутній Бог, щоб заповнити порожнечу і виявити себе? Не знаю, нічого не знаю про це. Єдине, що я знаю, як мені здається, це те, що культура відступила.
IX
Франц Верфель прожив першу третину свого життя в Празі, другу — в Відні, і останню як емігрант, спочатку — у Франції, а відтак — в Америці, — ось ви й маєте типово центральноєвропейську біографію. В 1937 р. він був у Парижі зі своєю дружиною, знаменитою Альмою, вдовою Малера; його запросила туди організація інтелектуальної співпраці в рамках Ліги Націй на конференцію "Майбутнє літератури". Під час конференції Верфель виступив не тільки проти гітлеризму, але й також проти тоталітарної загрози в цілому, ідеологічної та журналістичної бездумности наших часів, яка поставила культуру на грань знищення. Він закінчив свою промову пропозицією, яка, на його думку, могла зупинити цей демонічний процес: заснувати світову академію поетів і мислителів. Але ні в якому разі не можна було допустити, щоб членів призначали уряди їхніх країн. Відбір членів мусив би залежати тільки від вартости їхньої праці. Їхнє число, складене з найвидатніших письменників світу, повинно бути між 24 і 40. Завданням цієї академії, вільної від політики та пропаганди, було б "виступити проти політизації та бруталізації світу".
Цю пропозицію не лише відкинули, але й прилюдно висміяли. Безсумнівно, то була наївна пропозиція. Страшенно наївна. В абсолютно політизованому світі, в якому мистці та мислителі були вже непоправно "зобов'язані", були вже політично заангажовані, як можна було створити таку незалежну академію? Чи не мала б вона досить комічний вигляд зібрання шляхетних душ?
І все ж таки ця наївна пропозиція вражає мене своєю зворушливістю, бо виявляє відчайдушну спробу знайти ще раз моральний критерій у світі, позбавленому вартостей. Вона виявляє нестерпне бажання почути невиразний голос культури, голос поета та мислителя. [Промова Верфеля зовсім не була наївною й також не втратила своєї актуальности. Вона мені нагадує про іншу промову, яку Роберт Музіль виголосив 1935 р. на Конгресі захисту культури в Парижі. Подібно до Верфеля, Музіль бачив небезпеку не лише в фашизмі, але й у комунізмі. Захист культури не означав для нього заанґажування культури в політичну боротьбу (як усі інші думали в той час), але, навпаки, означав захист культури від безглуздости поетизації. Обидва письменники усвідомили, що в сучасному світі техніки та масової інформації культура втратила значення та перспективу. Пропозиції Музіля та Верфеля в Парижі зустріли холодно. Однак, в усіх політичних та культурних дискусіях, що їх чую навколо себе, я не маю майже нічого додати до того, що вони сказали. Я відчуваю себе в такі моменти дуже близьким до них — я почуваю себе в такі моменти непоправним центральноевропейцем].
Ця історія перемішана в моїй голові зі спогадом про один ранок, коли поліція, наробивши розгардіяшу в помешканні одного з моїх друзів, знаменитого чеського філософа, сконфіскувала тисячу сторінок його філософського рукопису.